Давно вже хочеться про це написати: про людей-мотиваторів і про людей-фукателів.
От тільки ти щось починаєш робити трохи менш звичне ніж «купи-продай-випий-спи» і оголошуєш про це, як одразу знайдеться ціла армія тих, хто розкаже, чому в тебе не вийде. Більшість оточуючих так гарно розбираються у складнощах і прикрощах, у зрадах і підлостях, у неможливостях і недієвостях. Якщо задекларуєш якусь чисту суспільну мету – тебе одразу ж звинуватять у меркантильності, роботі на... партію/путіна/америку, або як мінімум – дешевому особистому піарі. В твоїх планах завжди знайдуть дофіга дір і провалів, а в твоєму характері – риси, які не дозволять тобі досягти успіху. Це – люди-фукателі. Люди, які не вірять у свої можливості щось змінювати, а тому не вірять і в інших.
Але, на щастя, є інші люди, мотиватори. Вони вірять в себе і в тебе. Вони підтримають, вони порадять, вони скажуть: давай, у тебе все вийде! Вони самі так роблять, і в них виходить. А якщо не вийде, вони скажуть: спробуй ще раз! ти ж молодець!
За моїми спостереженнями, людей першого типу – більшість, принаймні в нашій країні. Можливо, це і стає причиною, чому ми так важко просуваємось до реформ. Бо на 1 мотиватора у нас припадає 100 фукателів. Бо у нас фукателі-політики змагаються за голоси фукателів-виборців. І говорять вони не про те, як змінити країну, а про те, які козли всі папєрєднікі й опоненти. І я переконана, що ця страшна поголівна невіра с себе та інших – то величезна проблема, яку треба якось вирішувати. Як мінімум, треба оточувати себе людьми-мотиваторами, виловлюючи їх серед моря фукателів як дорогоцінні перлини. І підсилювати їх голос. І самим ставати такими самими: мотивувати інших, вірити в них, дякувати їм.
Такі от думки. У мене все наразі.
Вікторія Феофілова, громадська активістка
Допис з Фейсбуку
реклама
Коментарі
Звісно, назватися Чеховим - верх скромності...
Стрічка RSS коментарів цього запису