черкаський донбас

Ми завжди у своєму ЩАСТІ були...

Тетяна та Микола Харламові переселенці. Із Щастя Луганської області. З ранку і до вечора родина пенсіонерів допомагає у Центрі гостинності для переселенців у Черкасах...
~

До Черкас потрапили випадково

Однокласниця їхньої доньки, виїжджаючи з квартири, яку винаймала в Черкасах, запропонувала приїхати сюди хоч поспати.

– Каже: «Їдьте! Хоч поспите! Місто красиве, гарне!» А ми з чоловіком так далеко не виїжджали, завжди в своєму Щасті були… Так боялися, а марно, – усміхається 64-річна Тетяна Володимирівна, зустрічаючи нас біля реєстраційного столику Центру гостинності для переселенців.

Жінка пригадує: приїхавши до Черкас, два тижні сиділи з чоловіком удома, дивилися телевізор, а тоді вирішили, що потрібно приносити якусь користь суспільству.

«Так жити не можна: телевізор, сльози... Кажу чоловікові: «Давай будемо чимось займатися». В управлінні соцзахисту нам розповіли про Центр гостинності для переселенців»

Тетяна Харламова
переселенка
У Центрі гостинності луганські пенсіонери спершу приєдналися до нарізання клаптиків тканини для маскувальних сіток.
– «Нарізали» собі мозолів... – говорить із посмішкою Тетяна Харламова. – Потім мені запропонували на ресепшені постояти. Я й погодилася. Приймаю речі, розвішую, розкладаю, веду облік прибулих переселенців і щедрих черкащан, які їм допомагають. Тоді побачила, що чоловіки ріжуть овочі на сухпайки. Запитала, чи потрібні чоловічі руки. Відповіли, що так. Тепер чоловік ріже та натирає. На його руки дивитися не можна! У нього вже нігтів немає. Зате ми приносимо користь. Ми такі задоволені!

«Нігтів немає, бо з водою цілий день. Нічого, нам хлопці платять своїм життям. Треба хоч чим-небудь допомагати. Кожен повинен частинку себе віддати».

Микола Харламов
переселенець
Сухпайки.
Шість днів на тиждень Микола Гнатович нарізає овочі для передової

У Центрі гостинності черкаські переселенці – кожного дня з ранку до вечора, крім неділі.

Єдиний вихідний родина проводить активно.
Тетяна Володимирівна та Микола Гнатович люблять піші прогулянки. Запевняють: і корисно, і дешево.
Від Хімселища, де знімають квартиру, пішки ходять в Долину троянд, Ювілейний парк. Обожнюють Дніпро.
– У єдиний вихідний – неділю – ходимо на Дніпро. У мене чоловік – і грибник, і рибалка. У нас там (у Щасті, – ред.) грибів багато, води. Ми і на байдарці завжди ходили, бо люди спортивні. Природи не вистачає нам... Були в Черкасах вже в музеї краєзнавчому. Так сподобалося! Музей у вас чудовий! Я в захваті! Ходили години три! Замерзли, але отримали райську насолоду! Не марно день минув! У нас також у Луганську гарний був (музей, – ред.). Зараз вже не в нас, можна сказати, – із сумом у голосі виправляє себе Тетяна Володимирівна.
Тепер серед найближчих планів у родини – відвідати Холодний Яр і побувати в черкаському театрі.
~

Через 45 років знайшлася подруга-черкащанка

Жінка зізнається: у Черкасах із чоловіком не були ніколи в житті.
– Єдине те, що в мене із Черкаської області була подруга. Коли я закінчила медичне училище, ми з нею рік пропрацювали в лікарні. Навіть коли я звільнилася, вона сказала, що без мене працювати не буде, і втекла звідти. Я на все життя запам'ятала її домашню адресу: Черкаська область, Монастирищенський район, село Зюбриха. От в пам'яті залишилося. І я її знайшла через 45 років! Ой у мене мурашки біжать аж, коли говорю про це, – показує на руку Тетяна Харламова. – Ми з нею тепер телефонуємо одна одній. Ще поки не їздили в гості.

