16 січня 2018, 15:22
Зібралися ми своїм жіночим сімейним товариством цієї неділі за обіднім столом: прабабуся, бабуся, мама (дочка) і я (онучка). Їли-пили, вели неспішні розмови – і тут мова зайшла про вміння. Хто шив, хто вишивав, хто в’яже чи готує смачно. І як дійшла до мене черга, розмова із невимушеної переросла у звинувачувальну. «Як це ти нічого руками не робиш, – обурилася прабабця. – Щось обов’язково потрібно робити!». На моє питання «А навіщо?» у бідненької старої затряслася нижня губа. «Бо треба!» – почула знову у відповідь.
Ходжу тепер і думаю: невже через те, що я не в’яжу светрів на всю родину, не вишиваю рушників на всеньке місто й не обшиваю всіх сусідів, я маю відчувати себе неповноцінною жінкою? Виходить, навіть в очах своєї ж прародительки можна із любої внучки перетворитися на нелюбе ніщо просто через те, що невідомому комусь треба, аби я виварювала борщі, вправлялася спицями чи тарабанила нічну зміну на швейній машинці.
Із тим, що я – не жінка-рукодільниця, якось шляхом тривалого самоаналізу й прийняття себе як є, мені змиритися вдалося. Проте чому жінці «треба обов’язково щось робити» зрозуміти так і не змогла. Знаю одне: система виховання не передбачала того, що жінка має право бути іншою, відпочивати чи займатися собою замість того, щоб бути при роботі. І це вкорінилося настільки глибоко у свідомість, що із хобі улюблене заняття перетворюється у повинність. І що гірше – цим мають займатися усі.
Так і виходить: ти не така, якщо не робиш того, що робила твоя прабабуся чи бабуся, чи й мама або сестра. Ти не така, бо ще й маєш сміливість про це говорити і не соромитися того. Ти не така, бо не вганяєш себе у родові програми, не живеш за наперед кимось написаною схемою, закручуючи ночами консервацію влітку і шиючи взимку напірники на подушки. З усієї поваги до прабабусі тему вмінь ми вдало перевели на розум дідуся та його досягнення. Проте її докірливий погляд я ловила до кінця обіду. І мені її так стало шкода… Шкода, бо оце чиєсь, навіть не її, «треба», забрало у неї стільки часу того дорогоцінного життя, що дають нам ось «тут і зараз».
Зрештою, погоджуюся з тим, що щось обов’язково потрібно робити. Тільки додам від себе - обов’язково потрібно робити те, що дарує задоволення. Якщо ловите кайф від простого лежання на дивані чи прибирання, то на здоров’я. Лише не треба це переносити на рідних чи власних дітей. Краще навчіть їх чути себе і свої бажання.
Анна Сакун,
креативний редактор сайту, блогерка,
прес-секретар фестивалю "Кіношот"
*колонка на сайті "Нової Доби"
реклама
Коментарі
Кстати, креативность в Новой добе...?!
А поки дама зірок із неба не хватає і не дуже зайнята отриманням міжнародних відзнак - то чому б їй не навчитися "закатувати" помідори? Чи з неї корона впаде?
Стрічка RSS коментарів цього запису