Хоч Елко величиною з нашу Шполу, проте це центр області. І таких областей у штаті 17-ть. Це містечко з населенням більше 18 тисяч має свій аеропорт, тому його небо щовечора пронизують десятки літаків.
Елко у минулі роки зробило те, що лиш у найбільших фантазіях хотіли зробити в Черкасах при складанні генерального плану міста, – у цьому містечку перенесли залізницю з центру за місто. А в центрі тут височіє водонапірна башта, стоїть паровоз-пам’ятник і півметровий розмальований ковбойський чобіт.
Взагалі, ковбойська культура тут дуже розвинута. Колись принесена іспанцями, вона стала вже американським надбанням, тут є музеї відповідної тематики, є сувенірна продукція і, власне, самі найсправжнісінькі ковбої. Ці люди досі випасають худобу, переганяють стада з одних територій на інші. У цілому тут можна знайти багато знайомих уяві образів, які могли виникати у вас, ще коли ви читали в школі Марка Твена. Саме ці краї він описував у пригодах Тома Соєра і Гекльберрі Фінна.
Нагадаю, поїздка групи черкаських журналістів у США стала можливою завдяки RotaryClubCherkasy, який номінував нас на поїздку/професійний обмін за темою «Етика та якість репортажів», що реалізується програмою «Відкритий Світ» при конгресі США (першу частину розповіді про Америку читайте ТУТ, другу ТУТ).
У центрі міста ми – єдині пішоходи, і тому на нас інколи зацікавлено поглядають. Усі тут їздять на автомобілях і недешевих. На стоянці помітні статусні для українця Ford, GMC, Nissan, Mercedec Dodge, Chevrolet тощо.
Три автомобілі має Педро, глава сімейства моєї приймаючої родини. Одне авто для поїздки по місту, одне авто для гір і одне - покійного батька. Він – будівельник, керівник фірми, його добре знають у місті. Тут він побудував і адміністративний центр для електростанції, і годинникову башту в коледжі, і меморіальний комплекс на цвинтарі, і бари, й ряд інших об’єктів. Педро – соціально активна людина, ходить на аукціони, зустрічається з друзями на танцях. До слова, його власний будинок - також творіння рук Педро.
Мовний бар’єр з кожним днем стирається, і Педро починає розпитувати мене про українські зарплати. І тут він дивується так само, як дивувався мер Елко, кількості наших депутатів (у Елко 5 депутатів, що набагато менше, ніж у такому ж за кількістю населення містечку Шпола). Не те, щоб американець не знав про країни з нижчими зарплатами. Приміром, мексиканці, що їдуть працювати до Педро, отримують за годину більше, ніж на робочий день у себе на батьківщині. Тож працівники можуть отримати у нього до 5 тисяч доларів у місяць. Хоча в Америці все рахують за рік. Так, зарплата на ранчо тут складає 30 тисяч доларів, зарплата помічника конгресмена на окрузі (це як помічник депутата) складає 50 тисяч, а шахтаря – 70-100 тисяч доларів на рік. Власне, шахтарі тут отримують найбільше. Для цієї галузі в Елко працює потужний коледж, де навчаються люди і старшого, і молодшого віку.
Педро дістає долар і запитує мене, скільки це гривень? Я дістаю 28 гривень. Азарт наростає. Американець придумує гарне питання щодо кухля пива чи філіжанки кави. Приблизно долар за ці напої ми і заплатимо в наших закладах (ціна коливається, та все ж…). Педро щось мугикає і незадоволено махає головою.
Я кажу Педро, що в Черкасах зарплата в місяць може становити десь 200-300 доларів у місяць, і американець довго думає, як ми виживаємо, при цьому кажучи негарне американське слово. Потім сам розглядає в планшеті карту України і, бачачи дуже багато зелених ділянок, метикує, що українцям допомагає вижити сільське господарство. Я підтверджую, роз’яснюючи, що не одного студента вивчили свині і корови в селі.
