Побувавши на фронті, зненавидів «зазомбованих» росіян, – учасник АТО

6 грудня - День Збройних сил України – данина пам’яті тисячам воїнів, які загинули в битвах за свободу, волю та незалежність України. Неоголошена війна на Донбасі триває вже більше трьох років. Багато молодих українців пішли захищати Батьківщину. Кожного з тих, хто пішов і вже повернувся додому, можна охарактеризувати як небагатослівний, змужнілий і загартований захисник. Зважаючи на свято Дня ЗСУ, ми поспілкувалися з військовим розвідником ЗСУ, нині магістрантом за спеціальністю Історія та археологія ЧНУ ім. Б. Хмельницького Олексієм Драгуном.

– Чим Ви займалися до початку російської агресії на Сході України?

– На той момент я навчався на 4 курсі навчально-наукового інституту історії та філософії. Думав спокійно отримати ступінь бакалавра.

– Коли Ви вирішили взяти зброю в руки для оборони країни ?

– Бажання узяти до рук зброю з’явилося, ще коли відбувалися події на Майдані, коли снайпери «беркуту» почали розстрілювати людей. Але, оскільки батьки оплатили моє навчання, мені не хотілося їх підставляти, тому вирішив після закінчення бакалаврату піти на фронт.

– Яким було ставлення місцеве населення до вас на території бойових дій?

– Тоді під Маріуполем стояли ми і місцеві. Розтлумачу: ДНР – «сепари», якщо можна так назвати, поголовно. ЛНР - сепари поголовно, але вони ще й морально забиті ідеологією… Відповідно ставлення місцевих до нас було негативне. Лише коли пройшов певний час, трохи більше двох місяців, коли місцеві люди побачили, що «немовлятами ми не харчуємось , жінкам горло не перерізаєм»,  добре себе ведемо, алкоголь не вживаємо, почалося потепління у стосунках. Проте залишалися деякі високоідейні «деенерівці»…

– Чи була якась категорія людей, таксистів місцевих абощо, які шпигували?

– Таких людей було небагато. Проте вони все ж були. В Луганській області, в одному із сіл, де батальйон базувався, був такий собі дідок, який навколо себе зібрав когорту високоідейних пропагандистів. Важко підібрати назву для таких осіб. Таких переконати неможливо. Вони свято вірять в якісь ідею Новоросії, на яку вже наплювали. Бо хто раніше йшов і махав прапорами і кричав лозунги за неї, вже розуміють, що нічого не вийде. Проте залишається невелика частина тих, в кожній місцевості, хто свято в це вірить. Зливали інформацію, дуже часто. Всі завдання, які ми отримували згори, не афішували, тому що де б ми і куди не нас не передислоковували, де б не ставали, одразу через телефон ворог міг знати де, що і як, скільки нас всього. Єдине, про що, можливо, вони не знали – це озброєння. А щодо зливу інформації, тільки-но прибуваєш в зону бойових дій з автоматом і в формі української армії, то про тебе вже знають всі ЛДНР-ські інтернет-сайти, організації і так далі.

– Чи доводилося батальйону де Ви воювали, брати в полон загарбників?

– Я сам нікого не брав в полон. Ніхто з наших також не потрапляв в полон. Наш батальйон брав в полон осіб для здобуття інформації. Ми отримали певну інформацію, і передавали її далі, в тил, зокрема, і Службі безпеці.

– Що для Вас означає орден Хрест з мечами, яким Вас нагородили восени 2017 року?

– Державно чи козацька нагорода має для мене суто символічне значення. Дітям майбутнім хіба, що показати. Да, перші хвилини приємно, але знову ж таки ця нагорода немає для мене таке вже важливе значення.

– Вам та Вашим побратимам після демобілізації були виділені земельні ділянки, та ще якісь пільги?

– Хлопців я не розпитував, хоча зв'язок підтримую. Щодо мене, то в мне є проїзний, статус учасника бойових дій. І це все. На земельну ділянку я подавав документи, але прийшла письмова відмова. І більш нічого.

– Щось змінилось у вашому світогляді до початку бойових дій і тепер?

– Зміни у моєму світогляді докорінні. Треба сказати, що я щиро зненавидів москалів, причому не росіян, а москалів, які моляться на Путіна, які, наслухавшись кісельовщини, починають нести повну маячню. Я перестав впринципі довіряти людям, бо довіру треба заслужити. І став мабуть менш наївним…

Андрій Литвинов