Черкаські історики закликають зробити пам’ять про війну олюдненою

В Україні відбувається процес трансформації колективної пам’яті про Другу світову війну. Про це йшлося 20 травня під час науково-теоретичного семінару кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького.

Учасники дискусії відзначали, що існує ціла низка бачень історії: це й особисті спогади учасників подій (про них цікаво розповіли завідувач відділу «Історія Шевченкової могили» канівського музею Т.Г. Шевченка Раїса Танана та професор ЧНУ Микола Шамрай), і колективна пам’ять нації, і надбання історичної науки.

Як зазначила професор Оксана Драч, колективна пам’ять суспільства, зокрема, про Другу світову війну складається із розповідей сучасників, зображень, образів. При цьому такі образи мають бути максимально спрощеними й мати сенс для всіх людей. Тому соціальна пам’ять часто є вибірковою, іноді спотвореною чи неточною. Вона здатна змінюватися залежно від настроїв у суспільстві й залежить як від того, що закладається в родині, так і від шкільного курсу історії. Історики мають протистояти хибним тлумаченням історії.

Це завдання тим важливіше, зазначила Оксана Олександрівна, що історична пам’ять, завданням якої є формування спільної національної моделі історичного минулого, фактично становить фундамент національної ідентичності. Головним суб’єктом процесу формування історичної пам’яті стає держава. Після Революції Гідності Українська держава намагається подати національну, нову версію історичної пам’яті.

– Трансформується не тільки жива соціальна пам’ять про війну, пам’ять про пережите сучасників і учасників тих подій, а й глибинні пласти культурної пам’яті суспільства, – зазначила Оксана Олександрівна. Це призводить до того, що різні покоління українців по-різному сприймають події Другої світової.

Професор Юрій Присяжнюк наголосив на тому, що історична пам’ять часто може не включати важких реалій життя. Так, за спогадами ветеранів, справжніми міфами є гучні крики «Ура!» і «За Сталіна!» («У бою за десять метрів не почуєш сусіда, яке там «ура!» – згадує ветеран), особливий героїзм («На війні герой – це той, хто виконує завдання командира, а не той, хто «закриває собою амбразуру»). Війна – це вбивство, кров, важкі умови життя.

Юрій Петрович закликав уникати нав’язаних українцям ззовні воєнних символів.

– Ще два роки тому ми хизувалися Георгіївським стрічками. Тепер, коли вони стали символом сепаратистів, ми вдаємо, що цього не було... Завтра нам запропонують ще щось – знов підхопимо. Українці повинні мати якусь тверду позицію, – наголосив Юрій Присяжнюк.

Цікаву думку історик висловив і щодо «декомунізації».

– Я вважаю, що справжня декомунізація відбуватиметься тоді, коли в нас буде формуватися громадянське суспільство. Тому що, якщо ми сьогодні проводитимемо декомунізацію за вказівками згори, то це та сама «комунізація», тільки навпаки. Повинно розвиватися громадянське суспільство, нормальне цивілізоване життя. Якщо цього немає, будь-які вказівки, укази, що вводяться за старою схемою, будуть означати лише елементарне пристосуванство, – вважає професор Присяжнюк.

Сучасне українське законодавство щодо декомунізації проаналізував професор Віталій Масненко.

– Я зробив висновок, що це законодавство зможе в правовому режимі обмежити дії комуністичних міфологем, які активно поширювалися в радянські часи, і які нині поширює російська сторона. Сьогодні вже йшлося про Георгіївські стрічки. Зараз, у цьогорічні святкування, з’явилася ще одна «фішка» – «Безсмертний полк»: у Москві, Донецьку ходили з портретами загиблих родичів. Це могла б бути гарна річ, якби не перетворювалася в пропагандистську акцію. Путін ніс портрет загиблого під час війни батька, хоча народився в 1952 році... Хтось ніс портрет Берії. Тобто, йдеться про спекулювання на пам’яті. Пам’ять – не в тому, щоб ходити з табличками, а потім викидати їх на смітник. Очевидно, ми маємо перейти на людський рівень – вшанування пам’яті загиблих і опікування живими фронтовиками, – наголосив Віталій Васильович.