Макаров: Перечекати Донбас

Напевно, я поганий журналіст. Щось мені не закортіло поїхати на місце подій – у Слов’янськ, Маріуполь, Краматорськ, Костянтинівку – побачити все на власні очі, з диктофоном і камерою (а їхати з автоматом якось не дозволяє ані кваліфікація, ані фізична форма).

Тож із платформою лідерів тамтешнього антимайдану я знайомий лише зі звітів колег. Небагато втратив – ніби я в юності в себе на Соцмістечку в Києві мало з урками спілкувався!

Мене значно більше цікавить позиція тієї «мовчазної більшості», яка, хочемо ми це визнавати чи ні, бойовиків підтримує, як мінімум, морально. Якщо відверто, цю позицію мені теж не треба довго пояснювати: на Донбасі я провів не так мало часу – починаючи з дитинства на тоді віддаленій луганській слобідці й закінчуючи регулярними візитами до колишніх тещі з тестем у Маріуполь. Мій досвід не унікальний, мало не в половини моїх київських друзів і знайомих виявилися близькі й далекі родичі, не кажучи про друзів і знайомих, у Донецьку, Лисичанську, Горлівці, Стаханові. Тож ніякі посередники в спілкуванні з бунтівним краєм нам не потрібні. Коли нібито рідна людина, яка знає тебе з дитинства, спотвореним від щирих емоцій голосом репетує в слухавку, що ви всі тут фашисти й бандерівці, навряд чи ти негайно кинешся шукати якусь додаткову соціологію, і так усе зрозуміло.

Коли моя покійна теща вперто йшла голосувати за Януковича, бо він «відний мужчіна», я ніяк не міг їй утовкмачити, що в такий спосіб вона, можливо, виштовхує колись в майбутньому свою онуку в еміграцію. Я не мав шансів достукатися, бо сама вона зі своєї Донеччини далі Києва не виїздила, а більшість її земляків – 78 відсотків! – взагалі ніколи не перетинали кордонів області. Теща працювала оператором машини безперервного розливу сталі на «Комбінаті Ілліча». Через два роки після виходу на пенсію (дострокового, в зв’язку зі шкідливим виробництвом) вона якось швидко згоріла від рідкісної форми розсіяного склерозу, Донбас продовжував брати данину кров’ю. Їй було трохи більше п’ятдесяти, вона була чудовою, щирою,чарівною, тендітною (ніхто, дивлячись на неї, не здогадався би про рід її зайнять) жінкою, але вона спокійно могла сказати: «...Родной завод...» і не відчути ніякого фальшу, вона так відчувала, ну й голосувала так, як голосувала.

Я знаю, що Донбас заселявся в надзвичайному режимі – як приїжджими за так званими «комсомольськими путівками», так і, чого вже там, кримінальним елементом, а, головним чином, біженцями від колективізації та голоду з Центральної України, які привезли з собою свої травми, страх і покору. Я спеціально цікавився: ні в кого з моїх родичів і знайомих старшого покоління не збереглося жодної фотографії їхніх дідів та бабусь, не кажучи вже про прадідів, – жодної! Минуле витіснялося не в підсвідомість, а у несвідомість. Що заступало місце пам’яті, звільнене травмою? Ну як, ось цим же ж: «Родной завод»!

Так, багато речей можна пояснити й виправдати, але це нагадує мені гротескну ситуацію: «Громадяни судді, я знаю, що моєму підзахисному немає виправдання, але проявіть співчуття, згадайте його важке дитинство!» На суто емоційному рівні мені важко солідаризуватися з моїми заблукалими співвітчизниками, бо вони самі ні з ким, крім себе самих не хочуть солідаризуватися, кидаючись на кожного, кого вони вважають інакшим, а, отже, загрозою собі. Добре, коли це відбувається телефоном, а не у вогневому контакті. Я більше поважав би позиції опонентів, якби не їхня попередня слухняність. Ніщо не змусить мене забути, що за Януковича 2010 р. в другому турі голосували 88,96% в Луганській області й 90,44% в Донецькій!!! Різниця з найближчими сусідами теж відчутна: між Луганською та Харківською –17,61%, між Донецькою та Дніпропетровською – 18,94%. «Спасібо житєлям Донбасса!» Я змусив би себе дослухатися до кривомових ламентацій на камеру, якби брати на Сході повстали б не тепер, коли бандитську піраміду зруйновано без їхньої участі, але за їхнього пасивного спротиву, а хоча б півроку тому. Не було там ані Врадіївки, ані більш-менш помітного Майдану, натомість були масові автобусні рейди до Маріїнського парку, який досі не вдається прибрати після антимайданівського «волевиявлення».

Щоби дестабілізувати ситуацію, недостатньо непрацюючої міліції, чиновників-саботажників, олігархів-зрадників, кількох десятків фахових диверсантів з-за кордону, кількох сотень бувалих авантюристів звідти ж і кількох вантажівок сучасної зброї. Недостатньо навіть кількох тисяч гопників, яким цю зброю можна роздати. Потрібні ще шість з половиною мільйона співчуваючих (ну, може, не всі шість з половиною, десять відсотків можна відняти), в яких раптом, бачите, «прокинулася гідність», і тепер вони не знають, на кого її спрямувати. А от щоби, навпаки, стабілізувати ситуацію...

Треба підкреслити: всі ці прокльони донецької мовчазної більшості на адресу Києва й тутешніх бандерівців були відносно невинними до моменту перших бойових зіткнень. Відколи почалися загибелі хлопців на диких блок-постах, пішли домовини бійців «ДНР», які всі місцеві спишуть на рахунок узагальненого інфернального «Правого сектора», справа ставатиме дедалі більш персональною. Нікого тут не турбують смерті пілотів підбитих гелікоптерів, десантників, що потрапили в засідку, нацгвардійців, яких підстрелили під час звільнення захоплених адмінбудівель. Тут оплакуватимуть тільки своїх. Датчик «свій-чужий» уже ввімкнено, й відключити його вдасться не скоро.

Я хочу сказати, що, всупереч деяким оптимістам, конфлікт, який починався як спецоперація сусідньої країни за допомогою (чи за ініціативи?) місцевих покидьків-можновладців, потроху таки набуває характеру... громадянської війни! Можливо, не повномасштабної, але такої, яку не вдасться просто так загасити. ГРУ-шників уже можна спокійно евакуювати, вони свою справу зробили, й без того кількість неврівноважених лихих босяків зі свіженькою зброєю не дозволить найближчим часом повернути життя на Сході на мирні рейки. Запах крові паморочить голову. Кажучи відверто, зовсім не переконаний, що ми зможемо далі жити в одній країні. Маю тут на увазі не тих безбаштових, які відчули смак вседозволеності, одного дня взявши в руки АКМС (всі ми більш-менш згодні щодо того, де їм місце), а тих дев’яносто відсотків, хто дзвонить київським, черкаським і дніпропетровським родичам, щоби вихлюпнути прокльони на адресу «фашистів». Авжеж, їх треба було б переконувати, більше спілкуватися, привозити до Києва, а, може, до Львова чи Коломиї, хай би переконалися, чим живуть справжні бандерівці, але тепер уже пізно, та вони й не поїдуть, як не їхали доти. Вони досі вбачали й надалі тим більше вбачатимуть у мені ворога. Тепер я схиляюся до того, що це вже не моя, а їхня проблема.

Що ж тоді залишається? Я пам’ятаю універсальну істину, що не годиться зливати своїх і розкидатися землями. Я пам’ятаю так само, що сільський Донбас залишається україномовним, а в містах, великих і маленьких, сила-силенна гідних людей, справжніх патріотів, які давно перебувають у стані облоги. Все одно великій Україні навряд чи вдасться перетравити заряд ненависті з боку 90,44 відсотка донбаських реліктів. Тож, може, дозволити реліктам переказитися? Дати їм їхню автономію за новим Берлінським муром? Хай господарюють самі новоявлені міністри-вчорашні зірки мережі «Вконтактє», хай підтримують свій «революційний порядок», хай розберуться зі своїми Ахметовим та Єфремовим, хай спробують прожити без київських субсидій, хай цілуються зі своїм Путіним, хай спостерігають за остаточним занепадом своїх заводів-монстрів, які забирають їхнє життя в прямому й переносному сенсі. Нікуди від нас той Донбас не упливе, залишиться поруч до кращих часів. За стіною. А своїх ми поки що приймемо тут, нам нормальні люди потрібні. Це не пропозиція, скорше гіпотеза. Ну а як іще? Не знаю...

Юрій Макаров, журналіст, телеведучий, документаліст.

Оглядач часопису «Український тиждень».

* передрук з «Українського тижня».