- О пів на п'яту ранку прокинулися від того, що на сусідній вулиці упав снаряд. Порівняно з тим, що люди потім там пережили, то можна сказати, що майже нічого не сталось. Але для нас це був величезний шок. Діти повистрибували з ліжок, ми також дуже злякались. І після цього чоловік говорить: «Збираємось і їдемо звідси».

Мама, Аліна Русанова, розповідаючи цю історію, не раз наголошує, що найбільше переживала за свою малечу. Спочатку родина вирушила до Криму, де мешкають родичі. Провели там місяць. Наступним прихистком для них стала Вінничина. Але не обласний центр, а віддалене від нього село Іванківці. Туди знову ж таки покликали родичі.

Аліна пригадує своє нелегке дитинство.

- Я народилась і жила також у нелегких умовах. Не було газу, води. Але те, що було там, в Іванківцях… Я так ще не жила. Це те, про що говорять – екстремальні умови.

Близькі родичі чоловіка допомогли з помешканням у селі. У розпорядженні родини була також і ділянка землі. Однак, коли Аліна з чоловіком та дітьми переїхала до села, на вулиці стояла пізня осінь, а тому думати потрібно було не про город, а про те, як не змерзнути у сільській хатині.

- В першу чергу потрібно роздобути дрова. Дрова там є. Але в селі у кожного свої ділянки для цього. Ми там чужі, а значить, щоб натопити хату і щоб наші діти не змерзли, потрібно у когось ці дрова відбирати. Ну а що робити? Ми з чоловіком, по снігу, з двома дітьми на велосипеді їздили по ці дрова.

Знайти житло подружжю допомогло випадково зірване оголошення. Із жінкою, котра здавала півбудинку у Вінниці вдалось відразу домовитись. Аліна з чоловіком змогла забрати дітей і почали обживати нове помешкання. Спочатку родина не зізнавалась господарці будинку, що вони з Донеччини і є переселенцями. Однак, жінка виявилась вкрай людяною, а тому коли дізналась про це, дозволила родині жити у будинку безкоштовно, лише оплачуючи комунальні послуги.

Такий вчинок вінничанки був вкрай доречним для молодої сім'ї, адже зайвих грошей вони не мали. Господарка будинку допомогла чоловікові Аліни навіть знайти роботу, порадивши піти до мебельного цеху. Зараз він уже змінив роботу на більш прибуткову – працює на підприємстві з виготовлення дорожнього обладнання.

Сама Аліна не може дозволити собі лише доглядати за маленькими дітками. Також вимушена працювати. Більш того, поєднувати кілька робіт водночас. Маленькі Аня та Ваня ходять на роботу разом з мамою. В садочок, за словами пані Аліни, влаштувалися без проблем, але останнім часом дітки почали досить часто хворіти, а тому завжди знаходяться поруч із мамою.

Єдине втішає, що проблем із влаштуванням дітей-переселенців до школи у Вінниці, так само як і в Черкасах, немає. Про це говорять можновладці, на цьому наголошують і громадські активісти. До того ж Громадська організація «Джерело надіїї» активно допомагає таким діткам. Зокрема, як говорить член цієї громадської організації Максим Студенко, активісти щосуботи займаються з дітьми переселенців у своєму приміщенні, а також часто виїжджають на місця компактних поселень кримських татар. Не оминають активісти і теми оздоровлення дітей-переселенців. Торік улітку разом з вінничанами оздоровились і кілька десятків дітей зі Сходу та Криму. Декому навіть поталанило побувати на морі.

Про культуру і віросповідання кримських татар дуже гарно знають пастори і прихожани Вінницької Євангельської церкви. Саме вони прихистили татар, коли ті вимушені були залишити власні домівки у Криму. Близько 150 біженців з окупованого Криму поселились на території церкви. Серед них значна частина – діти. Про те, як помістились християни з мусульманами у християнському соборі, розповідає пастор Олександр Козубовський.

Пастори Євангельської церкви пригадують, коли кримські татари заїжджали до будинку молитви, серед жінок-переселенок було багато вагітних, які мали ось-ось народити. Але виникала проблема – відсутність будь-яких умов для перебування новонародженої дитини. Тоді на допомогу приходили чуйні служителі церкви.

Пастор євангельської церкви Анатолій Бончук прихистив у своєму домі татарку з новонародженою дитиною, яких не могли виписати із пологового будинку, поки ті не знайдуть собі житло.

Поруч із будинком кримських татар знаходиться школа. Там вчаться близько 15 татарських дітей. Деякі з них здобувають середню освіту екстерном. Однак, життя цих дітей відрізняється від звичного для нас. Вони не мають комп'ютерів та інтернету, а натомість, за їх словами, мають неоднозначне ставлення від однолітків.

12-річний Аюб без роздумів формулює, чому в Криму було краще.

- Там не матюкались. А тут часто ображають.

Аюб не зізнається, які слова йому доводиться чути на свою адресу і сором'язливо опускає голову. Та говорить, що ніколи не скаржиться на однолітків батькам та вчителям.

Для фізичного розвитку дітей татари створили всі умови: саморобна штанга, турнік та тренажер. З тим, що не змогли збудувати самі, допомогли служителі євангельської церкви. Для найменших переселенців у дворі їх помешкання збудували дитячий майданчик. Це допоможе їм бути фізично міцними та здоровими, - впевнені християни.

Петро розповідає, що зараз його Олеся перебуває у лікарні. Разом з нею дружина Діана. Чоловік говорить, що ліки для доньки сім'я отримує безкоштовно. Але, порівнюючи з Донецьком, Петро наголошує, що там якість лікування була вищою.

- Деякі процедури ми просто не можемо тут зробити, потрібно їхати у Київ. А в Донецьку було по-іншому. Там ми могли пройти повне обстеження і всі процедури.

10-класниця Олеся не має змоги ходити до школи. Петро говорить, для дівчинки зі слабким імунітетом це може бути небезпечно. Натомість до школярки регулярно ходить вчитель та займається з нею. Незважаючи на хворобу, дівчинка намагається старанно вчитись. На її поличці чимало підручників та книжок...