Андрій Пихтін, який з 14-річною паралізованою донькою Настею втік з-під обстрілів на Донбасі, потрапив під підозру. Компетентні органи наполягають на тому, щоб він довів, що... справді втік із окупованих територій, а не продовжує жити під владою так званої ДНР.
Спеціальна комісія із представників райдержадміністрації, правоохоронців і волонтерів має побувати в нього вдома і підтвердити, що Андрій з Настею насправді живуть на контрольованій Україною території. А допоки цього зроблено не буде, будь-які соціальні виплати і допомоги сім’ї Пихтіних призупинено.
Ті читачі, які подумали, що в цьому разі сталася прикра помилка, одночасно і праві, й не праві. Адже ситуація пана Андрія – зовсім не унікальна. Рішення про призупинення соціальних виплат вимушеним переселенцям стосується десятків, сотень тисяч людей, які знайшли прихисток в різних українських областях – від Дніпропетровщини й Запоріжжя до Черкащини і Львівщини. Проте, мабуть, найбільше рішення державних органів зачепило переселенців на Харківщині – тут «внутрішньо переміщених осіб» аж 203 тисячі. Тому журналісти «Прочерку» попрямували вивчати невеселий досвід стосунків між громадянами і державною бюрократією саме туди.
«Мішками привозять картки»
– Служба безпеки України сьогодні чітко держить свою лінію й говорить, що не всі внутрішньо переміщені особи такими є, – нагадав під час нещодавньої прес-конференції директор департаменту соціального захисту Харківської облдержадміністрації Юрій Шпарага. – СБУ подала нам списки, в коректності яких не сумнівається, на 80 800 осіб на Харківщині, які незаконно використовують свій статус внутрішньо переміщених осіб. Загалом в області станом на 16 березня перебуває 203 тисячі переміщених осіб... Цим людям було призупинено соціальні виплати, а 66 тисячам громадян було призупинено виплату пенсійного забезпечення.
Річ у тім, що проїзд усіх цих людей з окупованого Донбасу не задокументований на блокпостах і державному кордоні, тому їхній статус внутрішньо переміщених осіб опинився під питанням. За словами пана Шпараги, працівники соціального захисту з цим не погоджуються і готові відповідати за цих людей, оскільки перевірили в них документи. Але ж...
– Має місце й така ситуація, коли частина переселенців отримала статус внутрішньо переміщених осіб і повернулася назад, – пояснив Юрій Іванович. – Служба безпеки говорить, що вона претензій до цих людей не має, але, за даними служби, соціальні виплати не доходять до законних отримувачів. СБУ фіксує випадки, коли якісь особи з окупованих територій «мішками привозять картки, знімають з них гроші і вивозять на окуповані території», і спецслужба має інформацію, що ці гроші йдуть на підтримку сепаратистського руху і на оплату діяльності бойовиків.
«Ми з Настусею»
...У день, коли ми мали нагоду поспілкуватися з Андрієм і Настею, в малої був день народження. Щоб привітати дівчину з 16-річчям (від часу втечі батька й дочки з Донбасу минуло майже два роки), до хати Пихтіних прийшли сусіди.
Усмішка не сходить із Настусиного обличчя
Коли дорослі гості розійшлися, й за столом з чаєм і святковим тортом залишилася сама малеча, Андрій Вікторович погодився поговорити з журналістами.
– Ми з Настусею переглянули для себе багато цінностей, багато що зрозуміли, – твердить Андрій. Він ніколи не каже «я», тільки – «ми з Настусею». «Ми з Настусею вирішили», «ми з Настусею купили вугілля», «ми з Настусею тримаємо господарство».
Помітно, що життя без донечки Андрій не уявляє. Вони разом виконують домашню роботу, разом їздять на прогулянки по селу та в Чугуїв, разом піклуються про подаровану добрими людьми вівчарку й цуценя.
На вияв батьківської любові Настя відповідає взаємністю.
– Таких, як тато, вже не роблять, – жартує дівчина. – Мабуть, запчастини закінчилися...
За словами Андрія, Настуся піклується про нього не менше, ніж він про неї.
– Я відчуваю її любов і повагу до мене. Мова навіть не про те, що «слово батька – закон». Скажу про інше: коли я сплю, дочка відповідає на дзвінки по моєму телефону: «Тато відпочиває. Передзвоніть, будь ласка, згодом!» – розчулено каже наш співрозмовник.
Андрій твердить, що вони з Настусею не відокремлюють себе і свою долю від доль інших українців.
– У багатьох із наших співвітчизників життя не краще, ніж у нас, хоч ці люди й не переселенці, – сумно каже чоловік. – І нас із Настусею я розглядаю передусім не як «переселенців», а як громадян України. У нас – такий самий паспорт, як і в інших навколо нас! Єдина відмінність – реєстрація. Але це – така дрібниця...
Колишній слюсар донецької шахти, Андрій Пихтін сьогодні заробляє скрізь, де тільки вдасться: комусь допоможе з будівництвом, комусь – зі спорудженням комину. Доводиться навіть шити на машинці й випікати борошняні смаколики.
– Для себе і своєї дитини я завжди зумію заробити на прожиття, – з гідністю каже чоловік. – Знайду спільну мову з різними людьми. Дитина ні в чому обділеною не буде! А сидіти й чекати, коли хтось прийде, нагодує, врятує, – це не для нас з Настусею.
Від часу, коли Насті виповнилося чотири роки, вони залишилися вдвох.
– Настина мама, взявши здорового сина Вадика, поїхала геть, залишивши дівчинку, хвору на дитячий церебральний параліч. Ще й спробувала відсудити в мене аліменти на утримання Вадима... Втім, безуспішно. Нещодавно Настюшка знайшла свою маму в соціальних мережах. Спробувала встановити з нею контакт. Але та відповіла, що ніякої Насті не знає, – знизає плечима Андрій.
У Донецьку з вихованням дитини Андрієві допомагала його мама й інші члени великої родини. Але коли розпочалися бойові дії, шляхи членів сім’ї розійшлися. Мати з сестрою подалася до російського Бєлгорода, звідки їх переселили десь аж за Нижній Новгород. Тепер зв’язок із ними втрачено. Андрій же тікати з країни не збирався.
– Ми з Настюшою виїжджали з непідконтрольної Україні території на поїзді. Тоді ще ходили пасажирські поїзди. Було чутно вибухи, і я мусив казати Насті, що це вантажать брухт, – пригадує Андрій.
«Сонячна людиночка»
– Ох і поїздили ж ми з Настуською по Україні, – розповідає Андрій. – Спочатку виїхали в Макіївку, потім – в Дніпропетровськ, Богодухів, Бердянськ. Нарешті оселилися в Зарожному поблизу Чугуєва на Харківщині.
Андрій завжди готовий захистити свою донечку
Знайомі підказали, що в цьому селі можна купити хату. Хазяйка погодилася продати ділянку з будинком за дві тисячі доларів, при чому гроші бере невеликими частинами. Наразі вже сплачено цілих триста доларів. Андрій Пихтін каже, що дуже вдячний жінці за такі сприятливі умови, тим більше, що були потрібні неабиякі кошти на сякі-такі меблі, ремонт. Пихтіни завели двох поросят, обробляють город. Хата стара, дерев’яна, без підвалин, облицьована цеглою «в торець». Потребує уваги.
– А проте з гарним залізним дахом, – схвально відгукується про власне житло господар.
На жаль, вийшла з ладу свердловина, тож питну воду доводиться носити мало не за кілометр.
– Але це не страшно. Нам допомагають усі, хто може. Волонтери, сільська рада, депутати, Червоний Хрест, християни, сусіди. Тепер, коли ми трохи обжилися, намагаємося допомагати сусідам і ми. Наприклад, по сусідству живе велика родина, котра має п’ятеро дітей, – розповідає Андрій Вікторович. – Мета нашого з Настею перебування тут – це не тільки щось отримувати. Ми намагаємося щось і самі виробляти й підтримувати інших. Не обов’язково переселенців. Навколо – такі самі українці, такі самі люди. Так само хочуть їсти, їм так само боляче... Нікому не хотілося б потрапити в жодну критичну ситуацію. А ми... Ми навчилися радіти життю й тому, що маємо.
Андрієва Настуся росте розумною дівчинкою, з добре розвинутою пам’яттю. Кілька років її відвідували вчителі, але в умовах сільської школи це не завжди можливо. Крім того, проблеми з руховою активністю (дуже важко писати) не завжди дозволяють дитині здійснювати те, що вимагає шкільна програма. Тож зараз батько навчає дівчинку сам.
Ми запитали Андрія, чи думав він над тим, як бути дитині, якщо з ним (борони Боже!) щось станеться.
– Настуся – це справжнє сонечко, сонячна людиночка, – теплим голосом каже батько. – Не вона потребує моєї допомоги, а я маю потребу в Настусі. Люди бачать її сонячний характер і тягнуться до неї. Впевнений, що в разі, якщо, приміром, мене не стане, знайдуться десятки людей, які прийдуть їй на допомогу.
Андрій навчився бути готовим до випробувань
Післямова
... Андрій каже, що навчився завжди бути готовим до нових випробувань і не має ілюзій, що найгірше вже подолано. Навіть написав із цього приводу вірші:
Пусть у тебя везение в крови,
А я скажу: «Господь тебя храни!»
Пусть «все тревоги позади»,
Я повторю: «Господь тебя храни!»
Слова, как взбунтовавшаяся плоть,
Звучат во мне: «Храни тебя Господь!»
Коментар юриста: «Переселенці – заручники неузгодженостей в законодавстві»
– У січні в Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» було внесено важливі зміни, – розповідає юрист міськрайонної громадської організації «Чугуївська правозахисна група», адміністратор волонтерської організації «Станція Чугуїв» Андрій Пекаренін. – Наприклад, переселенцям для отримання соціальних виплат уже не потрібно щопівроку продовжувати довідку з соціальних служб. Крім того, на цю довідку вже не потрібно ставити штамп Державної міграційної служби.
«Що нам робити?» – на це поширене серед переселенців запитання щодня шукає відповідей Андрій Пекаренін
І все б добре, якби в чинній Постанові Кабміну №509 від 1 жовтня 2014 року не вимагалося все-таки цей штамп ставити.
– І от приходить переселенець до міграційної служби по штамп, а там, посилаючись на закон, печатку ставити відмовляються. Приходить людина до соціальної служби – а там вимагають штамп міграційної служби. Що робити? В результаті довідка стає недійсною, і людина втрачає право на соціальні виплати, – обурюється Андрій Пекаренін.
Андрій і Настя Пихтіни – не єдині, хто постраждали через бюрократичні колізії й бюрократичну «підозрілість» державних органів.
– Таких прикладів чимало. Ось – свіжий, який стосується переселенки Анастасії К., – розповідає Андрій Пекаренін. – До речі, Анастасія нещодавно народила. Так от, вона була зареєстрована по одній адресі, а зараз проживає по іншій. Прийшла комісія на перевірку по місцю реєстрації. Нікого не було вдома. Сусіди сказали, що не знають, хто живе в тому помешканні, де зареєстрована Анастасія. Врешті, пані К. залишили без статусу внутрішньо переміщеної особи, а соціальні виплати припинили. Тепер треба доводити, що сталася помилка. А жінці ж треба утримувати новонароджену дитину...
Куточок для малечі у волонтерській організації
Різноманітних непорозумінь із переселенцями у Харківські області – не одне і не два. Помилки допускають і переселенці, і державні органи. Наразі близько трьох тисяч пенсіонерів, що входили до списку на призупинення виплати пенсій, уже довели, що справді живуть на Харківщині. Процес перевірки – триває.
За словами пана Пекареніна, неприємні сюрпризи з’являються і з боку структур ООН. Очевидно, там вирішили, що проблема вимушених переселенців в Україні близька до розв’язання. Отже, гранти для українських волонтерських служб урізають, а подекуди – й узагалі припиняють їх видачу. Тим часом, у маленькому 32-тисячному Чугуєві вже зараз живе 450 сімей переселенців (значно більше тисячі осіб), і щотижня прибуває ще 1-2 сім’ї...
Редакція «Прочерку» висловлює подяку програмі «Голос місцевих ЗМІ» – проектові, започаткованому Європейським Союзом, і харківській журналістці Ніні-Елеонорі Спаській за сприяння в підготовці цього матеріалу.
Коментарі
Язон одноременно скачет и конвульсирует. Страшное зрелище.
Шановний, з якого це ви дива до мене звертаєтесь на ты?
P.S. Пшел бы ты отседава паренек, будешь в троллейбусе старой женщине рассказывать на какой остановке сойти.
Схаменися хлопче і придержи коней.
Если ты не способен заработать себе на штаны и кусок хлеба больше минимальной зарплаты - работать иди, а не рассказываешь, шо душа цирку просит, КЛОУН! Никто не мешает тебе получить специальность и зарабатывать столько, чтобы хватило и на штаны, и на хлеб, и на цирк.
законодательств о так прописано, что доступ к выборам имеют только денежные мешки и их шестерки. пэрэсичному и 20 летней зарплаты не хватит, шоб куда нить пролезть. слиться власти с капиталом туземцы позволили еще 25 лет тому, теперь фиг разольешь. 20 гривенный шуфрич тому примером.
Стрічка RSS коментарів цього запису