Дубовий: У дорожніх служб інші пріоритети...

Про дорогу до малої батьківщини.

Вперше з рідного дому почимчикував нею 7- річним до школи. У сусідню Новоселицю, за 4 км. Тоді це була грунтовка, яка розкисала за першої негоди. Отож доводилось брести в чоботях по бездоріжжю. Доки було сухо, школярів підвозила вантажівка, облаштована лавками, а з настанням холодів - будкою. А коли замітало снігами, часто через наші гори і поля їздив бульдозер з лопатою, до якого чіпляли велетенські сани.

Охочі їхати у справах, вмощувались на них, і цей поїзд, ляскаючи гусеницями, рушав. І хоч при школі був інтернат, де упродовж тижня перебували діти з навколишніх Чмирівки, Рублівки і Полуднівки, мене тягнуло додому. Лишався в тому "патронаті" з величезною неохотою і лише, коли погода вкрай псувалась.

Дорогу з твердим покриттям- це благо цивілізації- проклали до мого села лише 1982-го! Люди зажили! Щодня з Чигирина двічі курсував рейсовий автобус, а до школи нас возив колгоспний автобус.

Десятирічку закінчував у Чигирині, тому часто йшов у суцільній темряві з останнього автобуса, який не заходив до села. Відтоді темряви не боюсь:)

Якось брів цією дорогою по коліна в снігу до рідної хати на початку 2000- их. Занедужав батько. Сільська медичка, Ніна Петрівна, якій тоді було за 80, почувши, в чому річ, прийшла на допомогу, хоч самій було вже нелегко. І хтозна, якби не вона, може, батька й не врятували б, адже дорогу, якою доїхала швидка з райцентру, трактор пробив лише по обіді.

Влітку був у селі, яке тепер доречніше перейменувати на хутір. Дорога, розмита дощами, з порослими обабіч кущами і різнотрав' ям, скоро знову стане тією самою грунтовкою. Очевидно, у дорожніх служб інші пріоритети, якщо не можуть сподобитись бодай зрідка прогрейдерувати канави і вибоїни.

Микола Дубовий, журналіст

*передрук з "Фейсбуку"