«Як?» «Їх обстрілювали «Градом». Осколкове поранення в голову. З ним курсанти молоді загинули», – говорить друг по телефону про смерть полковника Ігоря Момота у п'ятницю, 11 липня.
Коли гине знайомий, війна приходить до тебе.
Ігор Момот командував навчальним центром прикордонників «Оршанець» під Черкасами. Їхня частина із середини березня базувалася неподалік села Олексіївське Амвросіївського району на Донеччині. Звідти – менш як кілометр до кордону з Росією.
Це була холодна квітнева п'ятниця. У Черкасах цвіли абрикоси, а там, під Росією, моросив дощ, рвав вітер і щось сіяли на полях. Чергові в наметах топили буржуйки, на кухні жінки готували обід.
– У нас тут всякого було, місцеві й мітингували, і бандерами називали. Командир поспілкувався з ними. Тоді вони зрозуміли, що ми – не вороги, – каже одна із кухарок.
Командир зустрічав гостей, які привезли бронежилети. Високий, міцний, ззовні суворий. Щиро усміхався, коли розказував, як їм вдалося налагодити життя тут, у полі, у напіврозваленому тракторному стані. Вмикає лампочку в офіцерському наметі:
– Місяць жили на генераторах, поки підключилися до мереж.
Його намет, як у курсантів – дерев'яні лежаки, під подушкою бронежилет, при вході стелаж із автоматами, на стіні – прапор України.
– Щоб іти до кордону, вас треба перевдягти. Знайдемо чиюсь форму, – каже полковник Ігор Момот напівжартома, коли питаю, чи можна подивитися, як там, на кордоні. – З тієї сторони нікого зараз нема, хоча щоночі надходить інформація про переміщення.
Наступного разу з полковником говорили після виборів президента.
– Прикордонник може з кордону піти, коли є наказ. Або не піти взагалі. Всі наші офіцери й курсанти живуть за цим принципом. Ми чекали виборів, надіємося, що повернемося додому. Мене сьогодні всі питають, чого не вистачає? Не вистачає дому, туди хочеться. У нас такий настрій: якби дали команду, то хлопці, мабуть, гори звернули б. Та якби більше сучасної зброї – не відмовилися б. В умовах війни не буває багато боєприпасів. Ми постійно тренуємося. Не буде цього – буде інше: метр на два землі, – Ігор Федорович мав кілька хвилин на телефонну розмову.
Не могла додзвонитися, коли прочитала, як він із гранатою без чеки годину тримав самопроголошеного губернатора Луганщини Валерія Болотова. З Момотом були 55 прикордонників, за ватажком терористів приїхало зо 200 бойовиків. Тоді підкріплення прикордонники так і не дочекалися.
– Було таке. Не можу розказати. Війна ще не закінчилася. Два дні тому мене намагалися викрасти. Коли повернемося всі, розкажемо. Тут дуже дивна війна, – сказав наприкінці розмови.
З Ігорем Федоровичем прощалися 14 липня на плацу навчального центру прикордонників. Чоловіки плакали, хтось прикривав лице руками, щоб не бачили інші.
Посмертно полковникові Момоту присвоїли звання генерал-майора.
Ірина Патлатюк, редактор «Газети по-українськи»
* спогади про загиблого Ігоря Момота в авторській колонці видання
Коментарі
Цеж просто Д*БІЛ, почитайте його комети і стане зрозуміло, ні одної думки людини, ...............
Сказати що війна дивна, це нічого не сказати. Як можна пояснити те, що країна вже понад три місяці не може завершити антитерористичн у операцію. У нас лише так званих правоохоронців понад 400 тис. Уявімо, що вони кожний зробив лишень по одному пострілу,а якщо по 10, чи 100. Не осягну чому наші добровольці все окрім застарілої зброї і набоїв отримують від простих громадян. А де наші злдії-олігархи з накр..деними мільярдами? Чи не пора націоналізувати майно зл..діїв, які відкрито підримали сепаратистів? Чому солдатські сухпайки відверто продаються через інтернет? І ще, не можу зрозуміти як через наш кордон вільно може зайти понад 200 одиниць кацапської бронетехніки? Може відповідальніст ь за загибель Момота і ще сотень наших військових має нести не тільки кровожерливий Путлєр, а і наші халуї-прислужники?
Встречный вопрос: А откуда берутся такие тупые как "незнайка"???
Стрічка RSS коментарів цього запису