Олександр Бриж про деенерівський наліт, втечу з Донецька в Черкаси та нову стратегію виживання газети «Донбас».
Авторитетний донецький газетяр Олександр Бриж до окупації українського сходу видавав наймасовішу та найстарішу газету області – «Донбас». Після того, як проросійські бойовики увірвалися в редакцію та під дулом автомата вели «переговори» про співпрацю, головред «Донбасу» зрозумів, що прийшов час кардинальних змін. Олександр Бриж разом із родиною переїхав з окупованого Донецьку до Черкас та активно працює над відновленням колишньої популярності свого видання.
20 бойовиків з автоматами й кулеметом – нові реалії донецького медіабізнесу
– Олександре Михайловичу, розкажіть про наліт бойовиків на редакцію газети. Це було несподіванка чи вам вже погрожували до цього, попереджували, що треба змінити редакційну політику?
Активно діяти бойовики почали приблизно з березня. У квітні вони вже захопили телецентр в Донецьку, дуже щільно там розселилися: створили свій склад боєприпасів, базу для життя терористів. Потім напали на міську газету Тореза «Гірник» та інші видання. Наша редакція в цей час жила і працювала, як на гарячому вугіллі. Писали все, як є: що вони бойовики, загарбники, але вже відчували, що незабаром цьому прийде кінець. І дійсно, в певний момент вони пішли на більш активні дії щодо ЗМІ.
До нас у редакцію увірвалися 2 червня минулого року. Це був понеділок. Ми провели ранкову «летючку», як звичайно, і взялися за роботу. Раптом в мій кабінет вбігає журналіст, який на той час займався освітленням всіх акцій, мітингів у місті, і каже, що треба йти. Я запитав, у чому справа. Він відповів: повідомили зі штабу, що сюди їдуть терористи. Ні, Саша, кажу, все одно будемо працювати. Їдуть, так їдуть.
Підходжу до вікна, дивлюся, під'їжджає автобус «ПАЗик» і два джипи. З них вискакують чоловік двадцять, озброєних автоматами, і біжать до видавництва. В одного навіть був кулемет з патронною стрічкою, як у Матроса Залізняка. Вони спочатку піднялися на верхні поверхи, на усіх входах і виходах розставляючи своїх. Людей не випускали, всім наказали вимкнути телефони і відійти від комп'ютерів. Група з кількох бойовиків пішла по кабінетах.
– У приміщенні знаходилися також і редакції інших видань?
Так, спочатку вони зайшли до редакції «Вечірнього Донецька», витрусили там сейф, позабирали усі статутні документи, гроші, які були, забрали головного редактора і в цей «ПАЗик» повели. Потім, спускаючись поверхами вниз, увірвалися і в мій кабінет. Один автоматник і чеченець. Чеченця звали Мансур. Почали знущатися, погрожувати. Питали, де живу, на кого працюю, за якими законами. Я сказав, що ми живемо в Україні і працюємо для України, і за законами України. Вони тоді розлютилися: розмова закінчена, збирайтеся, поїхали. Викликали ще одного хлопчину, ствол мені в спину і повели в автобус. Самі ж з мого кабінету забрали ноутбук, паспорт, телефон, витрусили з портфеля якісь гроші – все забрали. Довго ще в усіх кабінетах шукали ключі від сейфів. Хотіли попутно пограбувати і робили це, де було можливо.
– Тож вас вдвох з редактором «Вечірнього Донецька» по суті викрали?
З нами ще зголосився поїхати наш журналіст Андрій Кривцун, заступник відповідального редактора. Коли ми висвітлювали діяльність цього угруповання – писали, чого вони хочуть, чого домагаються, Андрій робив інтерв'ю з Пушиліним (на той момент главою «ДНР»). Андрій побачив, що мене забирають, і зголосився поїхати для підтримки.
Нас відвезли в ОДА. Вона в цей час була захоплена бойовиками, оточена барикадами. Скрізь автоматники, озброєні люди, якісь істеричні жінки бігають. Нас повели на одинадцятий поверх, де раніше була приймальня облради. Там до нас вийшов іще один деенерівець, теж росіянин неслов'янського походження – чи то тюрк, чи то виходець з іншого північного народу. Його звали Річард Ялі. З пістолетом на боці, з засуканими рукавами. Взагалі, ніж, пістолет для них – обов'язкова атрибутика.