Тетяна Володимирівна мріє про зустріч із подругою, з якою дружили ще в медучилищі. Жінка проживає у Монастирищенському районі
~

У Щасті лишилася донька та онучки-близнючки

За роботою луганські пенсіонери намагаються відволіктися від того, що зараз відбувається у їхньому рідному Щасті, де досі залишається їхня донька Олена із 13-річними доньками-близнючками.
– Донька не може покинути роботу на Луганській ТЕС. Це – єдине підприємство, яке дає електроенергію всій Луганській області. У нас – ціла династія енергетиків. Батьки все своє життя пропрацювали на Луганській ТЕС, ми з чоловіком, його брат, наша донька… У нас там вже третє покоління працює, – говорить Тетяна Володимирівна.
Луганчанка розповідає: із онучками виїхали із Щастя 3 червня минулого року, коли перший раз почали бомбити місто.
– Зупинилися в Києві у нашої меншої доньки Жені. Однак дівчатка просилися додому. Казали: «А раптом із мамою щось трапиться! Ми і у ванній ховатися будемо, і в підвалі, але з мамою залишимося». Я цілий місяць плакала. Ридала так, що не могла говорити. До початку навчального року ми відвезли їх у Щастя. Думали, що почнеться навчання. Але 30 серпня почали бомбити. 1 вересня ми виїхали знову. Потім у листопаді ще поверталися. Все ми сподівалися… Онучки так і залишилися в Щасті. Коли стріляють, вони вчаться дистанційно. Зроблять завдання і в перервах між стріляниною відносять їх в школу на перевірку, – говорить пані Тетяна.
Подружжя Харламових сподіваються на мирне майбутнє Щастя. Де залишається сім'я їх доньки Олени
Донька, каже Тетяна Володимирівна, не розповідає всю правду про ситуацію в місті. Збирає інформацію про справжній стан речей від онучок та друзів, які залишилися в місті.
– Цілих вулиць там немає. Супермаркети всі закриті. Ринок тільки працює. Ціни звичайно… Сало – 150 грн, м'ясо – 180, олія – 75, пачка соди 17 грн, сіль – 15 грн. Їдять закатки, кашки, супчики варять, – каже Тетяна Харламова.
Микола Гнатович, зітхаючи, додає:
– Щастя – уже не щастя. Там всюди стоять «розтяжки». Я там вже нікуди не піду. А сидіти в хаті я не зможу...

Щасливі, коли зустрічаємо у Черкасах земляків з рідної Луганщини

Люди в Черкасах, як зауважують переселенці із Щастя, більш відкриті та прості
Тетяна Володимирівна, хоч і полюбила Черкаси, потай мріє повернутися до рідного Щастя:
– Я так хочу поїхати в Щастя! Я б залишилася в Черкасах, але тут треба щось придбати. А для цього потрібно продати нерухомість у Щасті. А хто її купить? – зітхає жінка.
Поки ж чи не єдиною радістю для родини є те, коли в Черкасах зустрічають людей із рідної Луганщини.
– Розвішую я якось речі, коли чую: «Тетяно Володимирівно, а ви що тут робите!» Це була дівчина Аня, яка у нас в аптеці працювала. Потім зустріла сестру колеги, – говорить із радістю Тетяна Харламова.
– Коло знайомих у нас тут невеличке, але є, – приєднується Микола Гнатович. – Хоча нам ніколи гуляти: цілий день працюємо.
Люди в Черкасах, як встигли помітити переселенці із Щастя, більш відкриті та прості.
– І, мені здається, розумніші, – усміхається Микола Гнатович. – І дівчата у вас симпатичні.
– У вас тут більше патріотичності. У вас у всіх стрічечки і на рюкзаках, і у волоссі. У нас такого на Донбасі немає. А ще у вас так багато навчальних закладів, – захоплюється Тетяна Володимирівна.
Поки що родина переселенців працює і вірить, що своєю працею хоч трішки допомагає людям пережити горе.

«Не можна український народ перемогти. Нас перемагали 400 років і не перемогли. І зараз нічого не вийде. Буде нам тяжко, буде нам важко, ще багато людей загубимо, а це –генофонд нашої нації. Це як Голодомор 33-го року, коли нас винищували. Але ми все одно вистоїмо».

Микола Харламов
переселенець

Автори - Тетяна Бойко, Ігор Єфімов (фото)

"Черкаський Донбас". Серія матеріалів ресурсу "Прочерк.інфо" про переселенців з Донецької та Луганської областей. Тих, хто добрими справами прагне допомогти землякам. І Україні.