Для колишнього гендиректора ОДТРК «Рось» Михайла Калініченка День працівників радіо-, телебачення і зв’язку – важливе свято. Каже: 12 років роботи на посаді керівника обласної телекомпанії – найкращі в житті. Після звільнення довелося багато чого переосмислити. Але тепер, як переконує, про такі суттєві зміни зовсім не шкодує.
фото - газета "Вечірні Черкаси"
Михайло Михайлович зізнається: найбільше розчарувався в ректорові ЧНУ Анатолієві Кузьмінському. Вони дружили майже 30 років.
- Зараз він відмовився від мене, бо, як сказав, Тулуб заборонив йому зі мною спілкуватися…
Нині Михайло Калініченко – власний кореспондент національного телеканалу УТР і газети «Дзеркало тижня». Паралельно реалізує власні творчі проекти: як керівник творчого об’єднання «Піраміда» зняв двосерійний фільм «Храми його життя» про храмобудівництво на Черкащині. Днями має відбутися його презентація. Таку ідею пояснює бажанням «очиститися від політики».
- Це фільм про храми, про конкретних людей, зокрема, про митрополита Черкаського і Канівського Софронія, який є моїм духовним наставником, - розповідає Михайло Михайлович. – Я людина, яка все життя займалася політикою. І з кожним днем вона мені набридала неймовірно. Тому потрібно було якесь очищення від неї. Тож свідомо почав займатися духовними проектами.
Нині Михайло Михайлович - "вільний художник". Завжди під рукою ноутбук та словники
- Певно ж на це потрібні кошти?
- Усе на моїх особистих матеріальних мотиваціях. Суттєво мені ніхто не допомагає. Треба було їздити по всій області і за межі області. Усе це – за власні ресурси. Але, гадаю, з часом проект окупиться, з’являться спонсори. Та й для мене це той світ, який знімає всі політичні навантаження, компроміси, котрі були під час роботи на телекомпанії. Я свідомо хочу витравити з себе політичну стезю. Крім цього, я видаю багато книжок. Зараз готую до друку книжку «Оголений нерв». У ній є поема про нинішнього губернатора Сергія Тулуба, про його істинне обличчя. Крім книжки, хочу видати її окремо і роздати всім у Верховній Раді. А ще вишлю туди, де він народився, - у Донецьку область…
Мене критикували за мої книжки, але то є елемент заздрощів, рабського відчуття негативу. Люди завжди намагаються не реально подивитися на речі, а з точки зору якоїсь злої критики.
Нині як власний кореспондент «Дзеркала тижня» я написав кілька статей про реставрацію і реконструкцію на Тарасовій горі. Написав критично, бо в мене враження, що там зробили євроофіс, а не Шевченкову світлицю. Треба було зробити там як у сільській хаті, де сіно чи долівка і ти ходиш босий по цьому сіну, відчуваєш той дух…
Найбільше життєве розчарування Михайла Калініченка у ректорові Кузьмінському, а наймасштабніший конфлікт - з губернатором Тулубом
- А ця журналістська критика має якийсь вплив?
- Та ні! Політики, вони, знаєте, повністю морально вихолощені. Що б ми їм не говорили… Вони не думають про духовні речі. Сьогодні зовсім інші цінності – це гроші, гроші, гроші. І набрехати так солодко, щоб люди повірили. В цьому є серйозна проблема, і винні ми, люди, що ми віримо політикам. Політики – це жахлива свора лайливих собак. Тому що ці люди ніколи навіть на йоту не зроблять добра для нашого народу, а приходять лише заробити бабло. Я знаю їх до глибини. Я кандидат наук, доктор філософії, можу глибоко аналізувати процеси, які відбуваються в суспільстві… І намагаюся не залишитися поза увагою, займати активну життєву позицію.
На перших порах після звільнення з телерадіокомпанії мені було дуже погано. Я не міг розуміти, чому і за що. Але зараз розумію, що мене Бог оберіг від того, що я не генеральний директор. Бо рано чи пізно у мене обов’язково був би конфлікт з із губернатором і з політичними силами, які заставляли б робити те чи інше. Яке щастя сьогодні не брати участь у цьому суспільному бедламі, який коїться на Черкащині!
- Ви активно критикували губернатора Сергія Тулуба. Дотримуєтеся цієї позиції й досі?
- Так, досі. От, наприклад, повсюди в нас висять «біг-морди», на яких написано, що Черкащина – будівельний майданчик. А що ж побудували? Якщо під час Лутака кожного року здавали не менше 30 шкіл і не менше 40 дитсадків. На сьогоднішній день нічого не здали… Відкрили річковий порт: на першому поверсі – кафе, а на другому – ресторан. Жодного лайнера немає, жодного корабля. Навіщо вкладати дурні державні гроші в такі проекти? Ви спочатку навігацію зробіть, щоб вона функціонувала.
- Ви припинили судитися з приводу свого звільнення?
- Так, уже не суджусь. Нам в Україні суди не потрібні такі, як вони є сьогодні. Хай губернатор нас судить як інквізитор. Бо однаково – що він судить, що суд. Він телефонує особисто, викликає суддів до себе і дає вказівки, як чинити. В цьому трагедія… Навіщо такі суди, де немає правосуддя? От судять Юлію Тимошенко. То нехай її судить якийсь нейтральний суд, наприклад, польський, а не український. Я ці суди знаю, я їх пройшов. Вони всі плачуть і кажуть: «Михайло Михайлович, губернатор звонить. Ми не можемо нічого вдіяти, бо нам вказівка поступила…». Отак і Кірєєв. Якби йому поступила вказівка засудити Господа Бога чи президента Перу, то він би засудив…
- Ви зараз дивитеся телепрограми на «Росі», слухаєте обласне радіо? Що Вам найбільше не подобається в ситуації на ОДТРК?
- Цікавлюся, звісно. Думаю, моя перевага перед іншими керівниками в тому, що я люблю людей, я до них дуже добре ставився. Сьогодні керівництво не любить ні журналістів, ні технічних працівників, нікого. Сьогодні інша атмосфера. Не хочу критикувати. Якщо людям це до вподоби, то хай живуть як живуть. Але переконаний: якщо ви хочете використовувати телерадіокомпанію так, як ви її використовуєте (а це зараз філіал Партії регіонів), то ви допоможіть матеріально, створіть такі умови, де б людина зарплату отримувала. А сьогодні зарплати в півтора раза менші, ніж були за мого керівництва. Мені приємно тим, що коли я керував, то був і психологічний клімат класний, і люди могли себе реалізувати. Сьогодні немає такого.
"Сьогодні керівництво ОДТРК не любить ні журналістів, ні технічних працівників, нікого. Сьогодні інша атмосфера..."
- Є колеги, в яких Ви розчарувалися?
- В переважній більшості я не розчарувався, бо в мене дуже гарне до них ставлення. Я дивлюся їм у вічі відкрито. Але був у мене один із заступників, хоча не хочу називати прізвище, який себе проявив не з кращого боку. Хоча це людина аморальна, бо погано ставиться до людей і п’є безбожну кількість спиртного. Тому його оцінки по відношенню до мене мені байдужі. Інших заступників я дуже глибоко поціновую, бо вони відповідають найвищим якостям займаних посад. Але, за великим рахунком, у мене совість чиста. Мене ніхто не може звинуватити в тому, що я вимагав щось надзвичайне чи категорично ставився до людей…
- То Ви вважаєте, що пану Уздеміру не вдалося зберегти команду?
- Йому тяжко, бо він, по-перше, не фахівець у цій сфері, а по-друге, він не черкаський. І зрозуміти ментальність черкащан йому надзвичайно складно. Це духовний край, тут моральність має значення. А він живе в донецькому світі. Я йому щиро бажаю успіху, але йому треба корінним чином змінити кілька речей. Він має добре ставитися до людей, системно осмислювати всі проблеми, які відбуваються на телебаченні і намагатися максимально допомогти людям. А ще Тулуб має зрозуміти: сьогодні вони його так славлять, аж до нудоти, що він має їм допомагати матеріально, зробити неймовірне…
- Ви бачите себе в роботі під час виборів, скажімо, в якості консультанта когось із політиків?
- Все буде залежати від декількох чинників, щонайперше, від системи. Якщо буде мажоритарна, то не виключено, що я із задоволенням сам піду на вибори. В мене є що сказати людям.
- А на якому окрузі?
- Якщо Тулуб буде йти, то я буду там, де Тулуб. Хочу з ним позмагатися. Бо йому хоч і намалювали рейтинги, та насправді він нічого собою не являє. Крім пихи, в нього нічого немає.
- Ви входите в якусь політичну партію?
- Ні, звичайно! Не можу собі дозволити, хоча пропонують, щоб я прийшов.
- Не виникали думки покинути журналістику?
- Ні, я обов’язково працюватиму журналістом. Хоча мені нині запропонували, зокрема, у Києві роботу. Та ще не готовий дати позитивну відповідь. Є проблеми в родині – не можу так зразу поїхати…
- А де нині працює Ваша дружина? Сини реалізують себе за фахом?
- Дружина вже не працює. Після конфлікту з ректором ЧНУ вона пішла з викладацької роботи й нині на пенсії. Сини Богдан та Дмитро за фахом журналісти. Богдан працює редактором на «5 каналі», живе в Києві. А Дмитро ще шукає себе.
- З яким настроєм зустрічаєте професійне свято?
- Я 12 років пропрацював генеральним директором телерадіокомпанії. Хочу привітати своїх колег, бо для мене вони – родичі у професії. Бажаю, щоб їм вдалося зробити все те, що вони задумали. Хочу, щоб вони відбулися як фахівці й комфортніше почували себе з матеріальної точки зору.
реклама
Коментарі
Я його не їв але так сильно люблю....??? Фільм не бачив а тільки чув про нього, але ж: "НУ ТАКИЙ ЖЕ КЛАСНИЙ...."
хамство как привычная манера поведения – о духовной бедности;
хамство с целью оскорбления и унижения – о моральном изъяне.
Хамство создаёт иллюзию силы и превосходства только у тех, кто хамит.
Хамство – единственный порок, выставляемый на показ без всякого стеснения.
чтобы нахамить – ума не надо.Хамство примитивно, а всё примитивное живуче.
Раз нахамив, рискуете навсегда потерять репутацию культурного человека.
Хамство – вирус, способный внедриться в гены и передаваться по наследству.
Интеллигенция в обществе воспитывается в течении поколений; хамство же распространяетс я по типу эпидемии.Грубость – средство, а цель хамства – унижение.К хамству, как к зловонному запаху, невозможно привыкнуть. Сколько ни убеждаешь себя не обращать внимания, остаётся осадок.Хамство – бумеранг, который поражает его метнувшего.
Такие как Пантелеймон ...........хамят еще и потому, что отсутствует умение вовремя остановиться.Это связано с тем, что сейчас люди больше живут чуствами, выплеснул все и совершенно не задумывается о том, что испытывает человек от услышанного.Нет граней между тем, о чем можно и нужно говорить, а что слишком личное и не говорят об этом вслух, просто не говорят и все тут, точка. У нас же озвучивается все,что взбредет в голову ( а головы бывают разные). Жаль, но культуре поведения, точнее общения сейчас нигде не учат ( чуть - чуть дома, чуть - чуть в садике и чуть - чуть в школе, а в общем...чуть - чуть). В старину умению общаться придавали большое значение. А сейчас ...чуть-чуть.
Це ті дурні, які голосували за нинішню владу і ті, хто її обслуговує, обслуговував, і намагався обслуговувати...............
Скільки ж у Михмихича було ворогів.
Мабуть він їх таки заслужив.
Стрічка RSS коментарів цього запису