реклама
Черкаськаий обласний центр занятості
СлецповськийПрямамова Кажуть, що людина звикає до всього, навіть до свисту куль. Не буду стверджувати, до всього звикає чи не до всього, а от щодо свисту куль – це точно. Новачки, які потрапляють під обстріл уперше, втягують голови у шию при кожнім пострілі, але загартовані хлопці поводять себе як справжні воїни, знаючи ціну кожній кулі, кожному вибуху, кожному звуку війни.

Роман, який супроводжував нас на передову лінію оборони ООС – Операції об'єднаних сил, що прийшла на зміну звичній АТО – саме такий загартований український воїн.

Його підрозділ входить до складу окремої механізованої бригади, яка не без гордості називає себе Королівською і носить ім’я короля Данила, сьогодні перебуває в одній з найгарячіших точок Донеччини – селищі Зайцевому, у безпосередньої близькості від окупованої Горлівки. Та й саме Зайцеве є суцільним «передком», тим самим «нулем», який визначає лінію безпосереднього протистояння. На відміну від інших гарячих точок, проти наших бійців, котрі закріпилися серед розтрощених будинків, сепаратисти полюють одразу з трьох небезпечних позицій: терикону однієї з тутешніх шахт, з будинку школи та сховавшись у густій зелені прилеглої лісосмуги. Коли звідти стало чутно перші постріли, Роман велів усім лягти на землю, а сам з автоматом в руках почав спокійно, без метушні виводити з-під вогню тих, хто йшов поруч.

У всі часи, у всіх народів вважалося огидним, низьким, підступним піднімати руку на жінку та на беззахисного. Тим паче піднімати озброєну руку на людину обеззброєну. Цього разу в оптичному прицілі того, хто з криші школи тиснув на спусковий гачок кулемета, були священики: обидва в підрясниках, обидва з хрестами на грудях, обидва навіть зовнішнім виглядом свідчать про свій духовний сан. Прямували до бліндажів, щоби благословити мужніх українських синів, помолитися за них. Обидва активно опікуються волонтерською діяльністю і надають реальну допомогу бійцям: привозять продукти харчування, теплий одяг, засоби гігієни – усе, без чого не можна уявити нормальне побутове життя воїнів.

Якщо для отця Михайла Негера, який служить настоятелем Успенської церкви у селі Мліїв Городищенського району, це вже 14-ий виїзд до зони бойових дій, то городищенський священик Богдан Жигало приїхав сюди вдруге. Чим батюшки могли відповісти на підступні постріли? Де могли сховатися від них?

34777617_210981319703234_2661883458611052544_n

Коли над головою свистять кулі, коли на тебе полюють не заради якогось жарту, не заради того, щоби налякати, а старанно, прицільно, з метою вбити, влучити у незахищені «броніком» та каскою місця, ситуацію, в якій опинилися панотці, може оцінити лише той, хто сам опинився в ній.

– Коли чуєш звук міни або кулі, яка летить звідти, – наш боєць Роман вказує рукою у бік, де засіли сепаратисти, – багато чого міняється в душах хлопців. Миттєво. Іще до пострілу або вибуху. Ми знаємо, заради чого воюємо, заради чого прийшли сюди. Це наша земля, наша Батьківщина, яку захищатимемо, допоки не виженемо останнього окупанта.

Я помітив: той, хто бачив смерть не з телевізора, а реально, змінюється навіть ззовні: в очах цих людей не побачиш злоби, а в словах – прихованих образ, роздратування, якогось хизування, «понтів». Саме такими є бійці Королівської бригади, з якими ми спілкувалися: командир роти Ігор зі смішним позивним «Капуста», гомінливий старшина Григорій, усміхнений розвідник Юрій, медсестри Наталка і Марина… Усі вони люди особливі. Справжні герої. Вони зізналися, що зрідка бачать тут духовних осіб, тому помітно пожвавилися, коли побачили отців Михайла та Богдана. А коли вони повернулися живими й неушкодженими після обстрілу, то привітали їх з першим бойовим хрещенням.

34815593_210982123036487_3329995729224597504_n

Ім’ям Божим можна спастися від кулі, а можна цими кулями сіяти невинні страждання і смерть – і теж в ім’я Боже. Війна, яка так довго точиться на сході України, теж викриває наші душі, наші настрої, наші наміри, визначає ціну словам – навіть прикрашеним цитатами зі Святого Письма, цілком правильними, красивими.

