Тоді ж авторитетною комісією було встановлено, що оселя перебуває в аварійному стані, а отже потребує капітального ремонту, до якого й приступили у 2013 році згідно з затвердженим проектом, що пройшов відповідну експертизу в Черкаській філії ДП «Держбудекспертиза». Відповідно цього її вирішили… повністю розібрати, а потім відтворити. Таким чином, заявляв Сергій Тулуб, громадськість замість аварійної та занедбаної хати, матиме не тільки відреставровану будівлю, а цілий туристичний комплекс, який передаватиме дух епохи та побутові умови життя людей, які жили за часів Тараса Шевченка.
Та, як і багато інших «доленосних» проектів Тулуба, реконструкцію майбутнього туристичного комплексу, на що передбачалися значні кошти, було раптово припинено. Хату, яка окрім всього іншого, стояла вже без покрівлі, відкрита всім вітрам і зливам, чекала доля зруйнованого не без участі екс-голови ОДА маєтку Енгельгардтів у Будищі, аби не тамтешній житель, відомий народний умілець Віктор Зорькін, котрий з перших днів реконструкції на замовлення облдержадміністрації працював тут. Він власними силами провів повну реконструкцію будівлі, переклавши там, як каже, кожну цеглинку.
– Всі роботи я провів якісно й швидко, в зазначені терміни. Вклав сюди і свій досвід, і уміння, і душу – бо ж це моє рідне село, тому старався на совість, щоб не соромно було перед громадою, – розповідає умілець. – Проте замовник зі мною тоді так і не розрахувався.
Ось так і залишився чоловік без будь-якої матеріальної винагороди. А хата – без відповідно визначеного статусу, а, значить, і без перспективи на найближчі роки. Бо, як зазначає молодший науковий співробітник Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка Станіслав Суржко, який безпосередньо працює в Моринцях, будівля ця й раніше не мала законного господаря і виходило, що нікому не належала.
– Не пам’ятаю точно, але, здається, в 2012 році сільська рада прийняла рішення передати «хату чумака» на баланс Міністерства культури, – пригадує він. – Проте Міністерство музей на баланс не взяло. Відповідно, коли постало питання про реконструкцію будівлі, вона й залишалася «нічийною».
Залишається лише дивуватися з того, яким чином можна було розробляти відповідну проектно-кошторисну документацію на об’єкт, котрий нікому не належав. Чи не з цієї причини з Віктором Зорькіним, який взявся працювати тут, не було укладено трудової угоди? Про це залишається лише гадати. Відомо лише, що через деякий час після реставрації сільська рада звернулася до суду, бажаючи взяти «хату чумака» під своє крило.
Суд постановив передати будівлю на баланс сільської ради, але в дію це рішення не вступило. Чому – того сьогодні ніхто з сільського начальства сказати не може. Й по всьому видно, не дуже воно йому й кортить. Тож і виходить, з одного боку, що в Моринцях є музей чумацького побуту. А з іншого… Туристи, які відвідують Моринці, можуть лише гадати, що то за приміщення видніється в центрі села, бо воно – на замку. І не побачиш біля нього жодної інформації щодо екскурсій чи відвідин. Та й ніхто в селі не скаже, до кого треба звертатися, аби потрапити в музей, де зібрані старовинний посуд, меблі та різні автентичні речі, що буквально дихають минувшиною.
Ось так і стоїть пусткою відбудована пам’ятка культури й архітектури, яка могла б бути окрасою села. І нікому це не болить. Хіба що Віктору Зорькіну, який, вклавши у неї стільки творчої праці, не отримав за те ні ламаного гроша, ні бодай би морального задоволення, яке мав би в разі відкриття музею.
Михайло Нечай
Фото: "Нова Доба"
реклама
