Дитиноцентризм у школі – це добре. А чому б нам не запровадити у школі україноцентризм? Високий, глибокий... На основі поезії Шевченка: «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!»... На основі поезії Івана Франка: «Нам пора для України жить!».. На основі Василя Симоненка: «Україно! Ти моя молитва!»...
На мою думку, досить нам патріотичного виховання з варениками, з макітрами, із Стецьком і Хіврею. Потрібний україноцентризм з таких висот, як писав Павличко, «де Божі храми». Отоді ми будемо державою і нацією!
Уроки української мови... Українська мова – це пісня. Заспівувач її – учитель. Але так боляче дивитися на своїх колег-учителів – заляканих, зацькованих, які бояться перевіряючого, котрий шукає у них тільки чорноту, а не людяність, не добро. Не спитає нас – рядових, хоч і заслужених, учителів: «А як твоє здоров’я? А де твої діти – власні (якщо, не дай Боже, вони ще вчителі)? Чи мають вони роботу?» Ніхто цього не запитає.
...Нам, учителям, пора не боятися, що ми – українці. Пора бути патріотами. Досить критикувати підручники: нема нічого досконалого. У сучасних підручниках з української мови, зрозуміло, слабкий текстовий матеріал. Створюймо самі тексти! Виписуймо їх із художньої літератури! Виписуймо такі, щоб мурашки йшли по тілу! Тоді нам не буде чого боятися!
І ще. Захопившись тестами, ми втратили святе: грамотність і творчість. Наші діти не пишуть творів. Вони мислять «глобально»: більше 100 слів – і все. Тому раджу запровадити у практику безперервні диктанти. Учитель, читаючи цікавий позапрограмний художній твір, робить собі закладинки. На основі збереженої сюжетної лінії він потім сам будує свій текст, максимально ускладнивши його потрібними для нас синтаксичними категоріями. Такий диктант звучить на кожному уроці 5-7 хвилин. Протягом 20 уроків ці епізоди з’єднані єдиною сюжетною лінією. Дітям цікаво, вони допитуються: а що сталося з Марком Безсмертним? А хто такий Юрій Брянський? Хто така Шура Ясногорська? Наші учні уже не знають цього, а треба знати...
Українська література... Звичайно, досконалої програми не може бути. І та, що впроваджуватиметься вже другий рік, на превеликий жаль, містить найменше творів військово-патріотичного звучання. Тому вдумливому вчителю треба використати години, відведені для літератури рідного краю, позакласного читання, резервні години, щоб познайомити наших учнів із уривками (бо, можливо, цілі твори не витримують критики часу) романів Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Володимира Дарди, Якова Баша і ряду інших письменників-класиків. І тоді ці герої формуватимуть україноцентризм.
І останнє. Позакласна робота з української мови і літератури... Десятки років ми встановлювали імена героїв. Треба їх пам’ятати. Формували музеї етнографії, рушника... Все це добре. Це повинно і сьогодні працювати на Україну. Але зараз на часі, дуже на часі – запис спогадів героїв Майдану, спогадів рідних героїв Небесної Сотні, спогадів героїв АТО. Не втратьмо цієї страшної, болючої для всіх нагоди. І тоді ми будемо українцями! Запрошуймо їх у гості до себе. Але зустрічі треба готувати на одному подиху, готуватися самому, готувати дітей.
Не біймося, що наші діти схвилюються. Ми так уже їх опікуємо сьогодні! Нехай на їхніх очах забринить сльоза! Через сльозу ми можемо достукатися до їхнього серця, отже – до України!
Хочеться вірити, що після такої роботи серед наших випускників не буде тих, про кого писав Шевченко: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття!» Віримо, що серед наших випускників будуть ті, хто на повний голос заявить Симоненкове: «Україно! Ти для мене диво!.. Ради тебе перли в душі сію, ради тебе мислю і творю! Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!»
Слава Україні!
Володимир Макаренко, учитель української мови та літератури Вознесенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Золотоніської райради, заслужений учитель України
* із виступу під час Серпневої конференції працівників освіти 27 серпня
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису