Сьогоднішні «діти війни» краще розуміють Симоненка, ніж попередні покоління

Жахливі реалії війни й веселі витівки Лоскотона, останні дні Симоненка й подорож у країну Навпаки – ці, здавалося б, непоєднанні речі поєдналися в надзвичайно цікавій бесіді, котра відбулася днями між ветераном журналістики Петром Жуком і п’ятикласниками черкаського колегіуму «Берегиня».

80 років виповнилося б 8 січня 2015 року Василеві Симоненку – тому, кого Олесь Гончар свого часу назвав «витязем молодої української поезії». Щоб святкування не обмежилося лише помпезними урочистостями, журналісти інтернет-сайту «Прочерк» і газети «Черкаський край» вирішили взяти участь у своєрідному експерименті. Ми пристали на пропозицію учителя української мови й літератури Миколи Гудзими допомогти організувати зустріч школярів із колегою й товаришем Василя Андрійовича, відомим черкаським журналістом Петром Жуком. А головний редактор «Черкаського краю» Тетяна Калиновська запросила дітей відвідати музей Симоненка в редакції цієї газети.

Про що, здавалося б, можуть запитати ветерана журналістики десятирічні діти? Одним із перших запитань було таке:

– Ви дуже засмутилися, коли Василя Симоненка не стало?

– Ми... ми були тоді дуже молоді й багато чого не розуміли... – одразу спохмурнів Петро Миколайович. – Вася у свої 28 років був повний сили й натхнення. До нього приходила слава. Аж одного разу він каже: «Чогось у мене так болить поперек...» Потім він ліг у лікарню, йому зробили операцію, але вилікувати вже не змогли. Василеві відвели окрему палату, біля нього чергували дружина й мати. Приходили й ми. Щоб розвеселити Василя, ми розповідали всякі анекдоти й жартували. Зараз, коли я про це згадую, мені страшно...

Цікавило дітей, як любив жартувати Симоненко. Виявляється, найбільше поет любив каламбури.

– Каламбури були веселі й життєрадісні, але не образливі, – наголосив Петро Жук.

Розповідаючи про дитинство поета, Петро Миколайович звернув увагу на те, що воно в чомусь подібне до сьогодення.

«Зараз на Донеччині ллється кров, діти чують вибухи. Це все пережив і Василь Симоненко у своїх рідних Біївцях на Полтавщині. Коли почалася війна, йому виповнилося 6 років... Все наше дитинство було обпалене війною. Зараз, дивлячись кіно, переживаємо, коли бачимо охоплену вогнем хату. А d нас в селі було 1000 дворів, і 2 вересня 1943 року всі вони зайнялися, бо підпалили гітлерівці. Село горить, сичі плачуть, корови ревуть. Із чистого-чистого неба йде дощ. Не дай Бог такого пережити нікому», – зазначив журналіст.

Можливо, через це жахливе повторення історії нинішні діти краще розуміють Симоненка, ніж їхні батьки, коли вони були малими?

– ... Що означають слова із казки «Цар Плаксій і Лоскотон»: «Три царівни теж навтьоки у чотири бігли боки»? Як це: «А Макака-забіяка з'їв себе із переляку»?

Виявляється, Симоненко мав на увазі приказки «піти на всі чотири боки» і «з’їдати себе із заздрості». А ще з’ясувалося, що образ веселого Лоскотона поет змалював... із самого себе.

– Син Василя, Олесь, згадує, що, коли він був дитиною, батько любив із ним гратися. Розповідав різні казки й часто лоскотав малого. Олесь сміявся, а потім і порадив татові написати казку про Лоскотона, – пригадав Петро Жук.

Пізніше Симоненко написав для дітей казку «Подорож до країни Навпаки». Вона – із розмов дітей черкаських журналістів, підслуханих поетом під час прогулянок містом.

«Як надоїли оці батьки, бабусі й дідусі зі своїми нотаціями! Мусимо сидіти за книжками, а так хочеться пограти в м’яча, вийти надвір! Повинна ж бути країна, де все можна робити навпаки!» – почув Симоненко – і написав малим віршовану відповідь!

– Яке було улюблене свято Василя Симоненка? – спитала одна дівчинка.

– Це був день журналіста. Ми виїжджали за місто. У цей день серед нас не було начальників і підлеглих, над нами не стояла ніяка цензура, – зазначив Петро Жук. – Ми були вільні, як птахи!