Вдовиченко: За сильними враженнями – до Черкас

Не пригадати вже, скільки разів пропонувала студентам, що приходять у газету на практику: напишіть про свій гуртожиток! Звичайний репортаж про те, в яких умовах живете, як виглядають ваші кімнати, вбиральні, душові… Студенти кивали головами, однак писати репортажі не поспішали. І от життя дало мені можливість на власні очі побачити, як виглядає студентський гуртожиток. Хотіла – маєш. Пишу тепер такий репортаж, випробувано на собі.

Поїзд до Черкас прибуває вночі, о 4.16. Викликаю з вокзалу таксі, називаю адресу, яку організатори книжкових зустрічей скинули мені есемескою. Там у вестибюлі, сказали, на вас чекатимуть – і поселять. Їдемо безлюдним Хрещатиком (у Черкасах є свій Хрещатик), повертаємо у бічну вулицю, зупиняємося під багатоповерхівкою. “Приїхали”, – каже водій. На вході табличка – університетський гуртожиток. Поки автівка повільно розвертається, поки шурхотять камінці під колесами, намагаюся достукатися в зачинені двері – жодного відгуку. Світло фар зникає за рогом, западає темрява. Тиша. Шкребуся у двері, у вікно – нікого. Нарешті чиясь рука обережно відхиляє штору. “Впустіть мене!”. Не бачу, кому кажу.

Сонна жінка-чергова впускає мене у вестибюль. Вона нічого не знає про гостю зі Львова, її ніхто не попереджав. “Куди вас поселити? – морщить чоло. – Є тут одна кімната, але там вже є троє дівчат…” Ну нічого, думаю, три – то три, не принцеса. Тільки ж доведеться людей вночі будити.

“Ви ж не будете тут чекати до ранку…” – чи то стверджує, чи то запитує жінка, киваючи на крісло й диван. Сталося якесь непорозуміння, але з’ясовувати, що й до чого, вночі недоречно, організатори сплять. Ото ситуація… Завтра у мене чотири зустрічі з читачами. Просидіти до ранку біля “вертушки” на вході у гуртожиток?.. Але жінка не чекає від мене відповіді, вона крутить в руках ключ з папірчиком, знайшла його в шухляді. На клаптику паперу написано від руки: “Хмельницький”.

“А ваше прізвище як? – перепитує вона мене й знову знизує плечима. – Гаразд. Ходімо”. На ліфті – табличка “Ліфт не працює”. Жінка намацує вгорі під табличкою таємну диво-кнопку, двері відчиняються – ми їдемо на сьомий поверх.

Ключ довго шпортається у замку, деренчить у нічній тиші на весь поверх. Не підходить до дверей. Чергова починає гатити кулаком у двері. За хвилину вони прочиняються. “Мені тут людину підселити”, – повідомляє комусь жінка стиха. Двері залишаються прочиненими, на порозі вже нікого, це коридор; кімната прямо, кімната направо. Щось схоже на квартиру. В “моїй” кімнаті, яка вже легко піддається ключеві, на щастя, нікого. Не уявляю, що б мала сказати сонним людям, якби, засвітивши світло, побачила три голови, що здивовано підвелися з подушок: кого тут принесло серед ночі?

Тьмяне світло залило кімнату. Незатулене вікно, в каламутному прямокутнику, наче в чорному дзеркалі, – ми з черговою. Під ногами подертий лінолеум, три ліжка з панцирними сітками, на одному – чорні пакети з одягом, на двох інших – голі матраци та подушки без наволочок. “Маєте свою постіль?” – й одразу (бачачи мій вираз обличчя) – наступне запитання: “Ви заочниця?”. А тоді: “Гаразд, я зараз щось принесу”.

Поки мені шукали постіль, я думала: так ось, як живуть студенти… Заочники чи ні, яка різниця. Шпалери на стінах старенькі – веселі гномики ядучих кольорів, шафа з провислими дверцятами, кухонні меблі у куті, віконні шиби, мертво заліплені гіпсом на стиках. “А ковдри нема”, – чергова повернулась, подала мені комплект постелі.

Я постелила собі, вдягнула усе, що мала теплого, на себе, накрилася порожньою підковдрою, зверху курткою. Півсьомої ранку в двері постукали. “Дайте паспорт, – та сама жінка, – бо мене сваритимуть”. Я повернулась на скрипуче ліжко, але заснути більше не змогла.

Нічний смуток розігнали перші сонячні промені. Вони вихопили за вікном фантастичну картину: зліва, на відстані?, у розірваній тканині туману – срібне плесо Дніпра. В усій своїй незрівнянній красі. А внизу під вікнами – підземні гаражі, асфальт на них розписаний білою фарбою. “Люблю. Твій Ваня”, “Люда, я тебе кохаю”, “Сонечко, я тебе люблю”, “Лєна, ти сенс мого життя! Люблю тебе”. І цей гуртожиток видався мені не таким вже й безрадісним. Ще й душова в коридорі виявилася чистенькою, нещодавно відремонтованою, з гарячою водою. І я пішла шукати поблизу кав’ярню з доброю кавою.

