Вперше зі мною це сталося, коли ми сиділи з друзями на вулиці.
Бах!
На мій подив і страх, друзі відповіли, що все нормально. Нормально? Вони вважали, що коли над головою літають снаряди – це нормально. Я була шокована. Але не надовго...
Зі свого міста в Черкаси я переїхала у жовтні 2014 року. Одинадцятий клас. То була моя найзаповітніша мрія: закінчити рідну школу, зі своїми рідними однокласниками. Ми придумували план на випускний вже з 9 класу. Але не так сталося, як гадалося.
У Черкасах мене прийняли привітно. Коли дізнавалися, що я зі сходу, то відразу пропонували допомогу. Але не приємно, коли кажуть: «А ти українську розумієш?». Що за стереотипи? Чому я не повинна розуміти нашу мову? У моєму місті навіть була школа, де усі предмети викладали лише українською.
Також, коли дізнаються, що я з Донбасу, питають мою позицію щодо цього конфлікту. Перші півроку мені було приємно спілкуватися на цю тему, але згодом це стало нестерпно. Так, звісно, я розумію, що людям цікаво, вони хочуть знати, як ми, луганчани, донеччани, ставимося до України, яка політика на Донбасі, як там живеться, чи не стріляють. Але ви теж зрозумійте, що нам тяжко про це говорити. Особливо... Особливо, коли ти вже півтора року не був вдома.
Тому я, напевно, і сіла це писати, бо комусь цікаво. Можливо, я відкрию комусь очі, можливо, хтось зрозуміє нас, хтось зненавидить, а хтось пожаліє. Але читайте. Сподіваюся, що я зможу вам передати хоч трохи тієї атмосфери, яка відбувається там. На сході.
У 2015 році, після своєї першої сесії в Черкаському національному університеті, мене чекав подарунок. Я їхала додому. Так солодко було промовляти ці слова. Я розуміла, що тоді була щасливіша за багатьох людей, оскільки вони не могли попасти додому. А я могла. І я їхала. Після півторарічної розлуки я знала, що усе змінилося. Знала, що я не побачу вже жовто-блакитний прапор на своїй школі, не зможу, навіть жартома, заговорити українською. Знала, що побачу зовсім чужих мені людей, які ходять по місту зі зброєю і вважають себе королями. Але ж я їхала додому, до батьків.
Я була готова до всього, але те, що я побачила, мене вразило. Навколо прапори «ЛНР», написи «Спасибо, Россия», ворожі погляди у мій бік (місто маленьке, усі знають мою позицію), та багато зброї.
Я б не сказала, що «під Україною» моє місто розквітало, але при цих «защитниках» воно взагалі занепало. Одне працююче кафе, на вулиці жодної людини, а єдиний пристойний заклад зайняли «защитники» для свого штабу.
Щодо ситуації з населенням. Ті, хто раніше хотів відділитися, вже кричать, що у них немає роботи, і вони жалкують, що зараз не в Україні. Але, так думають не всі, на жаль. Деякі встигли розчаруватися в республіці, але Україну все одно вважають зрадницею.
Люди, які «За «ЛНР» розповідають, що ополченці можуть понапиватися, ходити зі зброєю і погрожувати людям. Але, люди не жаліються. То ж нормальна ситуація. Напевно, вони просто тренуються... ну, це… захищати.
У магазинах на товарах пишуть «Сделано в ЛНР». Дякую, що попередили, що не треба купувати. До речі, про купувати. Якщо якось захочете приїхати на екскурсію у «расцветающую республику», то запасайтеся рублями. Оскільки там розплачуються лише російською валютою. А на полицях у магазині ви можете побачити товар, який призначений для гуманітарної допомоги.
Іноді мені здається, що в «ЛНР» працює лише міністерство, яке відповідає за культуру. Там постійно відбуваються якійсь дійства, свята. Люди хоч якось намагаються відволіктися від того, що чують, зазвичай, вночі. А вночі там відбувається, як кажуть місцеві, «кардибалэт». Майже кожну ніч люди чують як над їхніми головами літають снаряди. І знаєте, сплять собі спокійненько. Деякі, навіть, у підвали вже не лізуть. Будь, що буде.
Влітку у мене була така ситуація, коли патруль проходив коло мене, і за іронією долі, у мене задзвонив телефон. Там грав гімн України. Ополченці подивилися на мене і кажуть між собою «Давай подойдем». На щастя, вони пройшли повз мене, але на згадку підморгнули. Після цього я подумала над тим, що у лавах цих «защитников» є нормальні люди, які розуміють, що у кожного існує своя думка, свої погляди.
Також помітила цікаву ситуацію зі ЗМІ. Газета «Мир новостей Украины», знизу написана "зроблено в ЛНР". Іноді в житті бувають парадокси. Також там існує газета, яка виділила цілу сторінку для новин України. Рубрика називається « Что же с тобою стало, Украина?».
Знаєте, так хочеться без перешкод їздити додому, без перешкод розмовляти з батьками телефоном, оскільки зв`язок залишає бажати кращого. Більше не хочеться питати: «Ну що, сьогодні знову стріляли?». Коли я пробула вдома усе літо, я зрозуміла сенс слів: «Нам уже все равно под кем быть. Главное – что бы был мир». Безперечно, після цих слів хтось про себе подумає: «Ага, оце зрадники. А як же Україна? Ми повинні бути єдині». Так, ми повинні. Але який в тому буде сенс, якщо я колись зателефоную своїм батька, а вони не візьмуть слухавку?
Марина Клімчук, студентка-переселенка
колонка для "Прочерку"
реклама
Коментарі
Дякую, дівчинко, за твою любов до України!
В Карагандє!!!
Тобі і далі продовжить віршик, "аколіца"?
Я багато читала текстів, подібних до цього, і скажу чесно, авторів, які пишуть такою легкою та живою мовою, мало. Тому, звичайно, я зраділа, що ще є такі люди.
Думаю, у тебе гарно б вийшло писати новели або щось типу такого.
А ще мені дуже сподобалась кінцівка. Вона дуже чуйна. Пройняла, і мені навіть стало сумно. Я можу бачити свою родину кожні вихідні, а треба цінити такі моменти, адже неясно, що може статися наступної хвилини.
Одним словом, дуже круто!
Стрічка RSS коментарів цього запису