Нижче розміщуємо допис:
«Перекриття черкаського мосту. Про особисте. Маю право? Дуже хотілося б, щоб цей текст прочитав Юрій Ткаченко. Як мій фактичний сусід. Бо в сільській місцині і за 10 км - сусіди. Він живе в районі Кединої Гори, я - хутору Холодний.
Ніколи не любив публічності власного життя. Бо це не тільки цілісність внутрішнього світу, але й безпекові питання при моїй роботі та суспільній активності. Сьогодні порушу це правило.
У 2011 році тодішній політичний режим і місцеві його холуї таки дотиснули - розгромили газету та закрили телекомпанію «Антена». Я не міг чинити достатньо активний супротив, бо мене почав долати тяжкий недуг. Ймовірний пусковий механізм - травма, отримана під час замаху на мене - підриву машини біля редакції «Антени» кількома роками до того. Я втратив роботу, засоби до існування і стрімко втрачав сили і життєву енергію. Дуже швидко, як казали мої друзі, я змінювався. Втрачав вагу і вже ледь пересувався. Лікарі півроку не могли поставити діагноз, хоча я як колишній медик був уже майже переконаний у тому, що маю проблему, яку навряд чи зможу подолати. Майже переконаний. Але десь у глибині душі я ще сподівався, що на рентгенівських знімках бачу просто брак плівки, а не пухлину, що зростала зі швидкістю овочів на городі.
Напевне, тоді все збилося у купу - горе від втрати всього, фактичної заборони займатися професійною діяльністю та втрата сенсу життя. Тоді я згадав, що за містом маю старенький крихітний дачний будиночок батьків, побудований 20 років тому. Я покинув усе і вирішив просто поїхати з міста. Не було сенсу шукати роботу в Києві чи будь-де. Тому що я вже не міг працювати і весь час проводив лежачи, долаючи нестерпний біль.
У місті мене вже нічого не тримало, і я просто переселився туди. Напевне, хотів просто відійти у спокої посеред старого саду, слухаючи співи птахів. Ну майже як у фінальній сцені булгаківського «Майстра і Маргарити». Але Бог вирішив інакше. Коли я потрапив до лікарні і коли засмучений онколог прийшов до палати мене повідомити, що жити мені залишилося лічені місяці, я просто розсміявся. Відмовився від запропонованої хімії, перевірив аналізи, біопсії і все інше в альтернативних лікарів і лабораторіях. І вижив. Вижив не тільки тому, що я критично ставився до вироку черкаської медицини, але й тому, що тоді я почав зустрічати чудових людей і оцінив, насправді, допомогу рідних та близьких. Перш за все - допомогу і підтримку моєї дружини Оксани, що витягла мене на собі з іншого світу.
Все було швидко. За півроку друга операція і відновлення, хоч частково, працездатності. І допомога, підтримка небагатьох друзів, що залишилися біля мене. І, як то нині не дивно звучить, підтримка з боку тих, кого я вважав ворогами...
Ми перетворили наш будиночок у більш-менш пристойне житло. Маленьке, але зручне і затишне. За кілька років ми так адаптуватися до життя за межами міста, що це змінило самих нас. Змінило світогляд і навіть характер.
Ми навчилися економно їздити автівкою, витрачаючи майже вдвічі менше пального, долаючи щоденно 20-кілометрову дорогу до Черкас. Бо машина - це єдиний спосіб дістатися до Черкас. Де була робота і активне соціальне життя. Ми зробили собі власну територію комфорту, якщо можна це так назвати з огляду на зовнішні реалії життя останніх років. У рік Революції і початку війни у нас з Оксаною народився Син. Жити далеко від цивілізації з маленькою дитиною на руках? Виявилося, що тут навіть зручніше і комфортніше. Син ріс у машині, засинаючи під урчання її опозиту. Денний сон у нього був кілька разів на день. Рівно стільки, скільки ми мали потреби їздити в місто і в зворотному напрямку. За кілька років ми так звикли до цього способу життя, що не уявляємо, як може бути інакше?
Ну а тепер, нарешті, про міст. Для нас це більше, ніж життєва необхідність. Бо за кілька днів ми знов, як багато років тому, маємо втратити все. Роботу, соціальні зв'язки, тощо.
Або кинути домашнє господарство, свійських тварин і переїхати в місто. Або, як кажуть, користуватися громадським транспортом. Ок. Добре. Але, може, хтось мені підкаже спосіб подолати 5 км лісовою стежкою до платформи, де близько 6-ї ранку відправляється переповнений дизель-потяг на Черкаси? З трирічною дитиною на руках?
Напевне, я міг би без проблем звернутися до численних знайомих в ОДА, або якоїсь лівобережної РДА, або до військових, які вважають мене побратимом і, врешті, отримати той папірець, що називають перепусткою. Але це буде аморально. Аморально тому, що такі, як у мене, історії мають тисячі інших родин.
Ми очікували ремонту мосту і вже раділи тому, що таки змогли скорегувати свій спосіб життя під певні часові рамки обмежень руху. Але... Днями я відчув себе тимчасово переміщеною особою, що з понеділка має втратити звичне своє життя.
Я забув розповісти ще одну маленьку історію. Мій синочок саме 19 червня святкуватиме свій день народження. Це перше більш-менш усвідомлене свято в його житті. Ми і він планували провести дитячу маленьку «пірушку» в яслах. Купити солодощі, які він мріяв роздати своїм друзям. Як мені пояснити йому, що в цей день він змушений буде гуляти весь день серед зеленого газону в нашому дворі, граючі з іграшками, котиками та песиками?
Ну а тепер про головне. Ми думаємо, що війна, блок-пости, денеерівські терористи та диверсанти далеко на сході? Ні. Вони поруч! Компанія, що виграла тендер і мала за 30 днів відремонтувати міст, насправді робити цього не збирається. Бо це фейк. Фіктивна адреса в Маріку, 100% офшорного засновника, якого в свою чергу заснував певний мешканець окупованого Донецьку. Ви чуєте?!! Компанія з ОРДЛО проводить в центрі України вдалий терористичний акт, блокуючи життєдіяльність регіону, ламаючи долі та життя тисяч, можливо, десятків тисяч людей???
Але все це - лише філософія. Життя простіше. Завжди знаходиться вихід. Тим більше, в такій абсурдній ситуації, як ця штучна криза. Організація руху по годинах - хоч реверсно, хоч якось по-іншому, вирішить не лише моє питання. І, нарешті, можливо, прийде усвідомлення того, що міст зруйнували не легковики і маршрутки. Його зруйнувала КОРУПЦІЯ. Бо зерновоз вагою у 80 тонн - це і є один із її проявів», – пише Воротник.
реклама
Коментарі
Да какая совесть. Этот чел человек Олейника, вскормленный им, а как он бегал к Тулубу за инструкциями от его замов в 2011-2013-е. Самое главное то, что "Батькивщина" Олейника и сегодняшння "Батькивщина такое же "Г" как и этот товарищ в 2004 называвший в своей Антене Тимошенко "кобылой в юбке"
Стрічка RSS коментарів цього запису