Спочатку з нами розмовляв цей Мансур, дуже грубо, експресивно, буквально хапав мене за грудки, проводив викруткою по шиї, ніс різну нісенітницю. Видно було, що заряджений і що намагається вплинути на психіку. А цей Річард Ялі виявився трохи культурнішим – у нього мат проскакував не через кожне слово, а через три-чотири. Ось він нас став переконувати, що треба писати правду, працювати на них. Погрожував розгромити редакцію, розстріляти, якщо ми відмовимося. Каже, давно хочемо влаштувати публічний розстріл на площі біля пам'ятника Леніну – ось ви будете першими. Погрожував за сім'єю прийти: мовляв, ми знаємо, де ви живете.
– Чи довго тривали ваші «переговори»?
Загалом, десь півтори-дві години постійних погроз і нагнітання ситуації – так вони намагалися змусити нас на них працювати. Пропозиція звучала наступним чином: або ви працюєте на нас, або ми вас знищимо. Третього, взагалі-то, дано не було.
І що цікаво – на поверсі в холі сиділи два хлопці, молоді, біляві. Виявилося, з російського телебачення. Вони там як вдома почувалися. Відразу впізнали нас – інформація про захоплення вже проскочила в інтернеті – і хотіли записати для телебачення. Ні, кажу, ніяких записів. Видно було, що вони в тісному контакті з терористами.
Потім нас все-таки відпустили, і ми повернулися у редакцію. Я відразу зібрав колектив, написав наказ про те, що газета тимчасово припиняє випуск. Ми тоді готували звичайний номер на шістнадцять шпальт, але в терміновому порядку перейшли на вісім і пояснили читачам, що газета тимчасово припиняє свій випуск у зв'язку з проведенням АТО.
Після цього я поїхав додому. Ми забрали синочка дев'ятирічного і переночували у друзів. Навіть на ніч не залишилися вдома. Зібрали якісь речі, буквально одну валізу, і рано-вранці швидкісною електричкою поїхали до Дніпропетровська, звідти – до Києва. Так от з третього червня і почалися наші поневіряння: Київ, потім Запоріжжя і після – Черкаси.
– Тобто, ви навіть не мали змоги зібрати речі?
Вдома залишилося практично все. Мені потім вдалося вивезти лише особисті речі. Автобуси раніше ходили регулярно, але ж дорога розбита, блокпости, перевірки – складно добратися. Як правило, дорогою в Донецьк два наших блокпости стояло і два деенерівских. Бойовики завжди виводили чоловіків з автобуса і перевіряли паспорти. Дивились на вказівний палець на правій руці – чи немає мозолів від спускового гачка. Деяким хлопцям оголювали плечі – перевіряли, чи немає слідів від ременя автомата. Після цього брали паспорти, звіряли зі списками, шукали прізвища, які у них були занесені як «вороги ДНР».
Якось один з них гортає цей список, тримаючи мій паспорт в руці, і запитує, чи є у мене син. Кажу, так, є, і не один, а три. А, відповідає, ну добре. Видно, прізвище було схожим. Серце тоді, звичайно, здригнулося.
– Чи підтримуєте зв'язок із людьми, які лишилися у місті? Які настрої зараз переважають у Донецьку?
У Донецьку зараз дуже важко. Вночі прокидаєшся – вибухи поряд десь гримлять. Не дай Бог в будинок потрапить. Але люди живуть, звикли якось до обстрілу теж. Ми підтримуємо зв'язок з тими, хто залишився. Але я повинен сказати, чим довше вони там знаходяться, тим більше стають людьми, що звинувачують у всьому України. Іншої інформації, крім деенерівскої там немає. Бойовики відключили усі українські телеканали і включили свої: «Новоросія», «Перший республіканський», російські різні. Навіть інтернет-провайдери не працюють. Дуже складно знайти альтернативну інформацію. Коли снаряди розриваються, бойовики розповідають, що це стріляють українські військові, що по їхніх будинках стріляють наші солдати. А якщо кожен день довбати і довбати, люди поступово повірять. До того ж це триває вже місяцями.
Людям головне, щоб не було війни. Російська пропаганда призводить до того, що вони думають, що Україна їх кинула, Україна їх обстрілює. Це складна ситуація.
Черкаси – найзручніше місто для життя й роботи
Черкаси. Пагорб Слави.Фото з архіву www.panoramio.com
– Олександре Михайловичу, ви мали змогу оселитися у будь-якому місті України. Чому обрали саме Черкаси?
Мені Черкаси до душі – це якраз центр України, поруч з Києвом, майже рівновіддалений і від Львова, і від Донецька. Це місце найбільш сприятливе і для роботи, і для життя. Природа чудова, Дніпро. Екологія краща, ніж, приміром, у Запоріжжі, де ми жили три місяці.
– А як ваша сім’я справляється з переїздом? Чи почувають вони себе комфортно у новому місті?
Сім'я переїзд переносить непросто, важко рідним. Особливо літнім батькам дружини. 40 років вони прожили в Криму, потім жінка перевезла їх до Ясинуватої. Батьки прижилися. У них був власний будинок, садиба, садок. Коли почалися інтенсивні обстріли, то попросили їх забрати. Тут вже, як опинилися відрізані від свого звичного життя, болісно переживають це, хочуть повернутися додому. Адже батьки втратили все, що нажили за своє життя. Взяли з собою три вузли особистих речей – що в машину помістилося. І більше нічого, все.
І дружина, звичайно, страждає. У Донецьку були друзі, куми, робота. І раптом ті, хто залишився там, з друзів перетворюються на чужих людей, іноді мало не ворогів. Тому що у них своє бачення і розуміння ситуації, яке тепер значно відрізняється від нашого.
Важко стало спілкуватися навіть з рідними людьми, з друзями і близькими. Є випадки, коли в одній сім'ї діти стали по різні сторони барикад. Або чоловік з дружиною, або батьки та діти. Ось такі колізії. Тому що особливо старше покоління думає, що ми повинні бути частиною Росії, як колись частиною СРСР. Ці люди хотіли, щоб прийшов російський порядок, і думали, що бойовики принесуть із собою краще життя. Вони жорстоко помилилися у своїх сподіваннях.
Донецьк, Черкаси, Маріуполь, Запоріжжя – віртуальна редакція реальної газети
– Розкажіть, як налагодили робочий процес. Як вдається зараз, живучи у Черкасах, випускати донецьку регіональну газету.
Після захоплення редакції 2 червня газета не виходила два тижні. Але вже з 19 числа знову випустили черговий номер. А з жовтня ми увійшли в щотижневий режим. Щочетверга виходить наша «товстушка» – «Донбас. Тиждень». Раніше газета виходила тричі на тиждень, тепер ми перейшли на один раз, оскільки дуже складно доставляти її в область. Вчасно в руки передплатників газета потрапляє рідко. Іноді навіть через 7 днів.
Поширюємо ми її тільки в тих районах, які звільнені від окупації або від початку були під контролем української влади. Але ми думаємо над тим, щоб розширити географію розповсюдження газети в інших областях, адже дуже багато донбасівців виїхало з регіону. Внутрішньо переміщених близько мільйона вже, за офіційною статистикою. За неофіційною, напевно, набагато більше – десь півтора мільйона, якщо не два. Тому ми хочемо включити нашу газету також в каталоги деяких інших областей і таким чином врятувати її тираж. Адже якщо в минулому році у нас в січні було 28 тисяч передплатників, то в цьому році – всього 4 тисячі. Тому що, по-перше, частина області окупована, і це дуже великі міста – Донецьк, Макіївка, Горлівка, Торез, Сніжне. Там підписки немає і бути не може. Але й на вільній території Донбасу люди відчувають великі матеріальні труднощі – їм про хліб насущний треба думати.
– Що сталося із колективом газети? Де зараз ваші журналісти?
Раніше у нас працювало 46 осіб, з них 20 – журналісти. Потім, коли почали відновлювати випуск газети, ми залучили кілька журналістів, які можуть працювати віддалено. Вони збирають інформацію, готують матеріали і передають мені; я їх отримую електронною поштою, редагую; в Маріуполі йде коректура та верстка, а в Запоріжжі – друк газети. Після цього пошта із Запоріжжя розвозить її різними маршрутами по Донецькій області: один – на Слов'янськ, інший – на Маріуполь. Доставку налагоджували довго, спершу по два-три тижні довозили. Зараз більш оперативно, але всеодно бувають затримки.
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису