Зайченко: Спогад про «справу 9 березня»

— У «справі 9 березня» (сутичка з омонівцями, які стояли в очепленні на Банковій під час масової акції протесту в рамках «України без Кучми» 9 березня 2001 року. — Ред.) нас проходило 19, у тюрмі перебувало 16, а «на зону» пішло десятеро…

Правозахисники нам казали, що в Європі таке правопорушення тягне максимум на шість місяців. Терміни ув’язнення для учасників «справи 9 березня» — це був явний перебір. Держава в такий спосіб захищалася.

Я сидів десять місяців у СІЗО СБУ. Сидів з одним здоровим таким бугаякою, синім від татуювань, одне із них пояснювало, що він «вор–одиночка». Пізніше хлопці казали, що бачили, як він у «трубі» пляшки збирає. Звичайний провокатор, таких тюремним сленгом називають «курками». Неприємний тип. Я нарешті сказав: або його відселять, або його винесуть із цієї камери. Ну і нас розділили. А загалом у СІЗО СБУ була повна ізоляція. Перші два місяці наївно думалося, що справедливість восторжествує, слідчі розберуться і все буде добре. Особливо коли знаєш, що на тебе «нічого нема». До честі Петруні Віталія Федоровича, начальника тюрми, він робив усе, що було за законом, — і квадратура перебування, і харчування тощо. Мені більше подобалося, коли я сидів сам, — перечитав купу книжок (там непогана бібліотека), перечитав усього, що там був, Уладзіміра Караткевича. Потім 14 місяців відбув у Лук’янівському СІЗО і ще два місяці — 62–га «зона» на Хуторах, під Черкасами. На Лук’янівці «зекам» було гірше. Влітку задуха — до 50 градусів у спекотні дні. У кого слабке серце — ті мерли. Те, що там давали, їжею назвати було складно. Люди в камерах були різні. Але ставлення до нас було — від розуміння до пієтету. Можливо, завдяки нашій статті, статусу політичного. Ми ж були публіка буйна, і на будь–який прояв несправедливості, образи тих, хто поруч, давали відсіч.

…Взагалі тюрма — велика життєва наука, неоціненний досвід. Шкода лишень, що діти впроголодь жили, мене не бачили в ці роки, підростали без мене. Оце для мене було головним, найважчим.

Руслан Зайченко в гостях телепрограми Ток-шоу "Правда Романа Скрипіна", 16 лютого 2011 року

… Ми не планували сутички на Банковій. Якби я знав, що планується, — сам би, як завжди, першим пішов! Навпаки — ми робили все можливе, щоб уникнути провокацій. Як усе сталося?.. Юрба — страшна штука. Є певна частина людей занепалих, переляканих, хоробрих лише в юрбі, котрих вона запалює, несе. І від них найбільша небезпека… Микола Карпюк, я, Ігор Мазур–Тополя намагалися заспокоїти людей. Володя Чемерис став поміж хлопцями й міліцією — прямо тобі Джавахарлал Неру, а потім хтось його вдарив, а тоді закрутилася така колотнеча, що вже важко було утримати ситуацію. Тепер зрозуміло, що це була грамотно спланована провокація, котра досягла своєї мети…

Але взагалі то був хороший час для України, визначний. «Україна без Кучми» — це була дуже потужна громадянська акція. Тоді починала формуватися українська політична нація. Наші намети стояли поруч із соціалістами. І ми мирно співіснували, бо примат держави був для всіх тоді головним, а не ідеологічні протилежності.

…УНСО — це енергетична субстанція, це як козацтво: в кожному місті своя Січ. ..І нація — це як за Шевченком — «і мертвим, і живим, і ненародженим» — це енергетичний потік, який переходить із покоління в покоління, безперервно в майбутнє.

ДОСЬЄ

Руслан Зайченко (3.10.1963 – 11.07.2011)

Народився у місті Бар на Вінниччині, хоча своєю батьківщиною називає Черкащину, де жив із десятирічного віку. Служив на флоті, з 16 років працював вантажником, санітаром на «швидкій», монтажником.

Був одним із засновників черкаської СНУМ у 1989 році, головою цієї організації в області. З 1991 — черкаський голова УНСО. У 1992 році воював у Придністров’ї — як сказано на сайті його організації, «стрілець УНСО». Учасник акції перепоховання патріарха УАПЦ Володимира (Романюка) біля брами Софійського собору в 1995 році. Потім очолив протестне голодування проти незаконної, на думку УНСО, заборони організації. У 1995—96 рр. очолював Донецьку обласну організацію УНА–УНСО.

Був одним із керівників акції «Україна без Кучми» на Черкащині, координатором охорони наметового містечка акції в Києві. Відсидів два роки чотири місяці за «справу 9 березня». Рішенням ПАРЄ у вересні–2003 визнаний політв’язнем. Після Помаранчевої революції отримав від Президента Віктора Ющенка орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Дружина — дизайнер Олеся Теліженко. Мав чотирирічного сина Аскольда та 22–річну доньку від першого шлюбу Марину.

Джерело: “Україна Молода”