реклама
Кредит готівкою
Слепцовський Учора вночі ми повернулися з поїздки до українських воїнів, які несуть свою службу на передових позиціях на сході нашої держави. Їздили з волонтерами: обидва є священиками із Городища.

Отець Михайло Негер, який служить настоятелем у селі Мліїв, їздить сюди мало не з початку війни, відвідав особисто найзапекліші точки, потрапляв під обстріли. Доки нас не зустрів Максим – привітний чоловік, який теж займається волонтерською діяльністю, живе в Авдіївці разом з МНСниками й займається ремонтом бойової техніки безпосередньо на місці, – отець Михайло є нашим гідом. Він пригадує, що бачив тут ще зовсім нещодавно: суцільні вирви від вибухів, згорілу техніку, руїни, військові колони.

Багато чого змінилося: перші блокпости поліції особливого призначення починаються тепер лише за Покровськом Донецької області, а вже ближче до Авдіївки – ми їхали саме туди – починається ретельна перевірка на військових блокпостах, де сторонньому – зась. Разом з Максимом ми проходимо необхідні перевірки – і от вона, Авдіївка: місто, де війна іде під руку з мирним життям, саме життя – зі смертю, а щоденні життєві радощі – з щоденними тривогами під «акомпанемент» нескінченної стрілянини, обстрілів, вибухів.

27971841_152559432212090_8770676202398442727_n Багатоповерхівки, які знаходяться на краю міста і дивляться своїми вікнами у бік донецького аеропорту – він розташований звідси не далі як пару кілометрів – перебувають у жахливому стані: вони стали мішенями для обстрілів прямою наводкою, які велися сепарами. На одному з цих понівечених будинків з чорними плямами вибитих вікон і жахливими дірами в стінах – знаменитий мурал: портрет місцевої вчительки середньої школи, яка викладає українську літературу. Під час обстрілу Авдіївки в 2014 році її чоловіка було важко поранено в двадцяти метрах від цього будинку. Цей портрет намалював австралійський художник Гвідо Ван Хелтен, сам ризикуючи потрапити під обстріл: за два дні, поки він працював пензлем, по українській території в двох кілометрах від нього було нанесено більше 100 ракетно-артилерійських ударів. Своєю роботою художник хотів привернути увагу світової громадськості до цієї території, де кожен день вибухають міни.

27749788_152560618878638_7970667973018841303_n Останній армійський блокпост, остання перевірка – и ми їдемо вже автівкою Максима. Не їдемо, а мчимося на повній швидкості: зупинятися, милуватися краєвидами тут не можна – одразу потрапиш під приціл ворожих снайперів, які спостерігають за кожним рухом на нашій території. Та й милуватися нема чим: навколо нас лише розбиті шахти, будинки, мости, транспортні віадуки, а навколо все утикано мінами. За необачність, за нехтування заходами безпеки тут розплачуються всі: і військові, і мирні жителі, і отакі гості, як ми. Крутий розворот прямо на лінії розмежування українських захисників і сепаратистів, яка наїжачилася сталевими іклами – і ми вже на позиції наших бійців.

Шахта «Бутівка-Донецька», раніше відома як «Путилівська», розташована на північно-східній околиці Донецька. Вона була закладена сто років тому і мала унікальні вугільні пласти. Раніше шахта була відома тим, що шари вугілля тут досягали двох метрів заввишки. Тому після видобутку порожнечі доводилося засинати: «бутувати», як говорили шахтарі – звідси й назва. Наразі це – передова позиція української армії, одна з найбільш гарячих точок в зоні проведення АТО. Шахта має ключове значення для оборони Авдіївки. На переконання бійців, мета сепаратистів, їх мрія – Авдіївський коксохім. Він зовсім поруч: дим з його труб видно за стоні метрів, а сморід виробництва чутно іще ближче.

Тут майже ніколи не припиняються обстріли, вибухи й вилазки бойовиків. В результаті артилерійських ударів в 2015 році майже всі будівлі шахти перетворилися на руїни.27751767_152559958878704_7386871270560176604_n

Українські військові називають цей об'єкт другим донецьким аеропортом, а його захисників – справжніми «кіборгами». До речі, сам аеропорт – вірніше, його рештки, звідси добре видно. Колись діюча промислова територія шахти зараз теж в суцільних уламках і згарищах.

– Коли нарощується інтенсивність обстрілів? – запитую свого співрозмовника Максима.

– Коли як, – відповідає. – Зазвичай ближче до вечора. Надіюся, ви теж почуєте...

Немов би на доказ його припущення чуємо постріли. У відповідь у той бік починають гатити наші «бехи» – бойові машини піхоти. І знову над засніженим кордоном настає тиша. Чутно, як в чорних руїнах шахти гуляє, виє вітер: усе це насправді нагадує картину з якогось фільму жахів.

«Кіборги», які тримають оборону на самому «передку», – це дивні українці, в яких з’єдналося все: мужність, звитяга, скромність, людяність, любов до своєї Батьківщини. Це зовсім не та армія, яка вступала у бій із сепаратистами: тепер це справжні воїни – навчені військовій справі, одягнуті, озброєні, які вміють дати по зубам кожному, хто сюди сунеться. Усі обличчя молоді, спокійні, без натяку на якусь розгубленість, страх перед ворогом, який ошкірився за лічені десятки метрів. Всі знають, що вони захищають. І кого захищають. І заради чого.

27750130_152559978878702_60489169558654884_n

Поруч з хлопцями служать і дівчата. Одна з них – Тетяна – привітно посміхається гостям: вона тут фельдшер.

Звичайно, всі ради гостинцям, які привезли волонтери. А це, крім різноманітних вкусняшок, висококалорійні продукти харчування, ще й теплі речі: на таких вітрах та морозах, що панують у цих місцях, це не буде зайвим.

27867331_152559672212066_1155313028553261033_n

27858306_152559758878724_1393938149848309313_n

Далі на нас чекали Піски: знову блокпост, знову «передок», знову мужні українські хлопці.

Ми їхали цим тривожним краєм, де життя і смерть, радість і біль – усе поруч. Поруч зі скромними хатами тутешніх селян стоять розбиті вщент оселі їх сусідів, поруч з молодими деревами стоять чорні стовбури дерев, які вже ніколи не розквітнуть, не дадуть нове життя, на які ніколи не сядуть і не заспівають птахи.

27973650_152560812211952_1451737305312693553_n

Ми їхали повз церкву, яку сепаратисти перетворили на гніздо снайперів, і ті раз-по-раз вбивали наших хлопців, тому що знали: ті у відповідь не стрілятимуть у церкву. Ми їхали повз написів, надряпаних крейдою на воротах і стінах осель: «Не стреляйте! Тут живут люди!», «Здесь дети!». Всюди написи: «Обережно! Міни!» Їх – мін – у цій землі іще багато: величезні поля, куди не можна ступати і там росте лише бур’ян. Ці сліди близької війни іще довго вибухатимуть, забираючи чиєсь життя.

27858803_152560058878694_3730323514642388268_n

Але мир сюди прийде. Неодмінне прийде. Тому що Авдіївка, Піски – це українська земля. Українська не лише за назвою на в’їзді , за українськими прапорами, написами, які видно повсюди: вона є українською за своїм духом, за своїми синами, які її захищають, за неї гинуть. Мир сюди прийде. Це лише справа часу.

27751785_152560078878692_3590421247563581853_n

Олександр Слєпцовський, журналіст

* Допис у «Фейсбуці».

реклама

Коментарі  

 
-2 #4 Дніпро 17.02.2018 14:51
Не всіх треба пускати в зону АТО, тим більш на передову.
Уважно ознайомитись з публікаціями автора і погляньте в обличчя попів.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-2 #3 Пильний 15.02.2018 20:12
Наскільки я знаю церква у Мліїві московська. І як у них це поєднується: не вставати, коли поминають українськи воїнів вбитих сепаратистами, не визнавати війну війною, захоплювати землі під свої споруди, не відспівати не лише наших воїнів, а й дітей і... їздити на передову до наших хлопців з подарунками? Сподіваюся вони не іудині, бо нєісповєдіми путі їхні. А матеріал хороший. Автор молодець.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-11 #2 Цинiчний стэкломой 13.02.2018 19:19
Цитую Черкащанин:
Є у Смілі ЗОВСІМ не ватники. Молодці, волонтери!

Э нi.На черкащiнi усi ватнi стекломои!!!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
0 #1 Черкащанин 13.02.2018 16:45
Є у Смілі ЗОВСІМ не ватники. Молодці, волонтери!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама