Історична пам’ять про Другу світову в Україні має змінити свої акценти з пафосного і масштабного пошанування (хоча країна намагається від цього відходити у зв’язку з діяльністю інституту національної пам’яті вже декілька років) до т.зв. “публічного забування”. Поясню свою думку.
Справа в тому, що вже 1 вересня 2019 року буде 80 років від початку Другої світової війни. І це вже антикварна тема, чесно кажучи, навіть із погляду істориків. То чому нею бунтують наш народ? Бо для путінської Росії саме поняття “Велика Вітчизняна війна” – це “священна корова” радянської міфотворчості. І чим довше ми будемо долучатися до цієї теми, обговорювати її, шукати відтінки сірого, – тим більше будемо втягнуті в цей дискурс і “плясати” на пропагандистському полі чиєїсь культури, держави чи якоїсь іншої дудки.
Ось пригадую другий тур виборів за президента України. Розповім свій досвід. Біля школи, де голосував, ходили декілька жіночок, які, по суті, агітували, але ніхто не називав прізвищ. Просто одна казала, що слід голосувати за Україну. Всі розуміли, що мова про Порошенка. Інші жіночки агітували за майбутнє, за молодь. Йшлося напевно про Зеленського. І ось тепер у мене промайнула думка, що, якщо ми знову будемо сваритися навколо правд та кривд тієї далекої війни, то не буде ні України, ні майбутнього. А буде повернення в минуле, в якому, якщо направду, здатне розбиратися дуже вузьке коло фахівців. У публічному ж просторі таке “повернення в минуле” призводить до розколу українського суспільства і є вигідним хіба сусідній країні, котра не бажає втрати Україну зі свого геополітичного та культурного поля.
Нині свято традиційно політизують через статус державного. До нього прикута велика суспільна увага, відбуваються ходіння-святкування або, як ще кажуть, “танцювання на кістках”. І це шкідливо для народу, який переміг лише умовно. Якщо новий президент хоче мати успішну і об’єднану країну, то, дуже сподіваюся, що відмовиться від цих пафосних пошанувань і публічних політичних дискусій навколо цієї теми.
А загалом треба акцентувати увагу на полеглих, на загиблих. Бо коли ми ходимо і говоримо про перемогу, то в ситуації з переможцем завжди є переможений, а в переможеного є свої жертви… Нагадаю, переможена була тоді і незалежна Україна. Тому надлишкова увага до теми тієї війни завжди буде розколювати суспільство. Як казав один історик – “герої роз’єднують, а жертви об’єднують”. Тобто всі готові об’єднуватися навколо того, що загибель людей – це погано. Наприклад, невипадково Ющенком була взята тема Голодомору для формування загальної громадянської української ідентичності. Бо погано, коли якась влада узурпує, даруйте за тавтологію, владу, і чинить штучний геноцид. Така тема мала об’єднувати українське суспільство, але ця тема теж не об’єднала, бо виявилося, що в Україні живуть не лише нащадки жертв, а й нащадки катів. На жаль…
Тому давайте ліпше говорити про жертв Другої світової війни. А їх дуже багато, даруйте, видів. Це не лише загиблі на фронті. Це і остарбайтери, і Голокост євреїв, і люди, що після війни опинилися не вдома, а в концентраційних таборах СССР... Тож пропоную говорити про жертви, шанувати їх, шанувати їх у родинах. Але не ходити до комуністичних пам’ятників часто нікому невідомому солдату. Мало хто розуміє, до речі, що пам’ятники “невідомим солдатам” тоталітарна влада встановлювала не тому, що не могла з’ясувати чиїсь особистості, а тому що приховувала національну ідентичність жертв. У “Великій Вітчизні” із центром у Москві невигідно було демонструвати наступним поколінням, скільки українців мусило загинути “за Родіну і Сталіна!”, скільки, наприклад, євреїв було “заховано” у формулюванні “цивільні жертви німецько-фашистських загарбників”. Хто, зрештою, був у Другій світовій війні спільником, загарбником, а хто визволителем? Режими і люди? Чи тільки режими? Чи тільки люди?.. Тому всі публічні узагальнення у вигляді саме Дня перемоги є “на руку” лише сучасній Росії та сепаратистським силам у нашій країні. Але не є вигідними сучасній Україні, яка, впевнений, прагне до цивілізованих форм культури пам’яті. Спроби приєднатися до європейської традиції “Перемоги над нацизмом” у формі радянських віншувань “Великої Вітчизняної війни” не працюють!
Сергій Шамара, історик
*Для «Прочерку»
реклама
