Цапенко: Бойко любив життя, людей та рідне місто

Минуло більше десяти років, як із нами немає талановитого, відданого своїй професії лікаря, нашого колеги, друга, просто Людини – Віктора Олексійовича Бойка. Кажуть, час лікує. Так, гострий біль втрати згасає, але пам'ять про нього живе в нас, у наших справах, в очах і серцях тих людей, яким він повернув здоров'я та життя…

Зараз наша лікарня називається КНП «Перша Черкаська міська лікарня» ЧМР, але для мене вона залишається Першою міською лікарнею, в яку я прийшов у 1979 році. На той час вона вважалась кращим лікувальним закладом міста. У хірургічному відділенні нашої лікарні з 1981року і до кінця свого життя працював Віктор Бойко – Людина з великої літери та Хірург від Бога. Перейнявши професійну естафету з рук відомих хірургів – Заслужених лікарів України Петра Давидовича Рогаля та Петра Дмитровича Драченка, він розвинув хірургічну службу Першої лікарні, підняв її на вищий рівень та згуртував колектив.

Досить швидко Хірург Бойко став відомим не лише в місті Черкасах, а й далеко за його межами. Щодня з самого ранку під ординаторською відділення вишиковувалися черги пацієнтів, які приїжджали до ньогo як до останньої надії. І багатьом із цих людей він зміг допомогти.

Віктор Олексійович Бойко народився в селі Лісоводи на Хмельниччині 27 червня 1951 року. Після закінчення медичного училища в 1970 році він два роки відслужив у лавах Радянської Армії, після чого вступив до Чернівецького Державного медичного інституту. У 1978 році пройшов інтернатуру на базі Першої міської лікарні. З 1979 по1981 роки працював лікарем-хірургом Cмілянської міської лікарні ім. Н. А. Семашко.

У 1981 році на запрошення головного лікаря Першої міської лікарні, заслуженого лікаря України В. А. Хромова та завідувача хірургічним відділенням П. Д. Драченка, він починає працювати в Першій Черкаській міській лікарні. Спочатку в поліклінічному відділенні, а згодом – лікарем хірургічного відділення стаціонару. Ще працюючи хірургом поліклініки він використовував усі можливості, аби допомогти своїм пацієнтам. Зокрема запрошував лікарів стаціонару суміжних спеціальностей на консультації додому до лежачих хворих.

З 1988 року і до кінця життя Віктор Олексійович очолював хірургічне відділення. Одночасно з ним в опікове, дитяче ортопедо-травматологічне та анестезіологічне відділення лікарні прийшло молоде покоління. Згуртувався міцний колектив однодумців. Ординаторська хірургічного відділення як магніт притягувала всіх у вільний від операцій час. Тут обговорювалися професійні, життєві питання, питання дозвілля. На мій погляд, причиною цього була особистість В.О. Бойка. Він був комунікабельним, відкритим, легко знайомився з людьми, випромінював позитив у всьому та вмів передавати його людям.

Визначивши ще в медучилищі мету – стати хірургом, Віктор Олексійович повністю віддавався цій справі: навчався, практикував, вивчав нові методики… Навчаючись в інституті, працював у хірургічному гуртку, де оперував у віварії тварин. Пізніше 10 років поєднував роботу хірурга з роботою патанатома, завдяки чому мав змогу розробляти нові методики оперативних втручань. Він вчився в кращих клініках Радянського Союзу, використовуючи різні можливості й під час курсів удосконалення, й під час відпусток.

Так, кращий досвід з оперування щитоподібної залози переймав у Харкові та Ленінграді, шлунку – у професора Вітебського в м. Курган. Він впровадив холецистектоміюз мінідоступу (коли ще не була розвинута лапароскопічна хірургія) та пластику гриж сіткою. Цьому навчився в м. Вейко, штат Техас (США). Повернувшись зі Штатів, привіз додому не сувеніри, а електрокоагулятор (пристрій, який дозволяє зменшити крововтрату під час операцій). Першим у місті домігся придбання лапароскопічного обладнання та впровадив його в роботу.

Усі нові знання він наполегливо впроваджував у практичну роботу відділення і ніколи не спинявся на досягнутому. Усьому, що навчився сам, Віктор Олексійович вчив колег. Не обмежував використання сучасного обладнання тільки досвідченими хірургами, а навчав молодь, допомагав їм професійно зростати.

Разом із лікарями гастроентерологічного відділення Першої лікарні створив печінковий центр та розпочав спектр оперативних втручань, показаних у разі захворювань печінки. Мріяв впровадити в роботу застосування стовбурових клітин, технічно був готовий до пересадки печінки. Разом із Олександром Федоруком (нині – головний лікар Третьої міської лікарні) працював над методиками, які б заміщали роботу печінки.

Багато колег з інших закладів скептично ставилися до озвучених ним ідей, але ж ми, працюючи поряд, бачили, що це реальні речі, і тільки хвороба завадила йому здійснити задумане.

Є хірурги, які демонструють прекрасні статистичні результати, і щоб їх не псувати, відправляють від себе до інших закладів складних хворих, хворих у яких високий ризик ускладнень тощо. Віктор Олексійович належав до іншої категорії лікарів, які беруться допомагати хворому навіть якщо в нього залишилися зовсім мізерні шанси на одужання. Звичайно, частина його пацієнтів помирала, але ж частина тих, кому в багатьох закладах відмовили в допомозі, була врятована. Кожну смерть хворого Віктор Бойко пропускав через свою душу. Тільки близькі йому люди знають, чого йому це вартувало, скільки безсонних ночей він проводив з думками про те, чи все зробив, щоб врятувати хворого. А наступного дня – знову складні хворі, знову відповідальність, переживання і ні кроку назад перед будь-яким завданням.

Будучи небайдужою людиною, він завжди допомагав друзям, колегам, знайомим... Тільки завдяки тому, що Віктор Олексійович знайшов спонсорів на моє навчання в Харкові, здійснилася моя мрія – освоїти основи пластичної хірургії в далекому вже нині 1995 році.

Багато зусиль він вкладав у ремонт відділення, мріяв, але так і не встиг відремонтувати операційний блок. Він був активною людиною: добре грав у гандбол та волейбол, любив активний відпочинок на природі. А ще він дуже любив наше місто. Одного разу ми поверталися з Києва з конференції з приводу ювілею академіка О. Шалімова. В автобусі трохи перекусили, випили за здоров’я патріарха хірургії, а коли під’їхали по дамбі до мосту, раптом Віктор вигукнув: «Яке найкраще місто в Україні?». Усі хором : «Черкаси!!!».

Навіть будучи тяжко хворим, в останній рік свого життя він багато оперував, адже хірургія була сенсом його життя. Лікуючи свою хворобу, витримавши багато болісних маніпуляцій, він знову ж таки думав не про себе, а про те, що такий біль відчувають і пацієнти. «Не шкодуй для хворих знеболюючих», – наголошував тоді в наших бесідах.

Віктор Олексійович любив життя, любив свою роботу, жив нею, любив людей, любив своє місто. Він жив для людей. На гербі нашої лікарні є вислів латинською: «Aliis Іnserviendo Сonsumor» – «Світячи іншим, згораю сам». Він згорів на роботі віддаючи себе пацієнтам, даючи їм надію на порятунок.

Наше місто повинно зберігати пам'ять про Людину, яка так багато зробила для жителів Черкас. Тому колектив нашої лікарні пропонує встановити меморіальну дошку на будинку, де проживав Віктор Олексійович, назвати одну з вулиць міста його ім'ям, можливо, після належного обговорення, присвоїти ім'я В.О. Бойка. Першій міській лікарні, зробити його почесним громадянином Черкас.

Справи, а не слова залишають слід у пам’яті людей. Коли ми збирали підписи для подання документів у міську раду, навіть не чекали того, що незважаючи на 11 років з дня його смерті, так багато людей його пам’ятають. Прооперовані ним пацієнти, їхні близькі, знайомі…. І ніякого негативу, тільки іноді молоді люди питали: «А хто це?». Саме тому потрібно увіковічити пам’ять Віктора Олексійовича Бойка, щоб і через багато років черкащани згадували його ім’я, а молоді лікарі мали приклад того, як потрібно працювати, аби заслужити людську вдячність на віки.

Звертаємося до міського голови Черкас Анатолія Бондаренка та депутатського корпусу міської ради з проханням розглянути наше звернення та зберегти пам'ять про В.О. Бойка.

Шануймо своїх земляків, які поклали своє життя на благо громадян міста!

Володимир Цапенко, завідувач обласним опіковим відділенням

КНП «Перша Черкаська міська лікарня» ЧМР, обласний пластичний хірург