– Якщо глянув на знімок і перехоплює подих, тоді це те що треба, – тлумачить власні критерії оцінювання своєї майстерності фотокореспондент газети «Вечірні Черкаси» Ігор Єфімов. – Адже фотографія – це не вдалий ракурс та правильне освітлення. Це дещо більше, чого навчитися неможливо, лише відчути.
У журналістиці Ігор Єфімов всього 3 роки. Здобув освіту менеджера з туризму. Фотомайстерності навчався в школі фотографії за підтримки Організації міжнародного партнерства. Постійно відвідує столичні курси та лекції відомих фотографів. Бере участь у численних конкурсах і фестивалях. Каже, що навчитися самостійно фотографувати можливо, в інтернеті є ціла купа спеціальних сайтів і програм, які можуть допомогти будь-якому початківцю. Власні здібності не вважає за особисті досягнення, тому неодноразово відхиляв пропозицію викладати курси фотомайстерності.
Ігор тримає в руках цифровий фотоапарат однієї з останніх моделей. Він багато в чому схожий на плівковий аналог радянських часів. Жартує, що без фотоапарата ходить хіба що в магазин по хліб.
– Фотоапарат завжди зі мною. Він компактний, тому влазить у кишеню, – продовжує молодий чоловік. – Відколи навчився фотографувати, не перестаю це робити.
Перший цифровий фотоапарат Ігорю подарували його батьки, коли тільки вступив до інституту. Своїм першим знімкам не соромлячись ставить двійку. Зізнається, що фотографував, як і всі, кому вперше до рук потрапляє фотоапарат.
– Я ходив по вулиці і фотографував все, що бачив, – розповідає Ігор Єфімов. – Уже тоді зрозумів, який жанр фотографії мене найбільше цікавить.
Вуличні фотографії Ігоря Єфімова достойно оцінили кілька років тому фотомайстри з Москви і присудили нашому землякові перше місце на Московському фестивалі вуличної фотографії. Проте, за словами самого Ігоря Єфімова, він фотографує не заради власне фотографії. Каже, що мета його творчості стати корисним для суспільства. Тому тематику першої власної виставки обрав невипадково – показавши у фотографії життя безхатьків, прагнув зробити свій посильний вклад у створення притулку для бідних.
– Я приносив тим нещасним людям поїсти, а вони лаялися на мою адресу й забороняли знімати. Я зрозумів, що їм моя допомога не потрібна, – пригадує крах своїх планів молодий чоловік. – Пізніше зрозумів, що мою допомогу достойно оцінять діти. Тому й наважився брати участь у проекті, спрямованому на збір коштів для створення в Черкасах хоспісної служби.
Зізнається, що складно проводити зйомку важкохворих дітей, але розуміє, що його фотороботи теж можуть суттєво допомогти маленьким пацієнтам.
– Для газети часто фотографував у лікарнях і навіть у операційних. Тримався. Лише раз опустилися руки, коли потрапив у опіковий центр і хотів зняти нещасного закоханого, якого доправили в лікарню після того, як він облив себе бензином і підпалив, – розповідає Ігор Єфімов. – Його тіло було схоже на шматок обвугленого м’яса. Хоч знімав для газети, але не зміг пересилити себе. Жодного фото тоді не зробив.
Пояснює, що дуже часто цінне для редакції фото не становить ніякої цінності для Ігоря Єфімова як фотографа. Не любить фотографувати прес-конференції та масові заходи. Проте на останніх іноді знаходить матеріал для власного архіву вуличних знімків.
– У моєму архіві близько 40 відібраних фотографій. Їх відбираю для майбутніх конкурсів, – зауважує фотограф. – Також маю колекцію робіт моїх колег з-за кордону. Деякі з них висять у рамочці на стіні. Сам фотографуватися не люблю.
У арсеналі Ігоря Єфімова 2 фотокамери і стільки ж плівкових фотоапаратів. Каже, що на плівку знімати не менш цікаво і захопливо, проте робота з плівковим фотоапаратом вимагає більших фінансових затрат. До своєї техніки ставиться по-хазяйськи, тому ще жодного разу фотоапарат не випадав з рук. Хіба що на черкаській дамбі під час зимових подій. Але й тоді постраждав здебільшого сам Ігор, трохи дісталося фотоапарату, але поломку власноруч полагодив.
– Під час роботи часто чую незадоволені вигуки на мою адресу, проте переконую людей на вулицях, що дію в рамках закону, який дозволяє в публічних місцях здійснювати фотозйомку. Хоча буває всяке. Пригадую, фотографував людей на зупинці громадського транспорту. Водій тролейбуса подумав, що я знімаю його транспортний засіб і вийшов розлючений до мене з’ясовувати стосунки, хотів відібрати камеру. Проте порозумілися, – пригадує одне з непорозумінь під час роботи. – Часто фотографую на базарі, дехто з людей мене вже знає, вітається, коли бачить.
Вуличні фотографії, а точніше їхня виставка, стали приводом для знайомства Ігоря з його майбутньою дружиною Оленою. Вона прийшла подивитися на фотографії Ігоря та його друзів. Познайомилися, розговорилися.
Обом було цікаво, бо фотографією захоплювалася і Олена, правда, художньою.
– Я не могла довго второпати, який сенс таких фотографій. Це особливий жанр. Але Ігор багато розповідав про це, тому зараз вже сприймаю його роботи як конструктивний критик, – приєднується до розмови Олена Єфімова. – У багатьох питаннях ми з Ігорем маємо спільну думку. Обоє любимо читати, у кожного своя електронна книжка. Буває, скачуємо однакові твори і читаємо наввипередки. «Анну Кареніну» недавно перечитали. Ігор майже завжди перший.
Одним із захоплень фотографа є вирощування помідорів. Уже кілька років поспіль він сам збирає насіння, сіє, висаджує розсаду і доглядає за овочами. Коли достигнуть, видавлює сік і консервує.
– Це його улюблений овоч. Він його їсть і п’є. Додає його в більшість страв. Разом цього року закатали 100 літрів томатного соку. Тепер і я любитиму помідори, – жартує Олена. – Захоплююсь також, що Ігор знаходить в собі сили обливатися зранку холодною водою. Поки що цього на собі не спробувала. Хоча… Якщо вуличну фотографію тепер люблю, то й до холодного душу, напевно, звикну.
Наталя Каузак,
фото з архіву героя публікації
реклама
Коментарі
Куди їхати? Я приїду))
Стрічка RSS коментарів цього запису