Пам’ятні заходи відвідали посол України в Польщі Андрій Дещиця та заступник міністра закордонних справ України Василь Боднар. Представників польської влади не було.
Панахиду на православному цвинтарі в пам’ять про сагринців, які загинули мученицькою смертю за свою приналежність до української нації, відслужили спочатку місцеві священики, а потім отець Дмитро (Українська Православна Церква Київського Патріархату) з Луцька. Служити разом з ним священики з Польщі не схотіли. Напевне тому, що вони були з Польської Автокефальної Православної Церкви, яка, по суті, підпорядковується Московському патріархату…
Опісля відбулось громадське віче, під час якого виступили голова Українського товариства в Любліні Григорій Купріянович та гості з України. А заступник міністра закордонних справ України Василь Боднар зачитав звернення президента України Петра Порошенка.
– Берегти пам’ять про ці трагічні події – наш моральний обов’язок і відповідальність перед нащадками всіх невинно убієнних у ті страшні часи розбрату та ненависті. Причини, які призвели до цього, мають бути об’єктивно вивчені, щоб подібне більше ніколи не повторилося, – заявив у ньому глава української держави. Важко не погодитися з нашим Президентом. Але, як наголошує у своїй заяві головна управа Об’єднання українців у Польщі (ОУП), „польська влада, державні інститути і політики Польщі замовчують злочини польських збройних формувань проти українців у 1944-1945 роках”. ОУП також закликала представників польської влади взяти участь у цьогорічному вшануванні пам’яті громадян Польщі української національності. Проте і цей заклик залишився без відповіді…
Між тим, ще 11 липня 2003 року в селі Павлівці Іваничівського району Волинської області відбулась урочиста зустріч президентів України і Польщі – Леоніда Кучми та Олександра Квасневського. Зустріч провели як акт примирення з нагоди 60-ї річниці Волинської трагедії. Президенти вибачилися від імені своїх народів за кривди й урочисто відкрили Меморіал майже 200 загиблим тут від рук українців полякам, виготовлений коштом бюджету Волинської області. На ньому напис українською і польською мовами: „Пам’ять. Скорбота. Єдність.” Гарні, правильні слова! Але ж, у 2009 році вже в Сагрині було споруджено Меморіал українським жертвам цього села (теж коштом України) із викарбуваними на ньому прізвищами 661 жертви злочину поляків, які зібрали на документальній основі та нотаріально засвідчили в органах юстиції Республіки Польща. Однак польська сторона постійно відкладає його офіційне відкриття.
2013 року вже колишній Президент України Леонід Кучма в інтерв’ю українським журналістам говорив: „На мій погляд, відкриття пам’ятника на честь загиблих мирних українців у селі Сагринь мало би відбутися цього року в рамках офіційного відзначення трагічних подій під час українсько-польського конфлікту. Надалі переносити відкриття монументу вже не можна! Це буде несправедливим щодо безвинних жертв сагринської трагедії”. Проте…
Як бачимо пам’ять є, скорбота є, а єдності нема. То чи не дійде до руйнування Меморіалу в Сагрині польськими радикалами і шовіністами, як це вже було з багатьма пам’ятниками загиблим українцям у Польщі?
Що сталося з нашими колишніми друзями і адвокатами в ЄС? Нещодавно Президент Дуда підписав зміни до закону про польський Інститут національної пам’яті. Зміни у ньому передбачають зокрема і кримінальну відповідальність за заперечення „злочинів українських націоналістів”. Росія дуже раділа. Поляки кажуть, що прагнуть справедливості. А справедливість у цьому випадку така:
10 березня 1944 року в селі Сагринь (нині Польща) польські націоналісти з Армії Крайової, Батальйонів Хлопських і 1-го Селянського батальйону загальною чисельністю 800 дуже добре озброєних бойовиків під командою Станіслава Басая („Рися”) і Зенона Яхимека („Віктора”) убили до 1300 українців. 70% жертв становили жінки та діти. Більшість загиблих перед смертю зазнали знущань і тортур. Як згадують вцілілі очевидці, кілька сотень людей, переважно матері з дітьми, кинулися до церкви. Але поляки підірвали храм гранатами і всіх, хто там сховався, перебили. Особливо жорстоко катували дружину священика Ярославу та її шестирічну доньку Сарафцю.
У Сагрині на той час не перебував жоден підрозділ УПА. Єдиною озброєною силою в селі був відділ Української допоміжної поліції (20 поліціянтів). Тобто фактичним завданням польських відділів було фізичне знищення українських мешканців села. Взагалі, згідно плану АК було атаковано не одне українське поселення. У результаті акції польського підпілля тільки в березні 1944 року було знищено кілька десятків українських сіл. Це не злочин?! Однак нині у Польщі Яхимека вважають борцем з УПА, що врятував поляків. Для увічнення пам’яті „героя” 2012 було знято фільм…
Та говорити про це на цьогорічному вшануванні безневинних жертв Сагриня було не можна. Заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик згадав у промові диктатора Йозефа Пілсудського і провідника ОУН Степана Бандеру, а закінчив виступ словами „Слава Україні!”. За це мав неприємну розмову з польською поліцією, яку викликав по телефону місцевий журналіст. А що було б, якби він сказав і про те, що 15 червня 1934 року в присутності німецького посла в Польщі фон Мольтке, диктатора Пілсудського, імперського міністра пропаганди Геббельса і польського міністра закордонних справ Бека було укладено угоду про поділ „східного простору”, за яким українські землі мали бути приєднані до Польщі, а білоруські до Німеччини! Недарма в день смерті Підсудського 1935 року у гітлерівській Німеччині було оголошено траур, Герінг з німецькою делегацією очолював поховальну ходу у Кракові! Більше того, навіть під час німецької окупації Польщі при могилі Пілсудського стояла німецька нацистська почесна варта! То що, пам’ять має бути лише такою, якою її бачать польські радикальні націоналісти? Якщо йти цим шляхом, можна прийти і до такого: 25 березня 1945 року Станіслава Басая взяли у полон в селі Крилові повстанці куреня „Вовки” під командуванням Мар’яна Лукашевича („Ягоди”). Він був розстріляний українськими повстанцями…
То може краще віддати історію історикам, а нам усім згадати заклик до взаємного прощення і примирення колишніх президентів Польщі й України, а також – звернення видатного поляка Іоана Павла Другого до українського та польського народів, який наголошував: „Настав час звільнитися від болісного минулого. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті усі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє...”. Чи почули його в Польщі?
Олександр Вівчарик,
Світлини Богдана Вівчарика і з відкритих джерел Інтернету
реклама
Коментарі
Сам би спочатку хоч прочитав, який маразм ти понаписував, "манкурт нєдальокій-ущєрбний"!
З яких це пір руццкоязичниє будуть розказувати про "прєдєли скудного умішкі" людям - якщо самі не здатні навіть державної мови вивчити?!
Цілком підтримую попередні коментарі про те, що інформація про делегацію з Волині, яка у Польщу їздила, для черкаського сайту - це "гонєво", як кажуть у тебе в рашці, "Пошливы"
Стрічка RSS коментарів цього запису