Медіачелендж, «Таємниці козацького міста» (Частина 2)

Медіачелендж «Таємниці козацького міста»

Частина 2

Автор – Оля Олійник, 10 років, ПНЗ «Багатопрофільний молодіжний центр» ЧМР художня студія «Сузір’я», керівник Ольга Курська

Хлопці йшли розчаровані і сердиті. Характерника вони знайшли, а от скарби, які він охороняв, треба було купувати, і то доволі дорого. І що то вже за скарби, як за них треба платити? Остання надія була на замуровані замасковані двері біля цього козака, та вони виявилися просто колишнім входом до пункту прийому кольорових металів.

- От ти зі своїми скарбами! Ну немає в нас скарбів! Пішли в «майні» посидимо, – напосідав Колько.

- Відчепись.

- Ти що – й досі віриш у скарби? Ти маленький, чи що? Ну де тут у Черкасах заховати скарб?

- А ти хочеш, щоб тобі його на тарілочці принесли? Ось вам, хлопчики, беріть, скільки хочете.

- Ну тоді шукай свій скарб… – кинув Колько, але продовжував іти поруч.

Микита ще більше похнюпився, ледь носа по асфальту не тяг. Раптом став посеред вулиці і почав ходити колами, над чимось схиляючись.

- Ти чого? – Колько подумав, що його друг втратив глузд у гонитві за багатством.

- Дивись, Кольку, це ж козак!..

- О, точно. Ага, ще скажи, що це так позначили підземні ходи до хати, де скарб лежить, – чмихнув Колько.

Микита мовчки витягнув телефон і сфотографував зображення. Пригадав, як отой Білокінь із музею розказував про козаків, котрих можна кругом знайти, і наче казав під ноги дивитися. За кілька метрів знайшов ще одного козака. «Може це знак якийсь? Може це якась дорога таємно позначена?», – осяяло хлопчину. Він став придивлятися довкола.

- Микито, ти як хочеш, а я пішов.

Кольчина спина поступово віддалялася. Хлопчина залишився ні в сих, ні в тих. Додому повертатися не хотілося. Пішов блукати. Чомусь тягнуло до цього храму імені квітки. Він, як завжди, був неприступний. Зате на протилежній стороні яру Микита запримітив якісь примітивні видовбані в землі сходи. Вздовж них тягнувся, місцями пропадаючи, дерев’яний поручень. Він бачив це і раніше, але тепер вони розбурхали уяву. Як самотній першовідкривач, проти якого постав увесь світ, Микита не міг не взяти цю висоту.

Сходи виявилися крутішими і довшими, ніж здавалося. Таки видершись, захеканий хлопчак спочатку навіть не охопив поглядом увесь простір, що перед ним розгорнувся. Тут було зелено. Відразу впало в око дерев’яне накриття над довгим столом. «Хто ж тут збирається? І що тут їдять? Може якісь жертви приносять?..». Роззирнувшись, помітив великий хрест на краю урвища. Стало якось не по собі. Уже готовий був дременути, коли увагу привернула велика срібляста бляшка під дашком накриття. Щось дуже знайоме йому там привиділося: «Невже і тут козак?». І справді, коли підійшов ближче, роздивися козака і коня. Тільки він був трохи інший, ніж бачив по місту. Микита зафотографував про всяк випадок, роззирнувся навколо і раптом угледів у траві, що поросла понад урвищем, яскраво-рожеві босоніжки. Менше за все очікував тут їх побачити. У нього серце ледь не вискочить, а якесь дівчисько в рожевих босоніжках тут спокійнісінько відпочиває? Та здивування Микити було ще більшим, коли, підійшовши, упізнав їхню власницю – руду Ганю. Вона лежала на лавочці долічерева і гойдала у повітрі ногами. Виявилося, що схил тут не різкий, як здавалося здалеку, а ступінчастий, тому приховував його сусідку.

- О, привіт, Ганю! Ти що тут робиш?

Ганя підняла брови, від чого застрибало зразу все ластовиння на її обличчі:

- Микита? Де ти взявся? Що – знову треба когось викликати? До речі, тут, здається, місце більш підходяще.

- Та, то ми так… Часто ти тут буваєш?

- У мене недалеко бабуся живе на Кавказькій. Люблю тут посидіти.

- А що це взагалі?

- Не знаю… Тут десь якийсь пам’ятник був, на ньому щось написано. Ходім почитаємо?

Удвох стало веселіше. У дальньому куті галявини на невеликому узвишші лежала величезна каменюка, а поряд із нею – кам’яний стовп із табличкою, де дійсно йшлося про якесь старовинне городище, що колись було на цьому місці.

- То тут, мабуть, розкопки робили, – з виглядом експерта промовив Микита.

- А ти теж хотів би на розкопки? Скарби шукати?

- Та ні-ні, – поспішно заперечив і насторожився: «Що вона вже рознюхала?».

- А я хотіла б. Це так романтично…

Микита мовчки закотив очі під лоба – от уже ці дівчата!

- Ну, я додому. Бо мене вже, мабуть, бабуся чекає на вечерю, – спохопилася раптом Ганя і пішла у протилежний бік від сходів.

- Що – тут є якийсь інший вихід?

- А хіба ти не звідси прийшов?

Так Микита відкрив іще один потаємний хід до незвичайної галявини на кручі. Коли Ганя пішла, повернувся до каменя з написом. Його туди наче невидимою силою тягнуло. Щось у цьому написі немов промовляло до Микити. І він залишився ретельно оглянути дивну пам’ятку.

Коли вже повертався додому, у дворі його чекав Колько. Ледь побачивши, скочив з брусів і наздогнав Микиту.

- Слухай, я цей… схожих козаків бачив на стінах, ну там, де назву вулиць пишуть.

- Ну і що?

- Думав, тобі цікаво буде.

- А тобі що до того?

- Та ну не дуйся. Давай зафоткаємо і розпитаємо в цього Білоконя. Може ще щось цікаве розкаже.

Микита набурмосено подивився на Колька:

- Ти ж не віриш, що в нас тут можуть бути скарби?

- Цей, я подумав… якщо ти знайдеш скарб, а я ні, то мені буде якось погано. А якщо не знайдеш, то буду думати, що, може, разом ми б його розшукали. Ми ж цей, завжди разом – і абрикоси обносимо, і на річку ходимо, і влітає нам обом, – жував слова хлопчак. А потім швидко підсумував: – Коротше, без мене тобі його не знайти!

- Ну ок, – несподівано для себе повторив Артемове слівце Микита. – То що там у тебе?

Автор – Валерія Шевченко, 7 років, ПНЗ «Багатопрофільний молодіжний центр» ЧМР художня студія «Сузір’я», керівник Ольга Курська

Колько почухав голову і змовницьки глянув у вічі:

- Слухай, я тут таке знайшов... Дивися! – і простягнув фотоапарат-«мильницю» із якимось зображенням на екрані.

- Що це? Ейфелева вежа?

- Отож! І це у нас у Черкасах.

- Та ну. Звідки вона в нас?

- Оце і треба вивідати у цього Білоконя.

На цьому й порішили.

***

А ввечері Микита взявся розшифровувати таємниче послання. Це виявилося не так просто, як здалося спочатку. Букви все ніяк не складалися в слова. Микита мучився у творчому пошуку і тинявся з кутка в куток, коли почув дзвінок у двері.

- Зустрічай гостей, Микитко! – мама відчинила двері і впустила Колька.

- Де ти тинявся? Ти ж казав, раніше будеш? – роздратовано накинувся шифрувальник.

- Та цей… батько напосівся: поки уроки не зроблю, нікуди не пустить.

- Ясно. А я вже тут голову зламав над цією табличкою.

Колько подивився на фото. Нічого особливого. Звичайний казенний напис.

- Так, може, там нічого немає?

Микита блиснув очима з-під лоба:

- Є, точно є. Глянь, що я там знайшов, – Микита простягнув довгу пласку заіржавілу залізяку.

- Що це? Лінійка? Так дивись, тут і цифри є!

- Отож! Це не лінійка, це цифровий шифр. І взагалі, мені здається, це більше схоже на клинок або лезо від шаблі.

- Ух ти!.. Точняк!

Колько обережно, наче скляну, взяв заіржавілу залізяку і став розглядати захопленим поглядом. Але Микита безцеремонно вихопив її з рук:

- Слухай, потім будеш проводити свій експертний огляд. Зараз нам треба розібратися, що тут зашифровано, бо вже пізно і скоро мама відправить тебе додому.

- Ну так, так… То що ми маємо?

- У нас є незрозуміла послідовність цифр і табличка з текстом. Але в мене вони щось ніяк не зв’язуються.

- А що за цифри?

- Ось дивись, я виписав: 108 109 30 65 6 46 87   76 53 38 95   6 81   2 55 87 30 4 114 65.

- А ти пробував нумерувати букви?

- Так а що я оце весь вечір роблю? Я вже їх і з початку до кінця і навпаки нумерував, і кожен рядок окремо, і ніяк не складається.

- Ану дай глянути цю табличку, – Колько, примружившись, ретельно розглядав зображення на моніторі. – А що таке «рср»? – ткнув він пальцем прямо по новенькій поверхні.

Господар поморщився, але відповів:

- Абревіатура.

- А, це, типу, заголовні букви… – Колько продовжив вивчення таблички.

