Поліщук: У пам'ять про Василя Захарченка

Земний шлях Василя Захарченка розпочався 13 січня 1936 року неподалік Полтави, на хуторі Гутирівка. Крізь усе життя проніс він щиру любов до Полтавщини, хоч більшу частину свого життя провів у Шевченковім краї, до якого ставився не з меншою любов’ю. Вихідець із простої селянської родини, народжений у середині 1930-х, майбутній письменник зберіг у душі генетичну пам'ять про голодомори й лихоліття війни, репресії щодо людей і гоніння на все українське, аби згодом перелити народний біль і гнів на сторінки своїх талановитих творів – новел, оповідань, повістей і романів.

Навчання на факультеті журналістики Київського університету тільки розширило й поглибило панораму Захарченкового бачення довколишнього життя. Сходинками його подальшого буття стали журналістські будні в Кременчуку, на Донбасі (Донецьк), де він став членом письменницької Спілки, познайомився і зблизився з Василем Стусом, пройнявся духом шістдесятництва. Утім 1972 року молодого письменника, який уже мешкав у Черкасах, було виключено зі Спілки за т.зв. «український буржуазний націоналізм», а в 1973-у заарештовано й засуджено на 5 років таборів суворого режиму. «Від 1968 р. до 1981 р. на цілих 13 років, – писав В. Захарченко в автобіографії, ‒ моє ім’я було вилучене з літературного процесу, книги вилучені з книгарень і бібліотек і знищені».

Тільки в 1981 році митець повернувся до творчого життя, стали виходити його книги оповідань «Дзвінок на світанні», «У п’ятницю після обід», «Велика Ведмедиця», романи «Ярмарок», «Клекіт старого лелеки» (кращий роман 1989 р.), повісті «Брат милосердний», «Мобілізовані»… Ними В. Захарченко утвердився в нашому письменстві як талановитий письменник-гуманість і письменник глибинно національний, із душі якого ніякі репресії не витравили щирих синівських почуттів до України, свобода й незалежність якої стали смислом усього життя митця.

Роки незалежницькі – то пора дуже активної творчої праці письменника, з-під пера якого вийшли книги новелістики «Очима до голубих віконниць», «Дім під ясенами», повістей й романів «Прибутні люди» (Шевченківська премія 1995 р.), «Довгі присмерки», «Великі лови», «Крізь срібний іній»… Осмислюючи у творах долю українського народу у ХХ столітті, акцентуючи особливу увагу на трагічних катаклізмах 30-40-х та й на подальших десятиліттях, В. Захарченко мистецьки виразно означував аспект нашої бездержавності як першооснову всіх народних бід. Він зірко вдивлявся і в буття останніх десятиліть, безкомпромісно й гостро відстоював державність української мови (книга «На камені рідного слова»), викривав підступи «дядьків отечества чужого», великі надії покладав на молодь…

В останнє десятиліття Василь Захарченко збагатив наше письменство змістовною, багатопроблемною щоденниковою прозою (книги «На відстані зойку», «У магнієвому спаласі», «І таке поліття», «Уперте щодення», численні публікації в періодиці).

Подвижницька життєва позиція та плідна творча праця письменника були відзначені орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, церковним орденом Св. Володимира, він став заслуженим працівником культури України.

Василя Івановича часто зустрічали на державницьких мітингах і майданах, у шкільних і вишівських аудиторіях, у бібліотеках, де він щедро ділився багатим житейським досвідом і мудрістю.

Дуже сумно від того, що мовимо про Василя Івановича в минулому часі, але так мовимо про його земне життя, бо написані болем і щедрістю душі його твори лишаються з нами, живуть і житимуть попри все.

Співчуваємо рідним, друзям, знайомим, усім, хто знав і щиро шанував Василя Захарченка – Митця і Людину. Його ж душі хай буде Царство Небесне й пухом земля рідної України, заради якої він жив і творив.

Володимир Поліщук і всі письменники Черкащини