Детальніше правила читайте тут goo.gl/nCCXiZ.

Видання «Прочерк» як партнер проекту розміщує першу історію.

Медіа-челендж «Таємниці козацького міста»

Частина 1

Український Будда

Ранок на канікулах зовсім не той, що ранок перед школою. Він обіцяє свободу і неймовірні пригоди. Однак початок серпневого дня для Микити був інакшим. Мама суворо і безапеляційно сказала прибратися, бо сьогодні мав приїхати двоюрідний брат Артем.

- Він зупиниться у твоїй кімнаті, тому дивися, щоб був порядок.

- Ну чому в мене? Хай би вітальню займав! – обурився хлопчак.

- Микитко, ну він же твій брат. Що було, те загуло. Мені буде приємно, якщо ви подружитеся все-таки. Ви вже виросли обоє. То все були хлопчачі витівки. З ким не буває. Ось ви поспілкуєтеся, роззнайомитеся… Погуляєте, покажеш йому місто.

- Та що в нас у Черкасах показувати? Це ж не Львів, і не Київ,– промимрив Микита.

Двоюрідний брат Артем жив десь на Сумщині, і востаннє приїжджали вони разом тьотею Вірою, маминою сестрою, років зо п’ять тому. Тоді малому Микиті неабияк діставалося від старшого Артема. Тому його приїзду малий не надто радів. Хоча зараз брат мав уже 19 років, навчався на програміста в одному з київських вишів і мав тут, у Черкасах, якийсь інтерес.

- Мам, а чого він їде?

- Провідати нас. Бачиш, зараз таке життя бентежне – ніколи й до родичів навідатися. До того ж у нього якась там справа є, казала тьотя Віра.

«Справа-розправа…», – Микита скривися. Оскільки мама зайняла стратегічний пункт, наводячи лад у коридорі, втекти було ніяк. Тож він узявся прибирати. У свої 13 і досі не міг зрозуміти, чому розкидаються всі речі швидко і без особливих зусиль, а складати їх по місцях треба довго і нудно. Від того, що надворі погідно світило сонечко і буяло літо, поки доводилося тут марнувати час, ставало ще більш тоскно.

Артем приїхав ближче до вечора.

- О, привіт, кузене! – весело гукнув Микиті з порогу високий, кістлявий парубок із русявою шевелюрою.

- Сам кузене, – блиснув очима хлопчак, якому випала честь відкривати двері гостю.

- Таки так! – Артем розсміявся. Тут же підтяглися зустрічати родича мама з татом.

- Ну що ж ти так нечемно з гостем, Микито?

- Він мене кузькою назвав.

- Не кузькою, а кузеном. Перш ніж робити висновки і ображатися, почитай Вікіпедію. Ти вже вибачай, Артемку, перехідний вік у нашого Микити. Ти проходь, проходь. Ось тут можеш речі залишити. А там у нас ванна, - припрошувала мама гостя.

Після традиційного застілля і розпитувань про родичів, Артема відправили відпочити, а Микиту нарешті відпустили на вулицю. Тільки свобода чомусь не була такою солодкою. Асфальт прогинався подушкою від спеки, хлопці пороз’їжджалися, тож Микита вирішив скупатися і почимчикував до Дніпра повз якийсь дивний храм, названий іменем квітки. Він похмуро нависав над дорогою, наче продовження яру, і немов охоронявся гострими кутами і шпилями від сторонніх очей. Разом із крутим схилом яру, вузькою вуличкою і зеленою стіною дикого винограду ця будівля створювала зовсім неукраїнський пейзаж. Зазвичай, вони з хлопчаками пробігали тут щодуху, – хто перший дістанеться до річки і з розбігу плюхнеться у воду, відчуваючи себе переможцем. А тепер Микита йшов, неначе вперше. Ось ці округлі ворота із дивним написом ніколи не бачив відчиненими. Навіть найменшої шпарини не було, щоб якось зазирнути всередину. Аж раптом ліворуч від воріт, де живий мур із дикого винограду вростав у схил яру, хлопчина помітив арку. Не зачинену! Її склепіння вінчало дерев’яне зображення людини, що сиділа, підібгавши під себе ноги, а поза нею палало полум’я. Хоч воно було несправжнє, намальоване, Микиті навіть стало трохи лячно. Та за мить він уже рішуче рушив розвідати, куди ж веде цей таємничий хід. Здолавши доволі крутенький підйом, юний дослідник потрапив у полон парканів, натягнутих залізних сіток і чагарів. Жодної лазівки до таємничого храму. Він надійно охороняв свої секрети.