З’ясувалося, що мені дали неправильну адресу, помилилися з номерами будинків. На мене чекали в сусідньому, у готелі для професорсько-викладацького складу, де я за кілька годин після усіх зустрічей й опинилася. У зовсім інших умовах. Але запам’ятався мені не той комфортний номер, а понура кімната з кислотного кольору гномиками на стінах й ліжками без ковдр. А за вікном – ранковий Дніпро і розсипи “люблю” на асфальті.

Той день У Черкасах був багатий на зустрічі. Черкаси, таке у мене склалося враження, цілком могли б претендувати на звання одного з літературних міст України, попри всі “але”. Там багато людей, які читають, люблять книжки й готові змінити на краще книжково-літературне життя міста. У студентській аудиторії Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького я відповідала на безліч записок із запитаннями від майбутніх філологів, редакторів та видавців. Мені запропонували вибрати найкраще запитання, щоб подарувати його авторові книжку. Найбільше запам’яталася записка, що починалася так: “Я письменник. І я боюсь…” – і далі йшов перелік того, чого боїться молода людина, яка пише. І запитання до мене: чи мені знайоме це відчуття? Аякже! Щоразу той, хто починає новий текст, відчуває непевність і навіть страх перед чистим аркушем. Чи вдасться? Звісно, є такий сумнів. Щоразу усе доведеться починати спочатку, доводячи собі свою спроможність, змагаючись із собою. Звісно, я знаю, що таке страх. Саме цю записку я й вибрала з усіх, відзначила того, хто написав “Я письменник…” – за сміливість. Але, сказала, ця людина може не побажати розкриватися перед однокурсниками, тому почекаємо кілька секунд… Не одразу, але вона підвелася, ця дівчинка, і підійшла до мене. Вона тремтіла, я подала їй руку, і мені видалось, що тримаю в долоні налякане пташеня. Того ж дня вона виставила на Фейсбуку фото книжки з автографом і написала таке: “Хочу, щоб одного разу і на зустріч зі мною, як з письменницею, прийшов щиро відданий літературі бідний студент і виграв мою книжку. Хай буде так!”.

У міській бібліотеці, поки ми говорили про сучасну українську літературу, діти ганяли коридорами та сходами, натикалися на дорослих. У дітей був книжковий квест. Бібліотека і має бути тим місцем, де не лише тиша і книжки, а й ігри, змагання, рух і сміх.

На вечірній зустрічі у художньому музеї був повний зал читачів. Засновниця громадської організації “Книжковий Маестро” Людмила Фіть розповіла, що такі зустрічі тут проводять доволі часто, книжки розлітаються як гарячі пиріжки. У місті бракує книгарень. Сто років тому у Черкасах було десять книгарень, а тепер – “аж” дві. Але є люди, які мають амбіції змінити ситуацію. От, скажімо, викладачку університету Людмилу Солодку не лякають невдалі спроби у деяких містах запровадити обмін книжками – буккросинг. Вона започаткувала буккросинг-клуб у Черкасах – freebook. І разом з однодумцями розгортають цей рух вільного обміну книжками, знаходять однодумців, підтримку і нові локації, де розміщують полиці обміну.

Черкасам не уникнути майбутнього одного з книжкових міст України. Бо місто має відповідне минуле. У цьому місті в будинку Цибульських не раз зупинявся Тарас Шевченко. Споруда, хоч і перебудована, існує й донині. Тепер тут Музей однієї книжки – “Кобзаря”. У цьому місті працював Василь Симоненко, він тут похований, тут діє літературно-меморіальний музей, присвячений життю і творчості видатного поета. Український драматург Іван Карпенко-Карий бував у Черкасах, працював у цьому місті. Сюди приїжджав єврейський письменник Шолом Алейхем.

Зараз у місті проводять чимало мистецьких фестивалів – музичні, джазові, скульптур, байк-фестиваль… Багато гастрономічних – “Сила борщу”, “Черкаська Масляна”, “Черкаська смакота”, “Полуниця – насолода смаку”. І це зрозуміло, турист на смачні розваги ласий.

А літературний фестиваль, книжковий? Саме у Черкасах він і має бути.

…Виїжджала з міста маршруткою на Київ. Перетинали Кременчуцьке водосховище, їхали мостом-дамбою хвилин з десять-п’ятнадцять. Огром води праворуч та ліворуч. Ніхто, здається, з таким захопленням не дивився за вікно. Що для місцевого – звичні реалії, то для гостя з суходолу – шок і захват.

Галина Вдовиченко, письменниця

Джерело: Високий замок online