Слєпцовський: Їде Смілою автобус…

Мабуть, усі городяни, хто регулярно їздить маршрутом №34 «Вулиця ім. Богдана Хмельницького – лікарня ім. Семашка», добре знають водія автобуса Володимира Разіна: завжди усміхненого, ввічливого, уважного. Він і добре слово скаже, і допоможе молодій матусі впоратися з коляскою, а старенькій бабусі, інваліду піднятися або вийти з салону.

Доїхав автобус до кінцевої зупинки, двері відчинилися – і:

– Бажаю всім доброго здоров’я і гарного настрою!

Або:

– Усім гарного трудового дня! Будьте здорові!

На обличчях містян-пасажирів, занурених у власні життєві проблеми, мобільні телефони, невеселі роздуми, раптом з’являється усмішка, вони немов оживають, починають світитися радістю. Але найбільш його люблять маленькі пасажири – діти: навіть якщо вони їдуть разом з батьками, то неодмінно хочуть особисто узяти квиток у «дяді Вови». Знають, що разом з квитком отримають з його рук цукерку: вони завжди лежать на капоті усередині автобусу поруч із квитками проїзду.

Пасажири маршруту №3, який раніше обслуговував Володимир, досі сумують за ним і згадують лише із вдячністю. Коли вони дізналися, що їх водій – «наш Володя» – захворів і опинився у лікарні, то зібралися й провідали.

Володимир Разін, який от вже двадцять років працює на головному підприємстві пасажирських автоперевезень Сміли, справді незвичайна людина, не схожа не лише на багатьох своїх колег, а й на багатьох з нас. Здається, добро ллється з його серця – ллється щедро, без будь-якого примусу, без знайомого нам: «Ти мені – я тобі». Усе, що робить Володимир для своїх пасажирів крім своїх безпосередніх обов’язків водія, робиться ним цілком безкорисно, щиро, з радістю.

Звідки у нього ця світла риса характеру? На це запитання Володимир усміхається:

– Мабуть, таким мене виховала мама… Вона була дуже доброзичливою.

Заради мами, яка потребувала догляду, Володимир повернувся додому у Смілу з далекого Санкт-Петербурга, який йому сподобався, коли він поїхав туди навістити свого армійського товариша. Там одружився, там працював і теж крутив баранку – щоправда, не автобуса, а вантажівки.

– У Смілі лежать найдорожчі мені люди, передусім батьки, – каже Володимир. – Здається, вони радіють, коли ми робимо щось добре. Тому не треба скупитися на добро, на добре слово.

Недарма кажуть: «Роби добро – добро й буде». Володимир пригадує різноманітні історії зі свого «автобусного» життя.

– Одного разу просяться до мене хлопці-цигани, а грошей на проїзд нема. Конче потрібно їм кудись їхати, клянуться повернути гроші. Обіцянки-цяцянки? Однак зжалився над ними, підвіз. За пару днів знову сідають до мене роми й запитують, чи підвозив я тих хлопців. «Так», – відповідаю, хоча, чесно кажучи, про той випадок вже й забув. Тоді вони дістають гроші й розраховуються: за них і за себе.

Сміється. Усмішка у Володимира теж проста, щира, без акторства.

– Більш за все люблю, коли в автобус сідають діти. З ними веселіше. Для них смаколики у мене зажди знайдуться.

Трохи поговорили, Володимир подивився на розклад руху, потиснув мені руку і поїхав на зупинку, де на нього вже чекали пасажири.

– Доброго всім дня, – чую із середини салону, – проходьте, будь ласка, вільні місця є. Кінцева зупинка – лікарня імені Семашка.

Скільки коштує добро? Ніскільки. Немає ніякої потреби витягувати його з гаманця, шукати у кишені або у міському бюджеті. У той же час воно дорожче за золото, бо ллється з душі, з глибин серця. Воно десь саме там, а не в грошах. До того ж воно, на відміну грошей, золота або інших матеріальних коштовностей, невичерпне, безмежне. Тож чому ми такі скупі на добро? Чому стримаємо його у собі? Адже воно є в кожному з нас. Чи помиляюся?..

Олександр Слєпцовський, журналіст

* Допис для «Прочерку».