В умовах тривалого суспільного, а потім і військового конфлікту українським журналістам доводиться виконувати свої професійні обов'язки, наражаючись на постійну небезпеку. Тягар відповідальності, при цьому, такий же великий, як і психологічний тиск, адже доводиться, по-суті, безпристрасно і об'єктивно висвітлювати такі теми, у яких, здавалося б питання добра і зла давно визначене. Однак, журналіст не має робити оціночних суджень і тим важче йому висвітлювати таки важкий етап життя своєї країни.

Черкаси не стояли осторонь Всеукраїнських подій. Тут так само вирував майдан, і тітушки та «беркутівці» так само перешкоджали журналістам, як і в столиці. У Черкасах під час майдану постраждали не лише місцеві журналісти. Дісталося й закордонним, зокрема, білорусам і полякам. У відповідь черкаська журналістська спільнота проводила акції протесту під стінами місцевого управління міліції. А про спалені журналістські жилети, які не захищали працівників ЗМІ, а навпаки, робили їх мішенню для «беркутівців», дізналася вся Україна.

Пізніше, з початком військової агресії Росії, черкаські журналісти долучилися до висвітлення і цих трагічних подій. Хтось їздив на передову, а хтось розповідав про потреби наших солдат і описував їх долю, співпрацюючи з волонтерами на місці.

Пропонований проект – це спроба зібрати думки колег-журналістів про їх роботу, висвітлення проблем та труднощів, з якими стикаються повсякчас наші медійники.

Я висвітлював майдан у Черкасах. Пам'ятаю, як мене лупцював луганський «Беркут», який зачищав центр міста, коли до Черкас приїздив автомайдан. Тоді мене врятував відеооператор Сергій Єфімов, зате йому попсували відеокамеру.

Звісно, я писав заяву в прокуратуру, але це ні до чого не призвело. Пізніше, коли я на прес-конференції силовиків, присвяченій річниці майдану, задавав багато запитань, новий обласний прокурор Юрій Шеремет запросив мене на розмову. Адже я питав, чому ніхто не покараний? Та зараз вже не бачу сенсу проводити розслідування. Бо більшість луганського «Беркуту» зараз на Сході або на нашій стороні, або на іншій… Тих, що на іншій, не дістанеш, а ті, що на нашій стороні, якщо вони добросовісно виконують роботу, то до них у мене вже немає претензій.

Хоча я на майдані також виконував свою роботу, і намагався робити це професійно. Як журналіст. А як громадянин, я звісно підтримував майдан. Коли був конфлікт «Інтера» з майданом, я був одним з тих журналістів, які підписали листа з вимогою припинити свавілля.

Зараз я не плутаю майдан з АТО. Те, що сьогодні відбувається в країні, – такого немає бути. Але я не вважаю, що до цього призвів майдан. Просто прийшла зовнішня загроза. І хоч десь у країні є безлад, і хоч якимись кроками нинішньої влади я незадоволений, і хоч у чомусь влада, яку і я обирав, не виправдовує мої сподівання, проте маємо зовнішню загрозу, яка робить свою справу. Тобіж, маємо те, що маємо. Можливо, якби не було зовнішньої агресії, то майдан переміг би і досяг тієї мети, яку громадяни ставили перед собою. Тому в самому майдані у мене розчарувань немає. Майдан ставив високі вимоги до країни, благородні вимоги, і я хотів би, щоб наша країна була такою, якою малювалася на майдані.

Після майдану я став працювати в АТО. Вперше потрапив у Донецьк 28 квітня 2014 року, коли там був останній кривавий розгін проукраїнської акції. Я попросився туди сам добровольцем на ротацію. Звісно, ми намагалися не показати себе, не показати те, хто ми є насправді. Якби взнали, що ми журналісти українського телеканалу, то розірвали б.

Потім почався наступ агресора, ми потрапили в Слов'янськ. Там нас затримали, автомат приставляли до голови. Потім ми вибралися знову в Донецьк. Моє відрядження закінчилося після інтерв'ю з Абвером (Сергієм Здрилюком), одним з сепаратистів у Горлівському райвідділі міліції. Нам там зав'язували очі, забирали мобільні телефони, щоб провести до приміщення. Коли мене евакуювали, то я, чесно кажучи, думав, що в Києві мене зустріне СБУ, бо я ж мав змогу побачити, що там в сепаратистів зсередини. Але нічого подібного не відбулося.

Після того інтерв'ю я був три місяці невиїзний. А вже наступне відрядження було в серпні – у Донецький аеропорт, потім Піски. Так їздив у відрядження по два тижні вже 12 разів. Потрапляв в Широкіно під обстріл.

Що можна сказати про місцеве населення? Те, що було патріотичним – давно звідти повиїжджало, або причаїлося. Залишились такі, що ходили на проплачені мітинги, голосували за самопроголошені республіки, а тепер від України допомогу отримують. Це люди без конкретної громадянської позиції.

Беручи до уваги обставини війни, думаю, ми вже там не зовсім журналісти. У певному сенсі ми солдати. Тобто, якби я робив матеріали в чужій країні, то мене б це все не стосувалося, але тут інакша справа. Якщо я намагатимуся діяти об'єктивно, за стандартами, готуватиму дві точки зору, то муситиму перейти на той бік, щоб познімати там відео, але тоді мене можуть просто вбити. Бо це не просто інша територія, це вже окуповані території. Так само не можна сприймати російських журналістів за чисту монету, це – зброя пропаганди. Ну і звісно в умовах війни є речі, які ми, українські журналісти просто не можемо показувати, щоб не наражати наших солдат на небезпеку. І це вже само цензура, яка також діє.

Черкащани ж тут відчувають війну лише тоді, коли в магазині бачать волонтера, або коли привозять зі Сходу труну. І все. Більше про війну не згадують. І це ранить душу.

Це був мій перший майдан. У Києві я був декілька разів, залишався там на ніч, допомагав на барикадах, але небагато. Практично весь час, до того, як мене побили на блок-посту біля дамби, я був на черкаському майдані, фотографував.

Я не вважаю, що робив щось надзвичайне. Звісно, як кожна нормальна людина, я підтримував прагнення суспільства жити в демократичній країні. Поза тим, я сумлінно виконував свою роботу, намагався зафіксувати все, що тієї зими відбувалося в Черкасах.

Був я і на черкаській дамбі увечері 20 лютого 2014 року, коли там почалася зачистка. Це було жахливо. Я мав посвідчення журналіста, я попереджав, що я журналіст, проте міліціонери накинулися на мене. Про це писали у ЗМІ. Звісно, прикро, що я, мабуть, фізично найбільше постраждав серед черкаських журналістів.

Після того, зрозуміло, що я трохи випав з робочого процесу, мені наклали шви на голові і довелося трохи побути на лікарняному. Пригадую, як мене привезли в лікарню і надали медичну допомогу, після чого я вирішив поїхати додому. Адже тоді була дуже непевна ситуація, декого з активістів просто з лікарні забирала міліція. Тож навіть в лікарні було небезпечно.

Зараз в мене не залишилося якихось пересторог чи психологічного бар'єру. Я так само фотографую людей, включно з тими ж таки правоохоронцями. Звісно, вони тепер не так поводяться. Але в цілому, інколи складається враження, що в країні мало що змінилося. І це засмучує. Наприклад, моя справа про побиття тягнеться вже більше року. Мені вже набридло ходити на упізнання, судові засідання тощо. Якби правоохоронці спрацювали одразу професійно, я б упізнав кривдника, проте справою стали займатися десь через півроку, тож я не пам'ятав вже обличчя тих, хто мене бив. Хоча насправді, я розумію, що під час майдану суспільство було наелектризоване, ситуація була двояка, бо ті ж міліціонери як і я, виконували дане їм завдання. Інша справа, яке це було завдання… Але якби до мене по-людськи хтось підійшов і вибачився, я б, мабуть, забрав свою заяву з прокуратури. Проте вибачення звучали лише формально десь на якихось офіційних нарадах.

Звичайно, я не була осторонь майдану і висвітлювала усі протести в Черкасах, виконуючи свої професійні обов'язки як журналіст. Щодо вражень, то найбільше, звісно, зачепило мене побиття колег. І тому добре пам'ятаю ті наші акції протесту під обласним управлінням міліції, в яких я брала участь разом з нашою медіа спільнотою.

У Київ я тієї бурхливої зими не їздила, але ми з друзями передавали протестувальникам теплі речі, медикаменти, засоби захисту.

Я не шкодую, що витрачала свої зусилля і брала участь у черкаських майданівських подіях. З плином часу приходить більше розуміння, що все це було необхідно. Та прикро, що далі це перейшло в такі трагічні події. Пов'язую це з перемогою Росії в інформаційній війні. І тому роль журналіста в Україні сьогодні зростає, український журналіст повинен якісніше і правдивіше висвітлювати події, бо від цього залежатиме наближення перемоги українського народу у війні, що триває.

Після майдану з початком війни в Україні мені довелося побувати і на Сході. Їздила туди з волонтерами, громадськими організаціями, з якими співпрацюю і допомагаю їм висвітлювати їх діяльність. Ми відвозили гуманітарну допомогу, їжу, подарунки. А останнього разу переганяли автомобіль для черкаського підрозділу.

Я, зокрема, була у Волновасі Донецької області та у Щасті на Луганщині. Мене гарно зустріли, взяли з собою на полігон. Звісно, я погано розбираюся в озброєнні, але стріляла з автомата і кулемета. А увечері чистила автомат. Я немов стала частинкою тих, про кого пишу статті. Після того написала декілька матеріалів.

До речі, коли я була на Сході, то в мене були думки їхати туди волонтером аби людям, що живуть на Донбасі, доносити правдиву інформацію. Бо вони там перебувають в інформаційному вакуумі.

Як відважилася поїхати на Схід? Зі мною були мужні чоловіки і я сподівалася на краще. Був один момент, коли ми виїжджали зі Щастя, то якраз стали обстрілювати місто попри перемир'я…

Пам'ятаю, з нами їхала одна дуже віруюча людина. Чоловік взяв мене за руку і сказав: якщо ти ще не виконала свою місію на землі, то залишишся жити. Звісно, було тоді дуже страшно, як і тоді, коли були у Волновасі. Там ми намотали соті кілометрів, бо об'їжджали небезпечні ділянки. Тож ризики були, але я рада, що з'їздила, бо побачила хлопців, що там воюють і таким чином змогла більше донести читачам ту атмосферу, яка панує на фронті.

Прикро повертатися додому і бачити як тут люди гуляють у ресторанах, як чиновники ходять на засідання і дерибанять місто. Це дратує і хочеться перший час по приїзду навіть жбурнути чимось в тих владоможців. Чиновники і пересічні громадяни інколи не усвідомлюють, що війна тут, поряд. До свідомості багатьох ще треба достукуватися. Тож ми, журналісти, повинні вдвічі більше працювати, інформувати громадян, формувати громадську думку.

Це був мій другий майдан. На першому – помаранчевому – я був ще в статусі студента. Тоді все було якось романтично і піднесено. Тоді було більше ілюзій. Тоді я був на морозі застудив ноги, зате за помаранчеву пов'язку на куртці в автобусі зі мною одразу заводили розмову незнайомі люди, підтримували, радилися, ділилися думками.

Євромайдан був інакший – тривожний і без ілюзій. Принаймні для мене. Можливо, тому, що я сам вже старший. Я був всього декілька разів у Києві. Зате постійно перебував на черкаському євро майдані, знімав відео, фотографував, писав тексти. Зрештою, так робила вся наша редакційна команда. Ми намагалися принести користь тут, у Черкасах, своїм професійним висвітленням подій, щоб українці знали, що і Черкаси не сплять.

Звісно, були погрози розбити мені камеру, була тривога, хвилювання, виснаження, але це ніщо порівнянні з тим, що було у Києві.

Роботу нашої редакції «Прочерку» помічали. Моє відео показували на 5 каналі, я коментував події для «Громадського телебачення». Не скажу, що наша редакційна команда робила щось надзвичайне. Ми виконували свою роботу, але робили це на совість.