Церковна громада села Костянтинівка, що у передмісті Сміли, одна з перших на Смілянщині визначилася зі своїм статусом і обрала курс на приєднання до ПЦУ. Це визначення пройшло спокійно, без ексцесів і тиску, без зайвого галасу, як подекуди. Хоча й знайшлися такі, хто висловлював побоювання: мовляв, треба почекати. А чого почекати – самі до пуття не знають.
Переважна більшість довірилася аргументам настоятеля Воскресенського храму отця Ахіли, який у всіх питаннях духовного життя зарекомендував себе врівноваженим, поміркованим священиком. Він служить тут у сані ієромонаха, тобто парафіяльним священиком, який прийняв чернецтво. За плечима отця Ахіли – серйозна школа: отримав світську і духовну освіту. З ним ми й вели розмову про духовні блукання тих, хто сповнений різноманітних переживань і фобій перед вибором: ПЦУ чи РПЦ, який не омине нікого, жодну церковну парафію.
– Є книжка відомого літературного класика: «Лихо з розуму» називається. Оце «лихо з розуму» ми спостерігаємо сьогодні, коли люди, начитавшись різноманітних брошурок, книжечок, газеток, наслухавшись купу нісенітниць, виступають в ролі експертів щодо перспектив переходу з УПЦ (МП) до ПЦУ. Так, ортодоксальному мисленню притаманне певне побоювання змін, але те, що ми бачимо зараз, свідчить про те, що голови багатьох українців просто задурені навіюванням купи безпідставних страхів на кшталт того, що новостворена Православна Церква України «не благодатна», що «благодать» залишила нас і т.д. Лунають безглузді «пророцтва», які приписують усіляким «старцям» і навіть святим. Добалакались до того, що проводять аналогію між Росією, Україною, Білоруссю та Святою Трійцею, що взагалі є єрессю та глузуванням над церковною догматикою. За логікою цих «пророків» спасаються лише вірні московського патріархату, тоді як усі інші приречені горіти у пеклі.
– Що особисто у вас викликає найбільшу незгоду з тим, що видається за «козирний» засіб проти здобуття Православною Церквою України її незалежності від московського патріархату?
– Церковна історія сповнена стоянь за істину, боротьби за чистоту православного віровчення. Але одне діло, коли ця боротьба ведеться шляхом дискусій, аргументів, порівняння богословських поглядів. Інше ж – коли замість цього висуваються пересмикування фактів, маніпуляція ними, погрози, шантаж. Це, на жаль, ми й спостерігаємо у намаганнях Москви щосили утримати український народ під своїм невсипним впливом. Приміром, коли я дізнався про наміри керівництва РПЦ розірвати літургічне спілкування з Константинопольським патріархатом, то спочатку сприйняв це як звичайну погрозу. На той час вже пролунала гучна заява про відмову служити разом з представниками Вселенської патріархії. Здається, не хочете служити – не служіть, це ваше право. Але коли погрози розірвати літургічне спілкування набувають своєї чинності, з цим аж ніяк не можна погодитися, бо йдеться про сакральний чинник, який з’єднує християн усього світу в єдину православну сім’ю. Кожен православний священик знає, що коли спільно звершується Божественна літургія, священики вітають один одного словами: «Христос посеред нас». А у відповідь чують: «Є і буде». Тепер, якщо ми погоджуємося з демаршем московського патріархату, замість цих священних слів маємо виголошувати інші: «Нема і не буде». Це абсурд. Навіть більше: це злочин проти Тіла і Крові Христової. Однак у відповідь з боку Константинополя на цю безглузду витівку ми бачимо, як він терпляче продовжує зберігати відносини з московським патріархатом, закликає їх до діалогу і збереження єдності.
– Може, богослови й священики самі розберуться у тонкощах цього питання?
– Якби ж! Тяжкість цього становища обумовлена тим, що московська патріархія поширює заборону на співучасть у служінні не лише на священиків, але й на мирян. Уявляєте, що це значить? Віруюча людина десь за кордоном не має права причащатися, якщо раптом виявиться, що православний храм, куди вона зайшла, не є «благословенним» патріархом Кирилом? Десятки тисяч вірян, виходить, поставлені в залежність від особистих амбіцій і політики керівників РПЦ. УПЦ (МП) слідом за РПЦ теж прийняла аналогічні рішення і почала карати священиків, які служили разом з екзархами Константинопольського престолу в Україні, а також тих, хто служив разом з представниками Вселенської патріархії за кордоном. Москві цього здається замало, вона починає підбурювати й інші помісні Церкви на такі ж вчинки. Але Тіло і Кров Христові – це не дитячі забавки.
– Якою іще «страшилкою» або «пряником» намагаються утримати людей в зоні впливу московського патріархату його прибічники?
– Найбільшою страшилкою, якою нас лякають зараз і лякали раніше – це, мабуть, те, про що ми вже згадали: «відсутність благодаті». Питання надзвичайно глибоке і говорити на цю тему треба також надзвичайно обережно. Але важливо пам’ятати про найголовніше: благодать дає Бог. Це Його дар. Людина ж не є розпорядником Божественної благодаті. Навіть людина в духовному сані.
Зі сторони Вселенської церкви в українському питанні щодо автокефалії ПЦУ було дотримано всієї «букви закону». Якщо хтось не згоден, хай спочатку вивчить канонічне право і доведе, що тут щось не так.
Одним з контраргументів противників ПЦУ завжди була теза про автономію УПЦ. Навіюється думка, що УПЦ (МП), мовляв, і без Томосу має широкі автономні права, ні в чому не обмежена, тому немає сенсу змінювати канонічний статус. При цьому всі посилаються на Грамоту Патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 року. Але тим самим і РПЦ, і УПЦ (МП) свідомо вводять своїх священиків і мирян в оману. Автономія УПЦ налічує 100 років, гарантувалась вона помісним собором Православної Російської Церкви 1918 року. У 1922 році в листі до місцеблюстителя престолу Вселенського Патріарха митрополита Кесарійського Миколая Патріарх Московський і Всієї Росії (так зазначено в документі) Тихон визнає і підтверджує право Української церкви на автономію. На підставі цих документів в роки другої світової війни в Україні діяла Автономна Церква України під проводом митрополита Олексія (Громадського). Однак Москва закрила свої та чужі очі на цей історичний факт і жодним словом не обмовилась при наданні грамоти Патріархом Олексієм ІІ про те, що права автономії в Української Церкви вже були. І яка вийшла в підсумку автономія? А ніяка: як не крути і як це не називай, відкриваємо статут – там чітко написано, що єпископат УПЦ – це частина РПЦ, вища судова інстанція для суду УПЦ – архієрейський собор РПЦ, рішення соборів і синодів РПЦ обов’язкові до виконання з боку УПЦ. Та навіть ті внутрішні рішення, що приймала УПЦ, завжди узгоджувались з Москвою. От вам і «автономія»!
Традиція Київського Православ’я давніша, ніж всі ці грамоти та рішення соборів. УПЦ старша за московський патріархат мінімум на 500 років. Чому вона не може бути рівною іншим автокефальним Помісним церквам? Тільки через те, що цього не хоче Москва?
– Може Російська Церква діє так лише по відношенню до України?
– Історія свідчить про те, що Російська Церква взагалі не має досвіду зцілення розколів. Найбільший розкол РПЦ 17 століття залишається незціленим і дотепер. А скільки було розділень і роздорів у 20-му столітті! Відходили й від патріарха Тихона, вистачало незгодних з політикою митрополита Сергія (Страгородського). Жоден конфлікт не вирішувався по-християнськи: з любов’ю, через примирення. Той, хто був незгодний з політикою офіційної РПЦ, або зникав фізично, або придушувався за допомогою світської влади (і в часи імперії, і в часи СРСР) та карних органів НКВС-КДБ. Зауважимо, що в самій Росії сьогодні є й інші групи православних – звісно, значно менші, – які з різних причин не бажають єдності з Москвою. Вони теж підпадають під презирливе слівце «розкольники». Так само було і з Грузинською Церквою, автокефалію якої свого часу поглинула РПЦ. І коли Грузія, де православні традиції значно давніші за саму московську державу, заявила про вихід з-під її опіки – вони теж виявилися «самочинними і розкольниками». Українського Томосу бояться ті, хто звикся зі своїм винятковим становищем, не бажає змінювати своє відношення до реальності. Але це вже питання не догматичне, а суто психологічне.
– Ситуація справді непроста. Ваші поради тим священикам і мирянам, які й досі вагаються у своєму виборі?
– Перш за все треба побачити один в одному братів і не шукати ворогів, тим більш не вестися на усілякі навіювання та провокації. Всі ми люди. Нас досить довго розділяли й вчили бачити один в одному саме ворогів. Це треба врешті решт залишити. Відкиньмо агресію, бо людське життя занадто мале, щоби присвячувати його чварам та взаємної ненависті. Необхідно шукати те, що об’єднує, бути відкритими до всіх без винятку, а не жити у світі власних ілюзій, фобій та штучних навіювань. Частіше зазираймо у Євангеліє. Христос здолав найбільшу перепону, щоби дати нам можливість бути з Богом. Будьмо єдині, бо Господь хоче бачити нас саме такими. А всім своїм братам священикам, хто іще не визначився, кажу: «Христос посеред нас! Є і буде завжди!»
Бесіду вів Олександр Слєпцовський
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису