«Ворота Сахари» – це місто Дуз в Тунісі. Розташоване у вілаєті Кебілі. У давнину місто відоме як важлива зупинка караванів у Транссахарській торгівлі. Сьогодні місто відоме як туристичне, оскільки велика кількість туристів щороку приїжджає для того, щоб відвідати пустелю. Це стартова точка. Початок пустелі. Саме ж місто зелене та квітуче. Вже звідси в пустелю можна відправлятися на верблюдах, на транспортних засобах. А проводять нас «туареки» – так називають людей, що орієнтуються в пустелі. Четвертий день не такий насичений, як попередній, але дорогою сюди ми відвідуємо досить незвичну місцину… Детальніше далі.
Нагадаю, що за минулі дні перебування в Тунісі група українських журналістів побачила багато цікавих локацій, які справді варті уваги. День перший – ТУТ, день другий – ТУТ, день третій – ТУТ. Поїздка журналіста «Прочерку» стала можливою завдяки редакції сайту «Прочерк», Українському журналістському фонду і туроператору «OASIS Travel Ukraine».
День четвертий
Приймаючий готель – Sahara Douz
Це досить цікавий готель. Так близько з пустелею я ще не знайомився. Коли прибули сюди, то здійнявся вітер, що кидав в обличчя жмені піску. Ось тоді я і зрозумів, навіщо нам в готелі такі важкі штори, немов це не штори, а цілий килим повісили на вікно. Крім того, для порятунку від піску і спеки тут на вікнах були віконниці. Такі колись були у мого діда у селі. Коли я їх відчинив, то вітер саме покотив пластмасового стільця біля басейна. Ні, віконниці довелося зачинити.
Цікавим також є внутрішній інтер’єр готелю, з такими собі древніми етномотивами.
У дворі тут вам і пальми, і трава, і кактуси. Тут оазис, тут є вода, тому й живе рослинність. У містечку Дуз є навіть зоопарк.
Одна з цікавих місцин в Дузі – це скам’янілі дюни Дебебша. Вони немов з іншого світу і постійно змінні. Неподалік є солоні озера, тож вітер з солі, піску й інших часток породи мурує такі дюни. І якщо так звані нормальні дюни, які навіюються вітром, є крихкими і сипучими, як, власне, сам пісок, то ці дюни тверді, немов гігантські мурашники чи будинки троглодитів (див. ТУТ).
Цікаво, що ці дюни все-таки також змінюють форму, бо пісок таки не вічний матеріал. І тому вже наступного сезону вони тут будуть інакші.
Опісля ми вирушаємо у пустелю – на верблюдах. Один з членів групи не хоче вдягати традиційне вбрання на голову, думаючи, що йому буде достатньо бейсболки. Однак це помилка. Чим глибше ви заходите у пустелю, тим більше вітер дує піском, і його часточки такі маленькі, що потрапляють всюди і насамперед в очі й техніку – смартфони, фотоапарати. Тож фотографувати тут краще крадькома, з-під одягу, а тоді швидко ховати апаратуру.
Як не дивно, місцеві провідники спокійно йдуть не мружачись, чітко орієнтуючись по місцевості. Хоч для нас безкрая жовта пустелю здається однаковою, і за якимсь часом з’ясувати, звідки ми йшли і куди, здається неможливо.
Гід Слім розповідає, що в цьому і полягає цінність провідників, які без усілякої техніки лише по зорях та інших природних явищах (залежно від напрямку вітру) могли орієнтуватися в пустелі, де кожна помилка могла коштувати життя.
Тут, у пустелі, ми починаємо розуміти, що таке міражі. Он там вдалині туристам здається, що між рискою жовтого піску і небом є лінія води. Насправді це не так.
Звісно, не лише на верблюдах їздять місцеві. Тут можна зустріти і сучасний транспорт, який, проте, не такий надійний, як верблюд.
І знову про верблюдів. Дорогою вони проводжають нас на обрії, адже пасуться тут неподалік оазисів, як корови на пасовиськах неподалік сіл.
Наступна наша зупинка – місто Тозер – чарівний оазис в пустелі та знову про декорації до фільму «Зіркові війни». Далі буде...
Назарій Вівчарик, фото автора і Богдана Іванціва
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису