Чернецький: Хочу віддячити хлопчику за доброту

Іноді в житті буває таке, чого ніколи й не очікував. Саме така несподівана подія трапилася зі мною вранці 7 липня. Причиною цієї події, яка мене сильно і приємно вразила, став один хлопчина, якого я тепер дуже хотів би відшукати. Та про все – по порядку.

У вівторок вирішив піти на роботу пішки. Живу я на Митниці, а офіс у мене – на Європейській площі. Ішов собі містом, але бажаного задоволення від прогулянки не відчувалося: вже зранку в місті панувала спека. Тож попрямував на зупинку.

Під’їхав тролейбус №10, майже зовсім порожній. Я зайшов на середні двері, їду. Підходить кондуктор, просить оплатити проїзд. Відкриваю гаманець – і бачу, що там зовсім немає дрібних купюр! Картки, іноземна валюта (тільки напередодні повернувся з відрядження з-за кордону!) і одна купюра 500 гривень. Що робити? Даю цю купюру кондуктору.

Зрозуміло, що здачі в жінки не було. Ситуація – патова. Я хочу заплатити і маю гроші, але заплатити не можу. Кондуктор теж не знає, як бути, й каже, що я маю знайти «нормальні» гроші або на наступній зупинці вийти...

Як завжди буває за подібних обставин у тролейбусах, пасажири (а це – майже цілком пенсіонери) беруть жваву участь в обговоренні події. Частина з них – на моєму боці, частина – підтримує кондуктора. Таким чином, у дискусіях, виїжджаємо вже на бульвар Шевченка. Бачачи, що ситуація стає дедалі напруженішою, вирішую зійти на Пастерівській.

Тим часом, якийсь чоловік гаряче відстоює мене перед кондуктором:

– У чому проблема? Людина ж хоче заплатити!

– Штраф буде платити! – відповідає кондуктор.

На той момент у мене була одна думка – як би пошвидше вийти з тролейбуса, бо я дуже не люблю бути в центрі уваги. Але, щоб помиритися з кондуктором, кажу:

– Гаразд, штраф – то штраф. Мені потрібно просто доїхати.

Кондуктор нервово всміхається, і я розумію, що вона не може дати мені здачі навіть із 30 гривень штрафу.

– Все, вибачте, – кажу. – Виходжу. Не хотів викликати цю політінформацію... Так вийшло, не сваріться.

Й тут усі пенсіонери стають на мій бік:

– Та ні, – переконують вони мене, – ви не повинні виходити. Це кондуктор не права. Вона має попросити вибачення.

Я подумав, що зараз її, борони Боже, вимагатимуть просити в мене вибачення. Саме під’їхали до Пастерівської, і я, ще раз вибачившись, прямую до виходу. Двері самез відчинилися.

Аж раптом із задньої частини тролейбусу до мене підбігає хлопчик, років 10-12, бере мене за руку, каже:

– Дядю, візьміть!

І висипає мені в руку монетки – гривню й п’ятдесят копійок! Кондуктор швиденько забирає гроші й видає мені квиток. Виходити мені вже не потрібно. Їду далі, осмислюючи те, що відбулося.

Хлопчик повернувся на своє місце. Я подякував малому, подякував громаді за підтримку... Коли я вже виходив біля «Кооператора», в мене було таке враження, що пенсіонери в тролейбусі, як і я, почувалися розчуленими. Очевидно, зачепило і кондуктора, бо ця жінка вибачилася і переді мною, і перед усіма, хто був у салоні...

Зараз я роблю із цієї простої, але все-таки незвичної історії свої висновки. Передусім, такий: Україна буде як держава! У нас є громадянське суспільство, є чудові люди і є надія на майбутнє!

...Вийшовши з тролейбуса, я подумав: і чого ж я не запитав у того хлопчини телефон чи якісь координати батьків, щоб потім йому віддячити? Й тепер я хочу знайти цього пацана!

Малий, відгукнися! Мій контактний телефон: 093-822-23-86, електронна адреса: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Юрій Чернецький, черкащанин

* коментар «Прочерку»