Одного разу я публічно висловив думку, яка викликала, м’яко кажучи, незадоволення як серед духовних осіб, так і тих, хто вважає себе канонічно-патріотично і таке інше духовними. І полягала ця думка от у чому. Я припустив, що було б добре, якби організатори щорічних молебнів УПЦ (МП), які проводяться вже традиційно наприкінці липня на Володимирській гірці біля пам’ятника хрестителю Русі, зорганізували цей молитовний захід не у центрі Києва, а в одній із гарячих точок – там, де сьогодні ллється жива кров українських воїнів. Нехай би туди з’їхався не багатотисячний натовп, який справді є вражаючим видовищем, а декілька сотень або навіть десятків людей: тих самих канонічно-церковно налаштованих. Зі своїх комфортабельних автобусів пересіли б на армійські машини без зручностей, а потім пішки попрямували б, приміром, до Авдіївки або до того селища, де ми були позаучора – Зайцевого, яке вкрите жахливими вирвами від вибухів, руїнами. Вийшли б у супроводі акредитованих і перевірених кореспондентів на ту саму галявину, яка контролюється з навколишніх висоток, а тебе бачать мов на долоні. Вийшли б із тими самим хрестами, з іконами, що звозять на Володимирську гірку, і почали би молитися за мир в Україні.

34823296_210981423036557_2119363835688124416_n

Можливо, ми побачили б там відомих духовних осіб, громадських діячів, які вперто не бажають називати усе, що відбувається на сході України, своїми іменами: російською агресією, а не громадянською війною. Замість того, щоб повторювати, немов якусь мантру: «Давайте жити дружно», вони б розділили повною мірою страждання українського народу, були б із ним там, де найважче, найнебезпечніше, на тому самому «нулю», де межа між життям і смертю є дуже хиткою: зараз ти живий, а за мить тебе вже й немає… Так у Зайцевому нещодавно не стало молодого хлопця з тієї ж Королівської бригади: поруч з ним вибухнула міна.

Чи можна припустити можливість такого молебню, коли хтось стоїть з хрестами й молиться, а хтось дивиться на них у перехрестя оптичних прицілів? Кому буде страшніше: тим, хто вийде з молитвою за мир, чи тим, хто хоче нової війни, нової крові, нових страждань?

Той, хто їздив донецькою трасою через невелике містечко Покровськ, знає церківку, яка височить на березі річки. Колись гребля через неї теж була «нулем», який розділяв українську армію від сепаратистів. З бань цієї церківки вівся прицільний снайперський вогонь: вони настільки вузькі, що сховатися в них може тільки дівчина-снайпер. Так і було. Розповідають, що від їхніх куль полягло чимало наших хлопців. Але церківка й досі стоїть неушкодженою, на ній не видно навіть слідів від куль. Українські воїни не наважилися стріляти у церкву…

Позавчора нам вдалося заїхати й на інші блокпости, де донедавна проходила передова лінія оборони, але там наших хлопців уже не було: лінія пересунулася вперед. Українська територія очищується від окупантів. Колишній «нуль» став сотнями метрів, кілометрами звільненої території.

34701206_210982343036465_9207934086146949120_n

Зміниться на краще ситуація й у Зайцевому. Поки що там зберігається вкрай напружена обстановка. Щоправда, помітна присутність представників ОБСЄ. Запровадження режиму ООС додало порядку на підконтрольній території. Тому є всі підстави сподіватися, що незабаром спільними зусиллями уся українська територія разом із промисловим центром Горлівкою звільниться від окупації, а на місце нинішнього «нуля» повернеться мирне життя.

Утім, «нуль» – це не лише передова лінія оборони. Це щось значно більше, що проходить через наші душі, через наші серця. Якщо там, усередині, нічого не змінюється, «нуль» залишиться нулем, як би старанно його не множили на красиві слова, промови й гасла. Це закон не лише арифметики: це закон життя, у тому числі життя духовного.

34691815_210982173036482_3737195295021203456_n

34700242_210981729703193_4088438527941935104_n

34703324_210981653036534_1585321726588223488_n

34706977_210981899703176_2203822525022994432_n

34845051_210981813036518_6195686312427651072_n

34859353_210982043036495_5249900287254069248_n

34879402_210981979703168_8246353851318272000_n

34962719_210981953036504_2602313138388860928_n

Олександр Слєпцовський, журналіст. Фото автора

* Допис у «Фейсбуці».

реклама

Коментарі  

 
+6 #2 Хороші новини 09.06.2018 21:53
Це священики колишньої церкви "московського патріархату", які вже готові до створення Єдиної помісної церкви, абсолютно незалежної від Кирила Гундяєва.
І ЦЕ - РАДУЄ!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+5 #1 Пошливы 09.06.2018 12:06
Правильно всё написано, спасибо автору! А относительно его предложения... Не поедут, по Киеву пройти и прокричать сомнительные лозунги намного легче, и кураторы лучше увидят их старания... За это и деньги платят. А на нуле, гляди, не разберётся сепар из какой церкви приехали. Оно конечно, в рай хорошо попасть, но кто же из святых отцов туда спешит...
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама