Слєпцовський: В гостях у «кіборгів»

Учора вночі ми повернулися з поїздки до українських воїнів, які несуть свою службу на передових позиціях на сході нашої держави. Їздили з волонтерами: обидва є священиками із Городища.

Отець Михайло Негер, який служить настоятелем у селі Мліїв, їздить сюди мало не з початку війни, відвідав особисто найзапекліші точки, потрапляв під обстріли. Доки нас не зустрів Максим – привітний чоловік, який теж займається волонтерською діяльністю, живе в Авдіївці разом з МНСниками й займається ремонтом бойової техніки безпосередньо на місці, – отець Михайло є нашим гідом. Він пригадує, що бачив тут ще зовсім нещодавно: суцільні вирви від вибухів, згорілу техніку, руїни, військові колони.

Багато чого змінилося: перші блокпости поліції особливого призначення починаються тепер лише за Покровськом Донецької області, а вже ближче до Авдіївки – ми їхали саме туди – починається ретельна перевірка на військових блокпостах, де сторонньому – зась. Разом з Максимом ми проходимо необхідні перевірки – і от вона, Авдіївка: місто, де війна іде під руку з мирним життям, саме життя – зі смертю, а щоденні життєві радощі – з щоденними тривогами під «акомпанемент» нескінченної стрілянини, обстрілів, вибухів.

Багатоповерхівки, які знаходяться на краю міста і дивляться своїми вікнами у бік донецького аеропорту – він розташований звідси не далі як пару кілометрів – перебувають у жахливому стані: вони стали мішенями для обстрілів прямою наводкою, які велися сепарами. На одному з цих понівечених будинків з чорними плямами вибитих вікон і жахливими дірами в стінах – знаменитий мурал: портрет місцевої вчительки середньої школи, яка викладає українську літературу. Під час обстрілу Авдіївки в 2014 році її чоловіка було важко поранено в двадцяти метрах від цього будинку. Цей портрет намалював австралійський художник Гвідо Ван Хелтен, сам ризикуючи потрапити під обстріл: за два дні, поки він працював пензлем, по українській території в двох кілометрах від нього було нанесено більше 100 ракетно-артилерійських ударів. Своєю роботою художник хотів привернути увагу світової громадськості до цієї території, де кожен день вибухають міни.

Останній армійський блокпост, остання перевірка – и ми їдемо вже автівкою Максима. Не їдемо, а мчимося на повній швидкості: зупинятися, милуватися краєвидами тут не можна – одразу потрапиш під приціл ворожих снайперів, які спостерігають за кожним рухом на нашій території. Та й милуватися нема чим: навколо нас лише розбиті шахти, будинки, мости, транспортні віадуки, а навколо все утикано мінами. За необачність, за нехтування заходами безпеки тут розплачуються всі: і військові, і мирні жителі, і отакі гості, як ми. Крутий розворот прямо на лінії розмежування українських захисників і сепаратистів, яка наїжачилася сталевими іклами – і ми вже на позиції наших бійців.

Шахта «Бутівка-Донецька», раніше відома як «Путилівська», розташована на північно-східній околиці Донецька. Вона була закладена сто років тому і мала унікальні вугільні пласти. Раніше шахта була відома тим, що шари вугілля тут досягали двох метрів заввишки. Тому після видобутку порожнечі доводилося засинати: «бутувати», як говорили шахтарі – звідси й назва. Наразі це – передова позиція української армії, одна з найбільш гарячих точок в зоні проведення АТО. Шахта має ключове значення для оборони Авдіївки. На переконання бійців, мета сепаратистів, їх мрія – Авдіївський коксохім. Він зовсім поруч: дим з його труб видно за стоні метрів, а сморід виробництва чутно іще ближче.

Тут майже ніколи не припиняються обстріли, вибухи й вилазки бойовиків. В результаті артилерійських ударів в 2015 році майже всі будівлі шахти перетворилися на руїни.

Українські військові називають цей об'єкт другим донецьким аеропортом, а його захисників – справжніми «кіборгами». До речі, сам аеропорт – вірніше, його рештки, звідси добре видно. Колись діюча промислова територія шахти зараз теж в суцільних уламках і згарищах.

– Коли нарощується інтенсивність обстрілів? – запитую свого співрозмовника Максима.

– Коли як, – відповідає. – Зазвичай ближче до вечора. Надіюся, ви теж почуєте...

Немов би на доказ його припущення чуємо постріли. У відповідь у той бік починають гатити наші «бехи» – бойові машини піхоти. І знову над засніженим кордоном настає тиша. Чутно, як в чорних руїнах шахти гуляє, виє вітер: усе це насправді нагадує картину з якогось фільму жахів.

«Кіборги», які тримають оборону на самому «передку», – це дивні українці, в яких з’єдналося все: мужність, звитяга, скромність, людяність, любов до своєї Батьківщини. Це зовсім не та армія, яка вступала у бій із сепаратистами: тепер це справжні воїни – навчені військовій справі, одягнуті, озброєні, які вміють дати по зубам кожному, хто сюди сунеться. Усі обличчя молоді, спокійні, без натяку на якусь розгубленість, страх перед ворогом, який ошкірився за лічені десятки метрів. Всі знають, що вони захищають. І кого захищають. І заради чого.

Поруч з хлопцями служать і дівчата. Одна з них – Тетяна – привітно посміхається гостям: вона тут фельдшер.

Звичайно, всі ради гостинцям, які привезли волонтери. А це, крім різноманітних вкусняшок, висококалорійні продукти харчування, ще й теплі речі: на таких вітрах та морозах, що панують у цих місцях, це не буде зайвим.

Далі на нас чекали Піски: знову блокпост, знову «передок», знову мужні українські хлопці.

Ми їхали цим тривожним краєм, де життя і смерть, радість і біль – усе поруч. Поруч зі скромними хатами тутешніх селян стоять розбиті вщент оселі їх сусідів, поруч з молодими деревами стоять чорні стовбури дерев, які вже ніколи не розквітнуть, не дадуть нове життя, на які ніколи не сядуть і не заспівають птахи.

Ми їхали повз церкву, яку сепаратисти перетворили на гніздо снайперів, і ті раз-по-раз вбивали наших хлопців, тому що знали: ті у відповідь не стрілятимуть у церкву. Ми їхали повз написів, надряпаних крейдою на воротах і стінах осель: «Не стреляйте! Тут живут люди!», «Здесь дети!». Всюди написи: «Обережно! Міни!» Їх – мін – у цій землі іще багато: величезні поля, куди не можна ступати і там росте лише бур’ян. Ці сліди близької війни іще довго вибухатимуть, забираючи чиєсь життя.

Але мир сюди прийде. Неодмінне прийде. Тому що Авдіївка, Піски – це українська земля. Українська не лише за назвою на в’їзді , за українськими прапорами, написами, які видно повсюди: вона є українською за своїм духом, за своїми синами, які її захищають, за неї гинуть. Мир сюди прийде. Це лише справа часу.

Олександр Слєпцовський, журналіст

* Допис у «Фейсбуці».