Трохи поблукавши старим Казбетом і таки покупавшись, додому Микита повернувся, коли сонце вже сідало. Від його вовтузіння проснувся Артем. Розмова якось не клеїлася. Микиту не радувала перспектива розважати брата, доки буде в них гостювати. Хотів запитати, коли Артем уже поїде, однак це було надто нечемно.

- Тьомо, мама там казала, що в тебе справа якась у Черкасах? Може, я допоможу? – вирішив піти дипломатичним шляхом Микита.

- Ага, є справа, – загорілися очі в Артема. – Але це не зовсім у Черкасах. Ти знаєш, де тут село Пастирське? У нас у Черкасах має бути збір, і потім ми їдемо туди на розкопки. То я у вас деякі речі лишу і буду наїздами з’являтися. Бо там серед поля, на белебні…

«Розкопки» і «серед поля на белебні» прозвучало для 13-річного Микити, як натяк на скарб і обіцянка земного раю.

- І що – це справжні розкопки? А що ж там знаходять?

- Це стародавній скіфський курган, а потім і козаки там ховали скарби і своїх побратимів.

- А можна і мені з тобою?

- Ну… не знаю… Ти ж ніколи не був на розкопках… а там же обережно треба, щоб не пошкодити історичну цінність…

- Та я на дачі знаєш скільки картоплі розкопав?! І моркви, й буряків? І жодна історична цінність не постраждала! – аж підскочив від наполегливості Микита.

- Ну ок. Тільки з родаками розрули…

- Та я зараз, миттю!

Але батьки мали кардинально інше бачення Микитиного раю на землі:

- Які ще розкопки посеред поля у таку спеку? Туди півдня їхати, ще, мабуть, і телефон не ловить, – причитала мама.

- Навіть не думай! – категорично заявив тато.

- Отак завжди! Ніякого тобі розвитку для дитини!

- Як це ніякого розвитку? От завтра проведеш для нашого гостя екскурсію Черкасами. Ось тобі й розвиток, і їхати нікуди не треба.

Розчарований Микита побрів у свою кімнату. Втомлений переїздом Артем уже спав. Хлопчина ще трохи посидів за «Clash Royale» і уткнув набурмосену мармизу в подушку.

****

Проснувся в кепському настрої, бо замість вольної вольниці сьогодні на Микиту чекав обов’язок гостинного господаря – познайомити з містом свого двоюрідного брата. Хоча хлопчина уявлення не мав, що показувати, окрім Будинку торгівлі – традиційного місця зустрічі черкасців, театру і двох ТРЦ. Пройшовши півтора квартали з «усіма», як йому здавалося, принадами і діставшись самісінького центру Черкас, хлопчак уже був повернув додому, навіть перейшов дорогу, коли Артем запитав:

- А що це за картина посеред вулиці? Диви, вона з якихось дрібних склянок зроблена, чи що?

Однак Микита мовчки стиснув плечима.

- Це все, що у вас від козаків залишилося? А колись усі козаки себе черкасами називали. Тут був форпост, укріплення. Можна сказати, край землі руської. Бо далі там уже половці, татари степами ганяли. То козаки стерегли кордони. Ти не чув, у вас тут скарби не знаходили?

Микита тільки скривися: які скарби? Що за казки?

- Дарма ти так. Тут десь була митниця. Там козаки поставили собі хатинку і мито брали – за бабулеси через міст пропускали, бо тут була переправа. Ну або набивалися у провожаті - а то знаєш, сторона дика, ліси темні. Вони особливо не питали – треба чи не треба конвой. Сказано – плати, поповнюй козацьку казну.

- Так Митниця у нас і зараз є.

- Та ну? де? – не повірив Артем.

- Он там унизу, вся висотками забудована.

- Що – і Чорний Яр є?

- Не знаю, наче чув щось таке.

- Там же козаки свої заробітки ховали і набутки з набігів. Вони ж чатували по черзі. А часи темні – як не татари, то турки, як не турки, то половці, як не половці, то ще якась курва. От вони і никали свої кровні. У Чорний Яр не кожен пішов би так, по своїй волі. Про нього такі легенди ходили, що волосся диба стає. А козацька служба небезпечна – кому фартонуло, а кому й ні. То кажуть, той яр нашпигований скарбами був. От би знайти зараз! Якби розкопки якісь можна було зробити…

- А хіба в Черкасах теж розкопки проводять?

- А то! І скарби знаходили не раз. Тут кургани є, городища давні. Де тільки великі котловани риють на будівництво, там зразу археологів запускають. Правда, не дуже їм дають розгулятися. Але щось таки знаходять.

- А звідки ти це все знаєш? Чи так – казки чешеш? – примружив Микита очі з-під русявого чуба.

- Які казки, бро?! Ми копати тут хотіли – не пустили. Ну ок, поїдемо в Пастирське. Але про Черкаси все перелопатив тоді, як готувалися. Казали, тут навіть і копати особливо не треба – Дніпро сам виносить всілякі старовинні штуки, як воду спускають. Не чув? Ну і, зрештою, їду в нове місто, треба ж знати, куди піти, що позирити.

Гість, захоплений розмовою і розгляданням вулиць, не звернув увагу, як почервонів Микита: виходить, що не він проводить екскурсію, а йому розказує про таємниці його рідного міста якийсь сумчанин: «Тут скарби під носом, а я ні слухом, ні духом…». Щойно уявив, як із відром і лопатою іде на розкопки в невідомий таємничий Чорний Яр, коли подзвонила мама: «Годі вам блукати по такому сонцю. Ідіть обідати».

По обіді Микита таки упрохав батьків відпустити його з Артемом на збори археологів перед виїздом. Усю дорогу вони говорили про черкаські фортеці, козаків, татарські набіги і скарби. І навіть повернувшись додому, Микита ніяк не міг утихомиритися – як він стільки років жив і не знав, що тут під ногами лежать скарби! Він розпитав в Артема геть усе про розкопки. Брат уже засинав на півслові, а той усе не вгавав. Тоді Артем запропонував:

- Хочеш чаю, який пили козаки-характерники?

- Хто це?

- Були такі чуваки – вони ні шаблі, ні кулі не боялися. Читали думки інших і говорили зі звірами. Без ключів усі двері відмикали. А якщо треба, то й крізь стіни проходили. Бо силу особливу мали. До речі, у вас на Черкащині вони теж тусувалися, було тут характерників, у тому числі і черкаські старости Остафій Дашкевич і Дмитро, він же Байда, Вишневецький. Максим Кривоніс, по-моєму, теж.

- То вони екстрасенсами були, чи що?

- Може й були, але не всі. Їх іще знахарями або відунами називали. Це була справжня система підготовки воїнів. Кажуть, вони володіли таємним знанням іще давніх праіндійських племен, а потім волхвів – язичницьких священиків, розумілися на травах, жили в гармонії з природою. Знали, яке зілля на життя, а яке на смерть. А яке на чудодійний сон…

- А що – є таке?

- А то, – лукаво посміхнувся Артем. – Зараз покажу! Я в одній древній книзі колись знайшов. Якраз про Черкаси шукав інфу і натрапив. Було написано, що це чарівне зілля, яке допомагає відкривати всілякі загадки й таємниці і викликає віщі сни.

Микита, який уже вирішив шукати скарб, хай навіть каміння з неба сипатиметься, зрозумів, що йому аж край треба це зілля: «Раз на розкопки мене не пускають, буду шукати тут, у Черкасах. І цей чай точно мені допоможе».

Артем, попорпавшись у дорожній сумці, простягнув потертий пожмаканий папірець із якимись ледь видними символами.

- Що це?

- Рецепт. Давній, козацький. Це таємні знання, а їх усім підряд не розкривали. Мені здається, тут не тільки чай, а й ще щось зашифровано. Тільки що – неясно. Ця давня слов’янська глаголиця така заплутана.

- Розберемося, – буркнув Микита.

- А що ж ти за сон будеш загадувати, Микитосе?

- Ну… а якщо не збудеться? Ні, не скажу.

- Та я й так уже розкумекав. Ти хочеш скарб шукати, так? – змовницьки глянув брат. – Тоді тобі ніяк не обійтися без найбільшого характерника. Ну що – будемо викликати його дух? Він точно щось знає.

- А як його викликати?

- Ну як – прийти опівночі на кладовище і мовчки, ні слова не кажучи, стати в коло взятися за руки  і… – Артем замовк, а потім розреготався. – Та не роби такі круглі очі, жартую я. Не будемо ми зараз по могилах блукати. Спробуємо по-іншому. Тільки треба, щоб нас троє було, ще хоч одну людину би…

Кандидатури мами і тата навіть не розглядалися. Колько і Влад, свої хлопці з під’їзду, десь поїхали з батьками на вихідні. А Едику із сусіднього будинку Микита віри не йняв. Та й батьки не пустили б уже його з хати – було пізно.

- Ну тоді якось іншим разом, бо мені вже треба спати, завтра рано в дорогу. Чув же – о шостій уже виїжджаємо.

- Ні-ні, Тьомо, зараз щось придумаю. О, може руду Ганю з третього покликати?

- Як знаєш.

- Вона хоч і дівчисько, але з небоязких. І ніколи не здає. Іноді мені диктанти перевіряє. А я їй математику. Тільки про скарби їй не хочеться казати.

- А ми й не будемо. Скажемо, що характерника собі викликаємо, та й усе.

Микита набрав Ганю і вже за кілька хвилин у кімнаті стояла невисока тендітна дівчинка з великими каро-жовтими очима і пишним палким хвостом кучерявого волосся. Їй пояснили, що будуть робити.

- Зараз стаємо в коло, беремося за руки і всі думаємо про найсильнішого характерника, у…являємо його, – підкреслив Артем свої слова широким жестом обох рук. – Краще навіть очі закрити. І світло вимкнути.

- Ви мені тільки скажіть: якщо ми його викличемо, то він тут залишиться?  – Раптом наполохалася Ганя. – Бо мама ж нікого не пустить у квартиру…

Артем ледь не розреготався, стримала таємничість моменту:

- Ні, він тут залишиться.

Світло згасло. Лише тепло долонь сусіда і шурхіт машин за вікном. Будинок уже спав. Ледь чутно десь проривалося бубоніння телевізора. Микита розплющив одне око. Кімнату тьмяно освітлювали вуличні ліхтарі. Було видно силуети Артема і Гані. Окрім них трьох тут ніхто так і не з’явився.

- Ну і де він? – по-діловому запитала руда Ганя за кілька хвилин. – Мені той… додому треба.

- Не знаю. Мабуть, не спрацювало щось. Може, місце не те. Може, треба якесь легендарне, щоб там характерники були. А тут тільки кухні і мильні опери… – бурмотів Артем. А потім махнув рукою. – Ну ок, відбій.

Микита мовчки зачинив двері за Ганею і крадькома подався на кухню, прихопивши зашифрований рецепт.

Давнє козацьке послання виявилося не таким уже й складним. А от над останнім рядком, написаним незвичайним письмом, довелося помучитися і пригадати давньослов’янську історію писемності. Хоча цей дивний рядок, на подив Микити, не мав нічого спільного з рецептом, але прочитавши його, хлопчина точно упевнився, що він на правильному шляху.

У рецепті були перелічені трави, пропорції і спосіб приготування. Понишпоривши в домашній аптечці, Микита знайшов усе, що йому було треба. Напившись духмяного чаю, навшпиньках дістався до ліжка, зітхнув, що характерника так і не вдалося побачити, загадав, щоб приснився скарб, і ліг, нічим не накриваючись. Ніч була задушливою.

Та не встиг він навіть задрімати, коли в кімнаті з’явився дивний звук – щось чи то свистіло, чи то бриніло. Микита повернувся, щоб закрити вікно, і вкляк: посеред кімнати ледь відсвічувала постать козака. Він не стояв і не сидів, а наче завис у повітрі. У зубах тримав довгу люльку, а в руках – якийсь музичний інструмент.

Не стою і не сиджу

За всіма гляжу.

Не маю вогню за плечима,

А бачу шлях перед очима.

Де я, там скарб,

Де скарб, там я.

Така доля моя.

Тоді замовк, дивлячись десь поза Микитою вдалечінь. Та й знову взявся співати:

Хоть на мене і дивись,

Та ба не вгадаєш,

Відкіль родом і як звуть,

Нічичирк не знай-і-і-і…

Видно, щось трапилося з його музичним інструментом, бо він чомусь завис на одній високій ноті, потім почав виводити трелі, як соловей, зрештою, все спалахнуло білим.

…Микита лежав на своїй постелі. Було світло, як удень. Щось і досі продовжувало пищати. «Та це ж у квартиру дзвонять…», – схопився хлопчак і побіг відчиняти.

- Бу! – спробував злякати його Колько, як тільки Микита прочинив двері. – Ти що – ще спиш? Ми ж збиралися сьогодні зраночку рибку ловити.

- А що – вже ранок?

- Ну так уже майже дев’ята! Уже всю рибу виловили!

- Та забудь ти про свою рибу. Тут таке сталося… – І Микита розповів другові про свій сон і все, що сталося до цього.

- Оце так!.. – тільки й зміг промовити ошелешений Колько. У нього від здивування чорнявий чуб став дибки, а ніс наче подовшав.

- Тільки ж де шукати ті скарби? – знизав плечима Микита. – Артем уже поїхав. Та й чи знає він… і хтозна, чи сказав би.

-  Той… треба нам когось такого, як твій Артем, що шурупає в усяких розкопках і цих, як їх… характерах?

- Характерниках, – Микита багатозначно підняв брову.

- Ага, точно. І обережненько так розпитаємо, щоб ніхто ні про що не здогадався…

- О, то, може, в музей? Коли ми туди ходили з нашою класухою, там стояло багато всяких таких штучок викопаних, навіть мамонт був!

- Ти голова два вуха! Точно! То що – пішли?

- Зараз, я тільки натягну шорти. Ван момент!

Микита швидко, як в армії, вдягся, жуючи на ходу бутерброд з ковбасою (бачила б мама – дісталось би йому на горіхи). Біля дверей крутнувся, шукаючи ключі. На звичному місці їх не було. Глянув по коридору. Ключі лежали на тумбочці, а під ними книжка – нагадування від мами.

- От халепа, треба сьогодні здати  в бібліотеку… останній день, а то мені дали під чесне слово, що я поверну вчасно.

Колько скривився:

- Так ми скарб не знайдемо…

- Та це по дорозі нам – як до музею йти. Біля дитячого парку. Бо якщо не здам, то мама мені голову відірве.

Сонце палило немилосердно з самого раночку. Тому було приємно зайти в прохолодний бібліотечний хол. Микита одразу попрямував до дверей із написом «1-4 класи».

- Ти що – книжки для малявок читаєш? – єхидно спитав Колько.

- Сам малявка. Ти читав по програмі «Пригоди Івана Сили»? Сказали, що  вона тільки тут є. І то ледве випросив на вихідні додому.

Зачинивши за собою дерев’яні двері зі злополучними цифрами, Микита вкляк. Зі стіни повз нього дивився той самий характерник, що сьогодні приходив уві сні. Хлопчак покликав Колька.

- Ось, оце він мені снився! – вигукнув Микита.

- Що – точно такий самий?

- Ну, трохи інший… Але ду-у-уже схожий. І він щось співав таке – про вогонь за плечима і щось… а! Шлях перед очима!

- Хм, і де той шлях? Тут двері, а не шлях.

- Не знаю…

- Хлопці, чого розшумілися? Вам щось допомогти?

Микита здав книжку. І, наче між іншим, запитав у бібліотекарки:

- А хто це такий у вас на стіні?

- Біля входу? То козак Мамарига.

- А він характерник?

- Взагалі-то, козак Мамай був характерником. Може, й Мамарига теж. Хочеш – візьми казку почитай.

Іще чого! У свої 13 років казки читати! «Хоча… Може там буде щось про скарби?», – замислився Микита.

Прихопивши книжку про козака Мамаригу, почимчикували хлопці до музею. По дорозі вигадали легенду, що їм, буцім, треба підготувати реферати про зображення козаків у Черкасах.

- Ви куди, молоді люди? – спинила їх у величезному фойє сухенька тітонька  із високою зачіскою-«шапкою».

Хлопці аж зніяковіли від такого звертання. Але відступати не збиралися і наперебій розказали свою легенду.

- То це вам треба наш Білокінь, – сказала тітонька.

Микита і Колько перезирнулися: нащо їм кінь? Але заперечувати не стали.

Натомість вийшов чоловік із коротенькою борідкою, в окулярах, і представився:

- Андрій Білокінь, науковий співробітник музею.

Дізнавшись про неймовірний реферат, він почав говорити загадками.

- У Черкасах є чимало таких зображень, ви тільки уважно погляньте навколо. Наше місто козацьке, тому на офіційній емблемі без них ніяк не обійтися. Подивіться на пам’ятники і флагштоки, на стіни і рекламні борди,  навіть під ногами його можна побачити. Тому, коли вирішили додати центральній нашій вулиці українського колориту, якого там явно й досі бракує, то почали саме з козака, і неабиякого, а характерника.

На цьому слові хлопці аж шиї вперед повитягували від напруження.

- Його часто зображали там, де потрібно було щось охороняти – скрині з усяким скарбом, хати, вулики. У нас, наприклад, є таке зображення на дверях козацького куреня. А в центрі міста він теж не просто так з’явився, там поруч ювелірний магазин. Скарби береже, – посміхнувся. – Кажуть, цей образ, цю композицію козаки запозичили з буддійських зображень. Вони їх бачили у татаро-монголів під час походів, у калмиків-буддистів. Звідти й нехарактерна для українців східна поза козака, такий собі «український Будда». Правда, це одна з версій. Але…

- Андрію Георгійовичу, до вас тут на екскурсію прийшли, – почувся голос сухенької тітоньки.

- Що ж хлопці, мушу йти. А ви можете на другому поверсі подивитися на ці двері з куреня. Та і в бібліотеку варто сходити, там у них точно є якась література. Ну і, як кажуть, Ґуґл в поміч!

Друзі мовчки обмінялися бісиками в очах. Тепер вони точно напали на слід скарбу.

 

Завдання:

1. Знайти храм квітки і зображення «із вогнем за плечима». Зробити селфі, розмістити у себе на сторінці з тегами.

2. Розшифрувати рецепт, заварити і скуштувати чародійний козацький чай. Запостити на своїй сторінці в соцмережі фото чи відео заварювання чаю.

3. Знайти козака Мамаригу в бібліотеці, зробити селфі, запостити з тегами.

4. Знайти підказку в музеї, зробити селфі, запостити з тегами

5. Знайти характерника, що охороняє скарби, написати його ім’я, зробити селфі, запостити з тегами.

6. Розшифрувати і надіслати на електронну скриньку Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду рядок таємного послання в рецепті.

Якщо необхідна допомога, ви можете скористатися таємною консультацією. Для цього напишіть записку зі своїм питанням і вкиньте її в таємну скриньку в бібліотеці.

реклама