реклама
5TV
311807 Водне плесо, багата рослинність, жаркий клімат – створюється враження, ніби перебуваєш десь у Амазонії або на північному сході Бразилії.

Київ асоціюється з холодом, а Україна – з суворою зимою. Принаймні саме такий стереотип склався в Португалії. Коли хтось думає про Україну, в уяві малюються білосніжні пейзажі, сніг і лід, шарфи і рукавички, квапливі перехожі в зимових пальто, хльосткий вітер, що б'є в обличчя. Так, це правда, мені вже доводилося опинятися в подібній ситуації, коли зо два роки тому я приїжджав на Новий рік в Одесу і застав сильний снігопад. Однак зараз на дворі – серпень. І в цю пору року в Україні може бути гарячіше, ніж у найспекотніший літній час у Португалії. Протягом останніх декількох тижнів стовпчик термометра не раз піднімався до 35 градусів. У таких погодних умовах, живучи в зеленому міському районі біля річки, я легко можу уявити собі, що перебуваю десь в Амазонії або на північному сході Бразилії.

Мене супроводжує людина, яка виросла і довго жила в цьому місці – в місті на березі Дніпра, біля найширшої частини річки (де відстань між двома берегами досягає 17 кілометрів, це справжнє море). У цю пору року на тлі ясного літнього неба особливо красиво виділяються берези, що обрамляють річковий пейзаж, – найпоширеніша в цьому регіоні листяна порода.

Місто, яке розташоване на рівнинному правому березі річки, яка вкрита невеликими острівцями і півостровами, приваблює передусім рибалок і купальників. Дорога, що веде до Києва (приблизно в 200 кілометрах), перебуває у досить занедбаному стані – за останні кілька років, що я тут буваю, нічого не змінилося. Крім того, що шосе саме по собі досить вузьке, вічні вибоїни і відсутність розмітки перетворюють будь-яку поїздку на автобусі або машині (в даному разі йдеться про невеликий фургоні) на ризиковану пригоду. На мосту, що з'єднує два береги, ведуться ремонтні роботи, так само як і на головному міському проспекті, бульварі Тараса Шевченка, який є одним із символів міста і завдяки великій прогулянковій зоні отримав у місцевих жителів прізвисько «Єлисейські поля».

Хоча населення міста становить приблизно 300 тисяч осіб, нерозвиненість інфраструктури очевидна. Гуляючи пішки по місту, ми часом потрапляли в такі його куточках, які нагадували мені провінційні міста в бразильській глушині або ж стежки, якими я хлопчиськом подорожував по Алентежу в 60-ті роки. Моя супутниця показала мені яму, куди одного разу, ще школяркою, впала і подряпала коліно, – це сталося близько 45 років тому, тобто в самий розпал радянської епохи. Та сама яма, ті самі камені! Створюється враження, що сталість фізичного простору весь час кидає виклик пам'яті. Пам'яті, яка сьогодні знаходить ще більшу ясність у контексті, подібному до цього, де переді мною оживають примари радянського часу: будь то в конторах, в державній лікарні, в довгих чергах до держустанов, у старих автобусах, де як і раніше ходять ревізори (!), на погано освітлених вулицях, нарешті, в гостях у простих людей, які зберігають в сімейних альбомах свої чорно-білі скарби і з великою охотою дозволяють мені в них покопатися. До того ж на деяких будівлях все ще можна побачити пошкодження часів Другої світової війни, докази того, що час може текти не тільки вперед, але й назад.

Адже перед нами країна, яка понад 60 років перебувала під владою тоталітарного режиму і настраждалася в епоху сталінізму, кульмінацією чого став Голодомор, який між 1930 і 1931 роком забрав життя понад п'яти мільйонів селян – злочин, порівнянний з Голокостом. Країна, яка нещодавно пережила вторгнення Росії, яка зайняла частину її території і сьогодні підігріває війну, жертвами якої з початку 2014 року стало десять тисяч осіб (не рахуючи російської сторони), країна, яка бореться з давніми і новими труднощами, починаючи з корупції, організованої злочинності (внутрішньої і зовнішньої) і закінчуючи нинішньою фінансовою кризою і залежністю від міжнародних кредиторів. Крім того, не варто скидати з рахунків тиск і шантаж – методи, якими активно користується Путін, щоб ще більше розгойдати українську економіку і послабити державні інститути, де і без того правлять підкилимні інтриги і переслідуються сумнівні інтереси. Українські політики вже давно дискредитували себе в очах більшості громадян – серйозних і спокійних людей, які в цілому складають український народ, хоча багато держслужбовців все ще не позбулися зарозумілості, успадкованого з радянських часів. Про «політику» мало хто хоче чути – не те що говорити. Колишні учасники Помаранчевої революції, молодь, активісти або прихильники Майданівських протестів, схоже, остаточно розчарувалися в політиці.

Одне за іншим покоління українців виїжджають за кордон, люди похилого віку отримують від держави 80-100 євро пенсії, якщо взагалі щось отримують. Ті, хто молодший і залишився в країні, працюють переважно в магазинах, сфері обслуговування і в комерційних підприємствах. Є люди, що нишпорять по смітниках. При цьому процвітає паралельна економіка, про що можна судити по ринках в центрі міста і придорожній торгівлі. Так, тут можна купити м'ясо курчати без будь-яких заморочок щодо якості продукції або європейських «директив», які забороняють вживання натуральних продуктів (без відповідної сертифікації). Ось принаймні одна з переваг знаходження за межами ЄС. Соціальна нерівність не може не впадати в очі і особливо помітна по тому, який транспорт циркулює по місту: з одного боку це безнадійно застарілі автобуси і численні «запорожці» зразка 1970-х років, а з іншого – сучасні позашляховики (днями бачив тут навіть останню Tesla Model 3).

Щоразу, коли в повсякденному житті мені доводиться стикатися з цими контрастами, які по суті є відображенням нинішніх розколів та історичних повернень, на пам'ять приходять інші парадокси. Пам'ятаю, як у 1990-і роки, проводячи дослідження в секторі взуттєвої промисловості (в Сан-Жоау-да-Мадейра), я помітив, що на взуттєвій фабриці, де мені кілька місяців довелося працювати, єдиним делегатом профспілки (а її в той час очолював вкрай лівий активіст) була співробітниця, мало інтегрована в робочий колектив, зате палка віруюча, котра старанно здійснювала паломництво до Фатіми і з різних причин піддавалася маргіналізації з боку колег. Вона була одночасно активістом колективу і практикуючим католиком, що в контексті профспілки з її вкрай лівими тенденціями стало для мене дивовижним відкриттям. Подивившись на деяких персонажів у цьому українському місті, я починаю бачити тут ряд паралелей. Так, моя господиня, яка колись була активною комсомолкою і виросла в той час, коли в університетах серед інших подібних дисциплін викладався «науковий марксизм», після здобуття країною незалежності з усім запалом і завзяттям віддалася релігії, ставши старанною прихожанкою місцевої православної церкви.

Я аж ніяк не хочу ставити під сумнів право вибору кожної людини, тому що в цьому випадку релігійна практика є служінням Богу і закликає до взаємної допомоги і солідарності, які здаються набагато більш послідовними і гуманістичними, ніж стара радянська інституційна доктрина. Але коли перебуваєш на території країни (колишньої радянської республіки), яка наказала зруйнувати церкви тому, що вони були «опіумом для народу», цікаво спостерігати, наскільки стійкішою виявляються релігія і віра в порівнянні з офіційною доктриною, протягом багатьох десятиліть нав'язуваної людям силою.

А район, в якому я жив, хоч і перебуває в запустінні, називається Нова Митниця, тому що в минулому його нерідко затоплювали річкові води.

13043545_1548224578536658_6550936175440740661_n

Погода як і раніше спекотна, і Дніпро кличе нас до своїх берегів. Але, незважаючи на барвистий обрій цієї величезної річкової бухти, зізнаюся, що вважаю ліпшими слизькі зимові прогулянки на білому тлі серед засніжених сосен вулицями Черкас або навіть катання по дніпровському льоду. Чому? Можливо, тому, що такий ландшафт найкраще відповідає стереотипу.

Елізіу Ештанке (Elísio Estanque) – соціолог, професор факультету економіки Коїмбрського університету (найстаріший університет в Португалії і один із найстаріших у Європі). Веде колонку у виданні Público, португальській щоденній національній газеті.

* Переклад із видання «ИноСМИ», фото з 112.ua.

реклама

Інші матеріали по темі:

Коментарі  

 
-2 #2 Сільпо 31.08.2017 22:20
Це про що і для кого?
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+16 #1 Андрій 31.08.2017 14:07
Як на мене ключові фрази: нерозвиненість інфраструктури міста очевидна та район який має назву "Нова Митниця" - перебуває в запустінні. Можна порівняти з тим, що керівники міста говорять.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль