Сьомого травня цього року я зробив важливе для себе рішення – я вирішив остаточно порвати свій зв'язок з Партією регіонів, хоча мене з нею пов’язувало лише формальне перебування в її лавах та фракції Чигиринської міської ради. Це моє рішення викликало неабиякий резонанс, але одразу з’явився інформаційний вакуум у зв’язку з відсутністю подробиць мого виходу та того, чим я мотивував своє рішення. Вакуум активно почав заповнюватись різноманітними коментарями. Тому я вважаю за свій обов’язок внести ясність в цю ситуацію.
Для того, щоб краще зрозуміти те, що відбувається зараз, нам треба заглянути в недалеке минуле, а саме у літо 2010р., коли в Чигиринському районі був призначений новий голова РДА Володимир Калашніков. Спершу після свого призначення він почав вирішувати проблемні питання створені попереднім керманичем району. Тим самим отримавши певний авторитет й лояльність місцевих еліт, бо проблеми з попереднім керманичем були в багатьох.
Потім, враховуючи наближення місцевих виборів, він зібрав всіх людей, які мали авторитет в громаді й запропонував їм об’єднатись заради розбудови району в єдину команду незалежно від політичних поглядів не озираючись на те, що відбувається в Верховній Раді. Мовляв, проблеми міста й району можемо вирішувати лише ми, й лише об’єднавшись. Багато хто повірив в ці благі наміри, а тих хто не повірив почали «переконувати». Так була сформована потужна команда на вибори в лави якої потрапив і я, бо дуже прагнув змін, й мені здавалось, що, ставши депутатом, я отримаю важелі для того, щоб змінювати Україну на краще.
Ще більш окрилений я був після оголошення результатів, ми отримали беззаперечну перемогу в районі, місті й селах. Відбулось це саме завдяки залученню до команди моральних та громадських авторитетів за яких і голосували люди.
Тільки в самому Чигирині ми отримали свого мера та 24 з 36 місць у раді. При чому 14 депутатів були мажоритарниками, зокрема, і я.
Але вже перше голосування показало, що не все так добре в Датському королівстві. Всіх новообраних депутатів одразу попередили, за яку кандидатуру на посаду секретаря міської ради треба проголосувати, що одразу викликало обурення серед депутатів, але всіх незадоволених швидко було «переконано» в хибності їхньої позиції.
Потім я почав втілювати свої наміри, щодо покращення життя в місті. Й тут я зрозумів, що аніяких нових важелів я не отримав, так як бюджет дотаційний, тож ні про які ресурси на розвиток міста з нього розраховувати не можна. Крім того я зрозумів, що місцеві чиновники фактично є заручниками ситуації. Особливо міський голова Сергій Тимченко, оскільки як в умовах дотаційності бюджету він завжди висить на гачку, бо будь-які його спроби протидіяти вертикалі влади, можуть призвести до знекровлення бюджету міста, що підірве систему життєзабезпечення міста. А знаходження резервів й перевиконання бюджету призводить до скорочення дотації на наступний рік. Крім того все це відбувалось на фоні святкування на широку ногу Дня космонавтики у Чигирині, вичавлюванні останніх соків з підприємців на відновлення нікому не потрібного Адамівського порту.
Все це мене страшенно засмучувало, я відчував свою безпорадність, бо моя боротьба тут на місцевому рівні перетворювала мене на Дон Кіхота, який бореться з вітряками. Бо насправді боротись треба з самою системою, а не з її наслідками. Все це фактично підштовхнуло мене до переїзду в Київ в пошуках однодумців в боротьбі з системою. За декілька місяців я передав справи по бізнесу своєму брату, а в вересні 2011р. разом з дружиною переїхав до Києва, що фактично й було моїм виходом з партії та фракції, який я формалізував тільки зараз. Але мій переїзд в Київ не означав, що я закинув свою депутатську роботу. Я продовжував брати участь в усіх сесіях міської ради, про які мене попереджали належним чином, бо з технічних причин я не можу встигнути на сесію, якщо про неї попереджають з сьогодні на сьогодні, або в кращому випадку з сьогодні на завтра. Так само я продовжував спілкуватись й зустрічатись з мешканцями свого округу, допомагаючи їм в міру своїх можливостей.
За ці півтора роки, я багато де працював, багато з кім познайомився, мені навіть вдалось відвідати Сполученні Штати по програмі обміну Open World «Відповідальна влада». Все це відбувалось на фоні тотального «Покращення». Окремо розповідати про нього не бачу сенсу, його відчуває кожен. Але мені набридло одвічно їздити по тих двох відсотках не відремонтованих доріг, які постійно переслідують мене куди б я не поїхав.
Останньою краплею, яка підштовхнула мене формалізувати свій вихід з партії була відмова Партії регіонів призначати чергові вибори Київради та мера Києва. Я, як представник місцевого самоврядування, не можу дивитись на те, як людей позбавляють їх конституційного права голосу, права обирати собі владу. Народ України є носієм влади, й будь які спроби узурпувати її, є злочином проти народу. А я не хочу й не буду мати нічого спільного з тою політичною силою, яка цім займається.
Крім того мені боляче дивитись, як наших мешканців силою заганяють на різноманітні акції, мітинги та концерти заради показової масовості. А іноді проста наражають людей на небезпеку відправляючи прапороносців на заходи протилежних за поглядами організацій.
Щодо моїх політичних вподобань, можу зауважити, що за цей час я познайомився з багатьма людьми, які готові ламати систему. Дехто з них з табору «тих хто називає себе опозицією», але більшість знаходяться в позапарламентських силах та громадському секторі. На сьогоднішній момент ближче мені за поглядами партія «Українська платформа «Собор» та її лідер Павло Жебрівський. Маю надію, що найближчим часом таки сформується та справжня політична сила, яка буде ставити на меті реальні покращення життя Українців, шляхом зміни існуючої безправно-корумповано-абсурдно-олігархічної системи, а не просто зміна особистостей у «корита».
Олександр Довгий, депутат Чигиринської міської ради,
активіст громадського руху «Звільнимо Київ разом»
реклама
