реклама

реклама

Днями вшановували учасників бойових дій на території інших держав. В основі цих заходів є подія 15 лютого 1989 року, коли останні частини радянської армії пройшли по мосту через річку Амудар’ю, залишивши позаду жорстоку для них країну Афганістан. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афганістані вона була і залишається своєю, для тих, хто не повернувся, а це 9 тисяч 511 убитих вояків, 2 тисячі 386 померлих від ран, 817 від хвороб, 1739 чиї життя забрали аварії і катастрофи, і для живих. 373 жителі Золотоніського району пішли виконувати свій інтернаціональний обов’язок, 6 з них навічно залишилися для нас молодими. Мужні люди в солдатській формі з гідністю виконували свій військовий обов’язок на Афганській землі. фото кон 3

Додому ці хлопці повернулися не схожими на самих себе, не такі, якими були до служби. Вони повернулися з новими поглядами, новими звичками, з підірваним здоров’ям. «Їм випало жити» - так кажуть про тих, хто віддаючи сили і вміння, пройшов пекло війни Афганістану. Вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам’яттю, що пише історію.

До дня виведення військ з Афганістану і були приурочені районні заходи, які відбулися в Коробівському навчально-виховному комплексі. Тут в урочистій обстановці було відкрито меморіальну дошку воїну-афганцю Миколі Кононцю. Ця подія стала визначною не тільки для школи, а й для всієї золотоніської громади.

У заході брали участь голова РДА Олександр Лісовий, сільський голова Світлана Хвиль, голова районної спілки воїнів-афганців Микола Добреля, його заступник Володимир Марченко, члени правління спілки воїнів-інтернаціоналістів, воїни-афганці сіл Коробівка, Кедина Гора, Вільхи, мама Миколи Кононця – Надія Іванівна, рідні і близькі наших захисників, учні, вчителі школи, жителі села.

Звертаючись до учасників заходу Микола Добреля подякував всім за пам'ять про воїнів, які гідно виконали свій військовий обов’язок, а мамі Надії Іванівні за мужнього сина. Важко переживати втрату побратимів, - зазначив голова спілки, - вони власним життям дали дорогу нам у цей мирний час. Як би політики не переписували цю історію, ми жили в тій країні і чесно, достойно, мужньо виконали свій інтернаціональний обов’язок, тому що ми були військові. 15 лютого – це день вшанування всіх воїнів-інтернаціоналістів, ветеранів всіх поколінь. На жаль і нині в нашій державі неспокійно. На сході гинуть люди, молоді хлопці і це трагедія не тільки для рідних, а й для усіх нас, - наголосив Микола Добреля.

Заступник директора з навчально-виховної роботи Коробівського НВК Петро Близнюк поділися своїми думками з приводу подій в Афганістані, висловив своє захоплення мужності людей, які причетні до війни. Афганістан змусив по-новому подивитися на життя. Воїни-інтернаціоналісти, їхній досвід, їхня мужність, були і є затребувані суспільством. Добрі слова були висловлені голові РДА Лісовому, який теж пройшов через горнило Афганської війни, знає ціну життя і всіляко підтримує ветеранів. Такі люди пройшли непрості випробування, цінують життя і роблять все для патріотичного виховання молоді. Слова глибокої поваги від Петра Близнюка були сказані й для матері Миколи Кононця.

фото кон 2

Микола прожив коротке життя, йому було неповних 22 роки, як пішов у вічність. Народився 14 червня 1967 року в родині Володимира Кириловича і Надії Іванівни Кононців. Як і у всіх дитинство було безтурботним. Коля полюбляв гратися з ровесниками і старшою сестрою. 1974 році пішов до Коробівської середньої школи. Швидко пролітали шкільні роки. Коля був душею класу, його грайлива посмішка підбадьорювала і заспокоювала  водночас. А ще у нього було щире і відкрите серце, ясний розум і золоті руки, до чого б він не брався – у нього все виходило, - ділилися спогадами однокласники. Мав рівний креслярський почерк, який не один раз виручав на уроках креслення. Важко було уявити якусь вечірку чи день народження без Колі, без його влучного слівця, дотепного жарту, цікавої історії. У 1984 році, після закінчення школи, вступив до Черкаскього ПТУ №10, де отримав спеціальність «наладчик верстатів з програмним управлінням». Потім почалися трудові будні на Черкаському заводі «Фотоприлад». 10 квітня 1986 року мобілізований до лав радянської армії. Швидко промайнули три місяці навчання у місті Терн, а потім настав спекотний серпень 1986 року в самому серці Афганістану. Батьки знали лише польову пошту, а з листів здогадувалися, де доводиться служити сину. Там, у далеких горах, на одній із висоток їх було 15 хлопців. Війна тоді тривала майже 7 років, зв’язок із частиною з’являвся дуже рідко, солдати вимушені були виживати в нелюдських умовах... З нетерпінням чекав демобілізації і довгоочікуваний травень 1988 року настав. Повернувся з далеких країв Микола додому мовчазний, знервований із надто дорослим поглядом в очах. Це був уже не той хлопчина, якого проводжали на службу. Два роки проведенні в Афганістані далися взнаки. Буквально через три дні по приїзду госпіталізований у районну лікарню. Здавалося, що молодий організм все зможе перебороти. Микола йде працювати, проте підступна хвороба не покидає юне тіло, невгамовний біль не дає змоги ні радіти життю, ані трудитися. Почалася постійна боротьба за найдорожче в світі – життя. Лікарня, Дніпропетровський інститут – один діагноз змінювався іншим. Сумним видався новий 1989 рік, зустрів його в третій Черкаській лікарні, а через 10 днів Миколи Кононця не стало.

Час невблаганний ні до кого, але на сільському кладовищі стоїть гранітний обеліск вічно молодого хлопця, який так боровся за життя, немов устами промовляє він слова викарбуванні в граніті «Я вас любив, я життя любив, і не моя вина, що мало прожив. Тепер для вас травою стану, берізкою стрункою і квітами, погладь їх мамо – це все я, навіки з тобою біль моя…». І посадила мати берізку, яка за 29 років виросла струнким високим деревом.

Учасники заходу висловили щирі співчуття матері Надії Іванівні за непоправну втрату найдорожчої людини. Від рідних слово мала двоюрідна сестра Миколи – Олена Кунчич. Вона сказала, що урочиста і разом з тим сумна подія зібрала всіх у рідній школі, вона горда тим, що брат чесно виконав свій обов’язок перед Батьківщиною, він воював там, куди покликала його військова присяга. Молодий, гарний повернувся із Афганістану, проте не судилося йому пізнати кохання, створити сім’ю, привести діток у школу. Незагоєна рана материнської душі нестерпним болем нагадує про сина. Від рідних висловила слова вдячності учням, воїнам-інтернаціоналістам, адміністрації сільської ради, всім односельцям за пам’ять і сказане добре слово про героя, що жив для нас і навіки залишиться в наших серцях.

Була скорботна хвилина мовчання за тими кого немає, хто світить із небес ясною зірочкою, хто з підбитим крилом ще ніяк не може перелетіти Афганські гори. Після урочистого відкриття меморіальної дошки, учасники побували на сільському цвинтарі і поклали квіти на могили героям села Миколі Кононцю і Назару Крупці.

Офіційно афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року.  Вона належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу і залишається «білою плямою»  новітньої історії. Правда про Афганську війну. Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. 29 років, що пройшли, об'єднали колишніх воїнів-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям.

Про це повідомили у відділі внутрішньої політики Золотонівської РДА.

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100