Раптом Микита ляснув себе по лобі:

- Точно, абревіатура! Її треба розшифрувати!

І вже за півгодини хлопці мали наступну частину таємного послання.

***

У гонитві за козаками хлопці зафотографували ледь не півміста. І з чималим набором фоток козаків із кіньми та таємничою «Ейфелевою» вежею подалися до музею.

- Ох, то ви тут справжню колекцію гербів зробили! Молодці. Це ж треба! Де ви тільки познаходили! – дивувався Білокінь.

- То це все герби Черкас? А чому такі різні? – допитувалися хлопці.

- Вони символізували наше місто в різні періоди. Найнайперший герб навіть не міста, а землі Черкаської та Угорської походив від стародавнього герба литовських князів під назвою «Погоня» – вершника на коні зі зброєю в руках. А свій окремий герб Черкаси отримали разом із Магдебурзьким правом у 1791 році. На ньому був зображений польський воїн так само на коні. А через 60 років, коли замість польської влади прийшла московська, герб переробили. Слов’янський щит розділили навпіл і вгорі поставили герб Київської губернії (бо до неї належало місто) – архістратига Михаїла, а внизу – срібного коня, що скаче. Увінчали щит, так званою, міською короною – зображенням трьох кам’яних веж, що символізує місто. У нас у музеї, до речі, він є, на другому поверсі. І більше ніде по місту ви його не знайдете.

- А ці, що ми нафоткали? Що це за герби?

- Це сучасний герб і радянський. Нинішній ось такий – із козаком і конем. Він у нас доволі молодий – із 1995 року. Козак із рушницею – це знак того, що Черкаси – козацьке місто. А символ коня у геральдиці* вказує на хоробрість лева, зір орла, силу вовка, швидкість оленя, спритність лисиці – саме такі якості були притаманні всім, хто жив у нашому місті. До речі, кінь в усіх черкаських гербах, починаючи з найдавніших часів.

Автор – Ірина Каракай, 15 років, ПНЗ «Багатопрофільний молодіжний центр» ЧМР художня студія «Сузір’я», керівник Ольга Курська

- А це ось – де козак із райдугою на коні?

- Та ні, хлопці, це не райдуга, а сніп пшениці. А тримає його в руках не козак, а хлопець, юнак. Бо Черкаси стали наймолодшим обласним центром у радянський час. Тоді багато варіантів пропонували – і з ретортою*, і з шестерінками, бо, мовляв, місто хіміків, розвивається промисловість. Але зупинилися все-таки на правічно-українському хліборобському мотиві. Їх зараз у Черкасах майже не знайдеш, але вам вдалося, молодці! Знаю, що один на площі 700-річчя, а цей другий де ви знайшли?

- Там на кручі, де городище давнє, – розкрив таємницю Микита.

- Так ви все місто обганяли, – засміявся чоловік. – Мабуть, вам річну оцінку виставляють за цей реферат, якщо ви так на канікулах старанно готуєтеся, – хитро посміхнувся.

- Та ми цей… захопилися. Історія міста і все таке, – бурмотів Микита. – Ми ще хотіли…

- Написати реферат ми ще хотіли, – нахабно перебив його Колько. – Дякуємо вам, ви нам дуже допомогли. Пішли ми готуватися. До побачення, – затараторив і потягнув за собою друга.

- Будьте здорові, хлопці, заходьте, – радо посміхнувся Білокінь.

Ледь зачинилися за друзями двері музею, Микита зарепетував:

- Куди ти мене тягнеш? Ти чого?

- Ми й так багато всього йому показали. Ще щось пронюхає, скаже, що ведемо несанкціоновані розкопки, – закинув десь почуте слівце. І додав пошепки: – Або на скарб вийде раніше від нас…

- Точно… Я й не подумав про це. Тільки хотів же в нього спитати про вежу цю Ейфелеву.

Колько знітився:

- Та! Потім якось прийдемо.

Геральдика - гербознавство, спеціальна історична дисципліна, що вивчає герби, кольорові емблеми, які належать особам, родам чи спільнотам; досліджує історію виникнення та розвиток гербової традиції, закони складання гербів та їх використання.

Реторта - лабораторна посудина грушоподібної форми з повернутим у бік носиком для перегонки й розкладання речовини нагріванням.

Завдання

1. Знайти згадані в історії герби (найдавніший – у музеї, радянський – біля городища та на площі 700-річчя), сфотографувати, запостити на своїй сторінці з тегами медіачеленджу #Скарби_козацького_міста,  #скарби_Черкаси, #бібліотека_пригод, #медіачелендж.

2. Знайти та сфотографувати ще не менше 3 різних локацій із зображенням гербів (місця, де зображені герби) – чим більше локацій, тим більше балів. Фото запостити на своїй сторінці з тегами медіачеленджу.