Вівчарик: Великоднє диво 1947 року

Роки! Які ж вони невблаганні… Колись до Великодня вона писала декілька десятків вітань, а тепер і десяти забагато. Пані Марія зітхнула і підсунула ближче листівки. Руки слухаються вже погано, тож рядки на папері розбіглися, мов листя під осіннім вітром. А ще болять ноги, ниє серце, падає зір, може тому все частіше згадується минуле. Чи то тільки їй так, чи всім, але здається що замолоду в рідному селі був рай. Вона відклала ручку, і замислилася: чи ж залишився хто там, хто знає її? У пам’яті зринули друзі дитинства, дівчата, хлопці, знайомі. Але… того вбили на полі бою, того в тюрмі, того вислали, і він загинув у чужій стороні. І дівчата або пішли по таборах, або вже померли. Адже вона, аж не віриться, 92-гу весну зустрічає! Живе наче за всіх односельчан, що загинули за Україну. Майже щодня вони воскресають у її серці – веселі, красиві, розумні, співучі, залюблені в рідний край. Як знадобилися б вони Батьківщині зараз, скільки б зробили для неї! Хоча, хіба можна зробити щось більше? Адже віддали за неї життя. Не долюбили, не доспівали, не народили дітей. Та чи була б Україна зараз, якби не вони? Вільна Україна – то їхня дитина! І нею дихають, живуть її болями і перемогами ті, що вижили, такі як вона. Та скільки їх? Хоча… ще живе у рідному селі Кривеньке Марійка Пилипа. Вона, щоправда, молодша, в партизанці не була, однак її пам’ятає, про село розкаже… Пані Марія через силу піднялася, взяла костура і пішла шукати давнього листа односельчанки, щоби пригадати, про що та писала востаннє.

Листівка випала відразу. Не від Марійки, а від Стефи Ворох. Листівка ніби чекала, що її знайдуть. Старенька взяла неслухняними пальцями квадратик картону і серце її защемило. Найперше, що відразу згадала – оглушливий постріл і крик Галі Готес. Неймовірно жахливий крик помираючої людини. У лютий мороз, який Галя дуже важко переносила. До Великодня ще було далеко, але вона так на нього чекала… Галя повзала по снігу і благала покликати лікаря, а за нею залишався яскраво червоний слід, від якого стигла кров у жилах. Марія кинулася до подруги, та конвоїр загрозливо підняв гвинтівку, з якої ще вився димок. Дівчата, нарешті, оговталися від шоку і вже їхній крик почули чи не всі в’язні приполярної Інти.

Збіглися особісти, каторжанок повели до табору, зачинили в бараках, де вони, перелякані, й оплакували свою подругу, міркували, чому той катюга вистрілив. Лікаря до пораненої так і не викликали. Вона померла у важких муках. На вечерю ув’язненим видали посилений пайок, та дівчата його навіть не торкнулися.

Уранці на роботу їх мав гнати усе той же конвоїр. Вони відмовилися іти. Трьох перших посадили до БУРу (бараку посиленого режиму) на хліб і воду, у холодне приміщення. Та сама історія повторилася другого і третього дня. І лише на четвертий день ув’язнених на роботу повів інший конвоїр.

Пані Марія дивилася у вікно, а з ока у неї текла одинока непрохана сльоза. Така ж одинока, якою були в таборі вона і Мар’я Борко. Марійка, як кликали і її дівчата, залишилася повною сиротою, коли після арешту пішла у засвіти мати. Батько помер у шпиталі ще на початку війни Німеччини з Польщею. Потім пішли зі світу дід і бабця. Мати не витримала горя, коли енкаведисти забрали за членство в ОУН єдину донечку.

А угорка Мар’я Борко, з якою Марія зійшлася у таборі смертників в Абезі, була жінкою угорського міністра. Її чоловіка убили підручні Берії, як і єдиного сина. Мар’ю ж вислали аж у Комі на північ Росії. Іронія долі – вона опинилася на землі спорідненого з угорцями народу, але не бачила його представників. Їх у таборі не було. Натомість, бачила українців, поляків, євреїв, німців, татар, прибалтів, кавказців… Усі вони відбували кару за те, що любили свої батьківщини більше, ніж примарний комунізм і Сталіна; за те, що хотіли жити так, як хотіли, а не так, як накреслили керівники СССР. Марія не знала, чи вчинив якийсь злочин чоловік Мар’ї Борко, але не могла уявити, що такого могла скоїти ця нещасна інтелігентна жінка, скрипалька, щоб так її карати. А та поступово згасала і тільки раз по раз цілувала медальйон на шиї, де зберігався кучер її загиблого сина.

Пані Марія зітхнула і почала уважно читати Великодню листівку 1947 року. Тоді вона перебувала в таборі Воже-ель. Кожного дня з ранку до вечора тягала величезні колоди на морозі і, врешті, застудилася, отримала запалення легень. Потрапила до шпиталю. Думала, що помре, однак молодий організм здолав недугу. Допомогла й вільнонаймана лікар. Вона полюбила одиноку нещасну дівчину, колола їй, нелегально принесений з-за меж табору, антибіотик. А тоді ще й добилася, щоби Марію залишили їй на кілька місяців у допомогу. А та саме дізналася, що її матусі вже нема. До того їй ніхто з села не казав, чому мама не пише листів. А вона все допитувалася в сусідів, знайомих, які ще залишилися у Кривенькому. Однак, ті відповідали щось незрозуміле. І от, коли до табору привезли ув’язненого з сусіднього села, тайне, нарешті, стало явним. Марія думала, що збожеволіє, почорніла, не хотіла жити. Врятували інші хворі, яких вона, підлікувавшись сама, допомагала виходжувати, і… чужа лікарка.

А потім була оця листівка від Стефи. Вона прийшла напередодні Великодня. І то було справжнє диво. Бо не мала вона прийти, не могла, але якось прорвалася. Уже те, що на ній було написано „Христос Воскрес!” повинно було змусити особістів викинути її. Проте, не викинули… А ще ж її видрукувало „Українське Видавництво” Краків-Львів”, яке було засноване 1939 року у Кракові і діяло до 1945 року. То був найбільший український видавничий осередок часів Другої світової війни. Єдиний, який німецька окупаційна влада дозволила в Генерал-Губернаторстві. І цього теж було достатньо, щоби особісти знищили видану ним листівку, яку подруга Марії мала відвагу надіслати до радянського концтабору.

„Українське Видавництво” друкувало також книги, газети, журнали, в яких розповідалося про тогочасне життя українців не лише в завойованій та невпокореній, Україні, а й у Німеччині, на підкорених територіях Європи. Марія добре про це знала, бо читала ті часописи. У видавництві працювали: Богдан Лепкий, який народився через межу від її хати, Дмитро Дорошенко і Дмитро Чижевський, Євген Маланюк і Тодось Осьмачка, в село якого на Смілянщині вона їздила, коли поселилася в Смілі. А ще – Юрій Шевельов, над пам’яттю якого збиткувався мер Харкова Кернес і за незалежної України. А в 1947 році усі ці імена взагалі були для радянської влади синонімом фашизму і ненависного їй українського націоналізму. І все ж, листівка у радянський концтабір прийшла, зміцнивши віру Марії в Бога, в те, що він її не покинув. Вона сприйняла її, як знак Божий, і це додало їй сили…

Пані Марія перечитувала рядки, що їй написала у табір подруга, а з очей, як і тоді, покотилася вже не одинока сльоза, – пролився очищальний дощ. „Щоб твої сумні хвилини з вітром полетіли, – писала їй з України односельчанка. – Відгомін вселенних дзвонів хай воскресить в твоїй душі нове життя, нові надії й мрії!!! Щоб діждалась сонця волі – довгожданої весни!!!”. І підпис: „Самітна Стефа”. Марія знала, чому самітна, бо вона з організації залишилася в селі одна…

Як виявилося, ненадовго. Заарештували і Стефу й відправили до Сибіру. Та про це Марія дізналася згодом. А тоді вона відчула тепло рідної домівки, рідної землі, їй здалося, що Господь лагідно торкнувся її через подругу.

Листівка пережила з нею ще вісім страшних років неволі. Якось у їхньому бараці табірна адміністрація провела дуже ретельний обшук – шмон, як казали у таборі. Дівчат вигнали надвір без верхнього одягу і перевернули усе догори дригом. Та листівку не взяли, мовби вона була зачарованою. Не зникла, не загубилася вона і під час інших шмонів, під час бійок з так званими блатнячками, тобто злодійками і вбивцями, яких адміністрація нацьковувала на політичних в’язнів. Збереглася й тоді, коли вже поза табором пані Марія поневірялася по підвалах і бараках, коли переїздила в Україну.

1960 року сталося ще одне диво: Марія їхала з Інти з чоловіком і маленькими дітьми у відпустку. Жити на Батьківщині колишнім в’язням ще не дозволяли, але у відпустку вже пускали. На Київському вокзалі у Москві вони чекали свого потягу. Діти захотіла їсти, і вона пішла з найменшою щось купити. Біля кіоску, на лавочці, побачила жіночку, яка здалася їй знайомою. Придивилася і серце ледь не вискочило з грудей – то була Стефа, яка теж їхала у відпустку з Сибіру. Поговорили лише десять хвилин, більше не мали часу. То була навіть не розмова, а крик душі, суцільні емоції, сльози і обійми. На жаль, зустріч стала першою і останньою. Повернутися в рідне село пані Марії так і не дозволили, вона осіла на Черкащині. Стефа теж вийшла заміж і опинилася в Чернівцях. Писала вірші. Дітей не мала. Під час так званої перебудови в СССР її чоловік зумів поїхати до родичів у США. Чекаючи його, Стефа пішла з життя. Залишилися її вірші, пам’ять і листівка у пані Марії як  свідчення Великоднього дива – Віри, Воскресіння і Надії!

Олександр Вівчарик, журналіст