реклама
Програма навчання депутатів

На жаль, прихильники Росії та Путіна є не тільки на сході України. Їх достатньо і на Черкащині. Такого висновку дійшла переселенка з міста Свердловськ Луганської області, журналістка та письменниця Олена Степова, яка вже більше року живе в селі на Канівщині.

550x702-images-news-102016-851a80f15d83ee3ee5a2eb885e9b1eb2

Тоді, в 2014-му, свердловська журналістка сиділа під столом у власному будинку з металевим щитом на вікнах і описувала до власноруч створеного блогу все, що могла спостерігати в рідному місті, поки на неї не оголосили справжнє полювання.Перебуваючи в рідному Свердловську до грудня 2014 року, Олена, яка мала на той час власну газету, самотужки вела інформаційну боротьбу проти всіх, хто раптово схотів перефарбуватись у триколор.

«Все, що ставалось там, всі події, які відбувались на моїх очах, я висвітлювала в блозі. Я не вважала, що це може бути небезпечним. Потім, коли влада вже була захоплена, почались допити, виклики до комендатури. Міський голова особисто складав списки. У цих списках я була головою Правого сектору і наводчиком ВСУ. Але залишати домівку не хотілось. Біля нашого міста майорів державний прапор і була надія…, - розповідає «Прочерку» Олена.

Деякий час родина з дітками змушена була переховуватись, а коли ж переслідування стали нестерпними – взагалі виїхали з міста. А сама Олена навіть змінила прізвище.

«Куплю квартиру в Україні»

Місце, куди податися, пані Олені підказала доля, коли вона сиділа під тим же столом, ховаючись від обстрілів.

-Коли нас три доби обстрілювали ГРАДи, була велика паніка. У таких ситуаціях просто відключається мозок. Я сиділа, виставляла пости у «Фейсбук» і просто написала в інтернеті щось типу: «куплю квартиру в Україні». І в пошуковику з’явилось оголошення – продавався будинок у селі Степанці Канівського району. А, як не дивно, Степанці – це наше прізвище. Чоловік згадав, як йому мама розповідала про діда. Він жив у селі, яке називалось його прізвищем – Степанці. Він був заможною людиною, потім його розкуркулили, дружину вислали до Сибіру, там народився батько мого чоловіка. Тобто, ми знайшли своє коріння. Але в самих Степанцях ми не змогли придбати житло, не підійшла ціна. Ми там були, постояли на тій землі, сфотографувались, поплакали. Коли вже пізніше приїхала моя мама, я показала їй ще одне село – Лубенці. Дивно, але моя мама Лубенець, а моя бабуся Марія Лубинець розказувала мені, як їх розкуркулили, бо в них було лоша, млин і дві корови, - з захопленням розповідає Олена.

- Ми об’їхали багато сел, коли шукали хату. Я навіть інколи не виходила дивитись, так боляче було. Потім, втративши сили, звернулась подумки до покійної бабусі, бо вважала, що вона охороняла нашу родину під час війни, та попросила допомоги, знаку. Вранці, коли ми їхали ще раз, я вдивлялась в узбіччя  дороги, у написи, щоб побачити хоч якийсь знак. На одній розвилці я побачила кущ скумпії. Єдиний на усі насадження, бо такої рослини, яка є моєю улюбленою, я тут ніде не бачила. І я показала чоловіку, куди повертати. Останнім знаком, як дороговказ,   була зупинка з написом «Довжик», перед ще однією розвилкою. Я плакала,- бабуся, нас веде. Місто Свердловськ після декомунізації носить назву Довжанськ. За це у складі «Просвіти» та «Народного Руху України», я боролась з 1991 року. Тому я вважаю, що наша родина просто повернулась додому. Бо все одно, Донбас був чужий для нас.

За словами жінки, їдучи з дому, вона з родиною мала лише маленьку сумку речей, сподівання на найшвидше повернення і купу дописів у «Фейсбук», які вже у мирній Україні перетворились у книгу.

- Ми їхали на кілька тижнів, не знаючи куди. Перше, що мене вразило на Черкащині – це Чернеча гора. Нас туди у березні привезли друзі. Коли ми піднялись на гору, вони сказали мені: ти маєш тут побути сама. Я тоді ще рвалась додому, думала, що війна не може тривати довго. І дуже було важко визнавати свою поразку. Коли я побачила цю красу, я сказала, що я звідси нікуди не поїду.

Друзі кликали родину Олени до Києва та в інші міста, однак їх душа прагнула землі.

- Нам не вистачало роботи на землі, не вистачало свободи. Спочатку було дуже важко, у коридорі довго стояла «чергова» валізка. Цей посттравматичний синдром не відпускав. Коли приїздиш до будинку, щоб купити собі житло, ти на нього дивишся тими очима, що дивився на свій будинок. Пустота будинку без речей, запаху, побуту, улюбленої чашки, пригнічує.

Не дарма приїхали

Історія, яка найбільше вкарбувалась у пам'ять жінки зі Сходу, пов’язана саме із пошуком житла. Так, шукаючи будинок, Олена з чоловіком заїхали до одного із сіл на Смілянщині. Там продавали дуже дешеву хату – пригадує Олена. Господарями були молоді хлопець та дівчина, що мали двох маленьких діточок.

- Ми почали з ними спілкуватись і ця дівчина сказала, що вони продають хату, аби зібрати чоловіка на фронт. Я розплакалась, кажу: «Ти що? Нехай твій будинок буде діткам, я подзвоню волонтерам, вони зберуть чоловіка на фронт». Потім вони почали розповідати про Росію, про Санкт-Петербург, звідки родом ця дівчина, про те, як там гарно, як там люди багато живуть. Коли ми сказали, що ми переселенці, вони відповіли: «Донбас правильно зробив, що піднявся. Хунта обстрілює…» і так далі. І ми зрозуміли, що він йде добровольцем в армію ЛНР…

Свій шок, який відчувала в той момент, жінка не може передати словами.

- Я знову розплакалась. Почала розповідати те, що бачила на власні очі: як в нас хоронили російських солдат, як добивали поранених, як горіла людська плоть, як Росія ставиться до людей… Я розповідала дуже багато. Мене трусило, але я мала їм все це розповісти. І вони розуміли, що я розповідаю речі, які неможливо вигадати. Коли ми вже від них їхали, чоловік сказав: «Ми сюди приїхали не дарма, витративши стільки часу, бензину, та грошей. Мабуть цей хлопчина після такої розмови нікуди не поїде воювати, бо він просто стояв зелений від страху».

«Навіщо бігли від багатого Путіна?»

Сидячи там, у Свердловську, під столом, Олена написала пост, в якому попросила всіх помолитись за них, не знаючи, чим можуть закінчитись ті обстріли. Наступного дня вона побачила під тим постом багато молитов із різних країн світу, різними мовами. Дехто, молився за родину зі Свердловська, навіть не знаючи, що там відбувається.

Із чуйними і добрими людьми Олена часто зустрічається на Черкащині. Вона говорить:

- Всі люди різні, але одне, що об’єднує більшість з них – вони мають проукраїнську позицію. Так, вони сварять владу, але вони говорять: «Це наша Україна і ми її любимо». З тими, хто говорить: «Ось Путін прийде і наведе ладу», я не можу знайти спільної мови.

Та, за словами Олени, прихильників Путіна та «руського міра» на Черкащині теж вистачає. Спілкуючись з багатьма жителями області, журналістка зробила висновок, що таких на Черкащині близько 10%.

- Якось вже тут, на Черкащині, людина похилого віку поставила мені питання: «Чому ви бігли від Путіна, від Росії? У них же багато грошей. Вони багатші, ніж Україна…». При чому, ця людина говорить українською мовою, все життя прожила на Канівщині, і вона не розуміє, чому ми відмовились від «багатого життя» з Путіним, навіщо ми приїхали в цю бідність. Чому так? Бо людям не вистачає інформації, дивляться російське телебачення, слухають проросійських прихильників і вірять.

Відразу після переїзду Олена Степова часто думала над тим, чи правильний зробила вибір, оселившись на Черкащині. На відповідь жительку Луганщини наштовхнули події в Черкасах.

- Коли люди в Черкасах обурились новопризначеним начальником обласної поліції, я зрозуміла, що пишаюсь черкащанами. Розкажу таку історію. У нас є шахтарське містечко Антрацит. Там зустрічали російських казаків хлібом-сіллю. Було свято. Люди розбирали військових по домівках. Саме у цьому місті найбільші втрати серед місцевих. Бо ті «захисники», хто потрапив до гарних осель вбили їх господарів, та пограбували або просто зайняли та живуть, навіть перевезли свої родини. У Свердловську, де я жила,  на шахтарському підприємстві працює 18 тисяч працівників.  З початку всіх цих подій, проросійсько налаштованих там було десь 25%.  Якщо говорити про міліцію, то… майже 100% були проросійськими. Вони перші зрадили, перші привезли військову форму, перші взяли зброю. Саме луганська міліція забезпечували тітушок на «антимайдан», забивали людьми автобуси. І зараз, одного з тих, у кого руки по лікоть в триколорі, призначають керівником обласної поліції. Навіщо?

«Все буде Україна»

Зараз Олена працює журналістом-фрілансером, пише статті для кількох видань. Жінка регулярно спілкується зі знайомими, які лишились на сході і слідкує за подіями, які там відбуваються.

- Спілкуюсь із людьми, що там залишились. Спочатку вони говорили: «Ура Росія!» А зараз говорять: «Знаєш, як називають нас росіяни? Хохли». Тобто Луганщина підняла триколор, але вона не стала Росією, вона так і залишилась в очах росіян «хохляндією», - зауважує Олена.

Такі розмови і бажання донести всю правду про війну на Сході українцям, Олену надихають не тільки на написання статей для газет, а й на написання прози та віршів.

Збірку віршів про Черкащину під назвою «Канівські апострофи» Олена Степова планує видати вже навесні. Одним із віршів, що увійдуть у збірку, вона ділиться з читачами «Прочерку».

Коли вже сил не вистачає.

І з крил повисипалось пір’я,

І німб, і дух, і серце загасає

Немов зоря. Сумна зоря вечірня.

І на устах немає вже солоду.

Один полин. Хоча він й не цвіте.

Закрию очі та піду до роду.

Бо у безрідних і життя не те.

Босоніж. Босодуш. Простоволоса.

Ламаючи і крила, і плече,

Прийду туди, де баба плете коси

Тим калачам, що у пічці пече.

Я буду там стояти. Певне мовчки.

То сама гарячіша із молитв.

Коли слова духовного пророцтва

Течуть й печуть. Бо так воно болить.

І прийде вітер. Сльози позбирає,

Накине їх, як чотки на весну.

І пес чужий мене чомусь впізнає

І перестане вити на Луну.

А ми мовчим. Я й сонце, як жоржина.

Ще з нами небо. Сосни. Кропива.

Мовчали час. А може лиш хвилину.

До усвідомлення, я все ж таки, жива.

Коли вже сил в житті не вистачає.

Від зрад, від болю на душі синці.

Є тільки сповідь, доля мого краю.

Черкащина. Мій прадід. Степанці.

Це буде перша особиста віршована збірка Олени Степової, але не перша книжка. Першу  під назвою «Все буде Україна» вона   видала виїхавши в Україну у 2014 році. Туди увійшли найправдивіші історії з Донбасу, які письменниця писала, сидячи під столом в окупованому Свердловську, слухаючи постріли і вибухи гармат. Вірші письменниці ввійшли у    збірку «Час В… Время В…», яка видана разом з авторкою з Тернополя та авторкою з Донецька, та збірку казок «Світло рідного дому», яка, знову таки,  об,єднала авторів з Західної та Східної України. А вислів Олени «Все буде Україна» став настільки загальновідомим, що зараз його знають та поширюють у всьому світі.

Придбати книжки письменниці можна ТУТ, а почитати її блог - ТУТ.

реклама

Коментарі  

 
+1 #9 Любовь 01.07.2017 13:32
А ДЛЯ МЕНЯ ЕЛЕНА РОДНОЙ ЧЕЛОВЕК! ПОНИМАЮ ее полностью!Редка я женщина!Она как Жанна Д.Арк,безстрашно борется и побеждает!В Библии ест слова,что один праведник может спасти весь город!А наша ЕЛЕНА может спасти всю УКРАИНУ!ЕЕ не за что судить!Она любит свою Украину.Это ее право.Как постоянно поется в русских песнях:Я люблю свою землю,родные края..Каждый порядочный человек любит свою родину.А предателей высылают в Магаданский край!(если такой есть).Елена очень талантлива.ЕЕ стихи и проза неповторимы!Ей нет равных!Она наше достояние! Успехов вам Елена,в творчестве и счастья в жизни!Я жду издания ваших стихов.Куплю обязательно новую книгу.Рассказы(первую книгу) Вероника привезла.Я ее перечитываю с удовольствием!Б ерегите себя и для нас всех !
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-4 #8 Статуй незалежнисти 23.12.2016 07:48
"Украинские" тараканы в головах мешают людям нормально жить и гарантировать хоть сколько-нибудь пристойное будущее детям в этой стране. Навыдумывали себе фетишей и попали сами же к ним плен. "Письменница", конечно, хитрозадая, она этих тараканов в чужие головы подбрасывает, сейчас это востребовано.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+3 #7 Юлія 03.12.2016 14:40
Читала іі блог ще з початку війни. Пишаюсь що на нашій черкаській землі оселилась така незламна жінка.Я прямо бачу як візор і подібні йому, чухають пузо на дивані і мріють пропіаритись хоча б ту
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+7 #6 Микола 02.12.2016 07:43
Хочеш прославитися? Стань блогером, напиши щось путнє і тебе помітять. А щоб писати проукраїнські статті в так названих ЛНР-ДНР потріно мати не аби яку сміливість.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+6 #5 коп 01.12.2016 17:51
Цитую Визор:
Фантастический бред,ну хочет человек к себе внимание привлечь,из села выбраться. Ну не так же ценично разводить!


В самое яблочко :-)
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-9 #4 Пошливы 01.12.2016 17:04
Вот, один под поганялом Визор уже нарисовался...
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-2 #3 Пошливы 01.12.2016 16:35
Стаю на колени перед этой женщиной. Она и есть Украина, которая противостоит врагу. В первую очередь внутреннему. Мы читаем его комменты каждый день на "Прочерке"...
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
-4 #2 Визор 01.12.2016 16:03
Фантастический бред,ну хочет человек к себе внимание привлечь,из села выбраться. Ну не так же ценично разводить!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+14 #1 колега! 01.12.2016 13:16
ЇЇ патріотизм пройшов реальні випробування. Мужня жінка!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

реклама
реклама Моніторинг цін
реклама