Край авантюристів і шахтарів
Коли проїздиш містом, то відчуваєш недалеку присутність тут Лас-Вегаса. Та Елко також має казино, і їх досить для любителів азартних ігор. (Заради справедливості: в казино не лише програють гроші, тут також є зали для засідань, де ми, зокрема, і спілкувалися з представниками місцевого Ротарі-клубу, тому казино не є закритою структурою лише для ігроманів.) Відповідні вивіски ваблять приїжджих зусібіч. Як пояснюють нам американці, люди охочіше йдуть в Америці у казино, бо якщо ти виграєш, то тебе не обдурять, а дійсно виплатять виграш. Закон є закон. У минулому гральний бізнес мало змогу тримати виключно корінне населення – індіанці. Тепер часи змінюються й тримати казино можуть також люди інших національностей.
Щодо індіанців. Їх історії тут тісно переплітаються з золотошукачами. Музей Каліфорнійської історії детально розповідає про це. Та ще й інтерактивність просто вражає. Ви можете почути, як ревуть воли, що тягнуть віз переселенців.
На дворі, неподалік того ж самого возу, збудований вігвам племені Шешонів із гілочок верби і кущів (наша українська мазанка мені здається палацом порівняно з цією спорудою). Увага до індіанської історії зрозуміла, бо саме з ними боролися піонери чи то пак переселенці (або завойовники заходу). Особливо скрутно було індіанцям в часи золотої лихоманки. Серед гірських масивів рівнин цим місцем пройти могли не всі...
У музеї немає історичних артефактів, зате на основі листів і щоденників переселенців тут так круто трактують історію, що реально цікаво навіть тим, кому історія краю, можливо, і не цікава. Музейник показує, як розводили колись вогонь: били металом об камінь й іскра летіла на просякнуту вугіллям тканину. Тканина починала тліти, додавали сухої трави, а тоді гілля.
Тут наприкінці екскурсії дітворі дають можливість скласти свій будиночок, і тому музей справді цікавить школярів. До слова, охочі можуть подивитися і кінофільм про індіанців та заселення цих країв золотошукачами.
Нижче дорога від музею до міста... Без слів....
Як же добувають тут золото зараз?
Група черкаських журналістів побувала на одній із видобувних шахт регіону – компанії «Newmont Mine». Компанія одна з найбільших золотодобувних у світі, працює на 5 континентах. Усього 24 тисячі працівників.
Сухі дані. 50 вантажівок задіяно саме тут – у відділенні в Елко. І кожна вартує 3 мільйони! Машина за раз везе 250 тонн руди. Шахта складається з трьох відділень. Від місця видобутку до переробки – 25 км. Тут роблять 24 години весь рік, зміна по 12 годин. Забурюватись вниз почали в 70-роках.До глибини, як на фото, йшли 12 років. Ці тераси як 12-метрові сходи. На багатьох ділянках тут працюють жінки, радіації нема. За останні 10 років жодного нещасного випадку не було. Люди йдуть сюди працювати, щоб заробити більше, ніж у поліції чи в освітній сфері.
Ланки виробництва: розвідка, копання, перевезення руди, переробка, тобто перемелювання чи плавлення, з золотоносної глини плавлять зливки, зливки їдуть у Швейцарію. Там з них роблять чисте золото.
До кінця зими хочуть вибрати тут усе. Потім корпорація думатиме, чи засипати цей так званий «кратер», чи робити озеро. До слова, ті, хто йде на пенсію, отримують додаткове пенсійне забезпечення, робітники мають повне медичне страхування. Золота не бачив, але, кажуть, у цілому компанія за рік, беручи до уваги всі їхні шахти, продає 165 тонн золота.
Окрім шахт, біля Елко є гігантські пасовища (на які тиснуть шахти), чудові заповідні території з дикими кіньми, яких там… забагато.
Про це згодом…
реклама
Коментарі
Наче й українською пишеш, і "Патріотом" підписуєшся, але щось з твого комента "ватою" смердить.
Стрічка RSS коментарів цього запису