реклама
5TV
реклама
Автоклуб

Олексій Бойко – черкаський хірург, який нещодавно повернувся у рідне місто із війни на сході України. Про те, як працюють медики в «зоні АТО» й чим відрізняється ця діяльність від роботи в тилу, як змінилося українське військо за останні роки та чому контракт – краще, ніж мобілізація, капітан медичної служби Бойко розповів у інтерв’ю «Прочерку».

Бойко3

Розмову із лікарем Бойком розпочинаємо в ординаторській хірургічного відділення Першої черкаської міської лікарні, де Олексій Вікторович керує операційним блоком. Перед входом до кабінету на стіні – портрет колишнього завідувача відділення – відомого черкаського хірурга, заслуженого лікаря України Віктора Бойка (1950-2007), батька нашого співрозмовника. «Іду його стежками, – каже Олексій Вікторович, помітивши зацікавленість журналіста. – Завдяки батькові ще в дитинстві зрозумів, наскільки професія лікаря здатна вдосконалити, поліпшити внутрішнє «еґо» людини»...

Розмова із хірургом, яка тривала близько години, не раз вимушено переривалася – лікаря викликали до пацієнтів, консультувалися, просили призначити огляд. Повернувшись, Олексій Вікторович продовжував із тієї ж фрази, на якій нас перервали – ця досить рідкісна здатність запам’ятовувати хід бесіди відразу звертає на себе увагу. Як і манера чітко, без зайвих слів і зворотів, відповідати на запитання.

Хірург в «зоні АТО»

– Існує думка, що лікар, і хірург в тому числі, дуже швидко перестає бачити в пацієнті людину, ставиться до неї як до «об’єкту хірургічного втручання». Чи це справді так?

– Для лікаря, як і для будь-кого іншого, важливо відчувати, що твоя робота потрібна людям, суспільству. Якщо хірург на своєму місці – ніяке «професійне вигорання» йому не страшне. За моїми спостереженнями, для того, щоб лікар зрозумів, буде він хірургом чи ні, потрібно десь років зо п’ять. За цей час уже усвідомлюєш, що це за професія, більше дізнаєшся про профільні хвороби, про те, як їх лікувати, і оцінюєш, чи можеш ти з цим впоратися. В цей час людина ще молода і може вибрати, працювати їй у стаціонарі чи піти в поліклініку, перейти в терапевтичний профіль, зайнятися бізнесом... Зараз багато молодих лікарів тягнуться до сучасного обладнання – йдуть у функціональну діагностику, працюють, приміром, на апараті УЗО чи на комп’ютерному томографі. Тобто через п’ять років хірург уже чітко відчуває, чи він на своєму місці.

– А ви відчули, що на своєму місці?

– Відчув. На своєму.

image002

– Будучи лікарем, легко «відмазатися» від будь-яких мобілізацій. Чому ви рішили не робити цього, а піти і служити?

– Ви праві, лікар має зв’язки, повагу колег, тож, звісно, якщо не захоче піти в армію, то зможе дуже легко «відмазатися». Я вирішив не «відмазуватися». Я – військовозобов’язаний і розумію, що хлопці в зоні АТО не повинні гинути через те, що в якомусь підрозділі бракує лікаря – немає кому накласти джгут, зашити рану, перев’язати судину... Крім того, в мене багато друзів і родичів воюють на сході України. Мені ховатися по кущах було б не по совісті.

Служив спочатку начмедом у навчальному центрі, потім перевівся начмедом у один із прикордонних загонів. Курирував медичну службу оперативно-бойових прикордонних комендатур на території Донецької області. Доводилося постійно виїжджати до хлопців – забирати поранених і хворих, підвозити медикаменти, проводити навчання. Медиків мало, і тому хоч ти і начмед, начальник, але мусиш закочувати рукави, вдягати бронежилет, брати медичну сумку, автомат і виконувати поставлене завдання.

Я віддав півтора роки військовій службі Батьківщині, і не шкодую про це.

image003

– Чи можете сказати, що в зоні АТО набрали медичного досвіду, який пригодиться на «гражданці»?

– Користь, звісно, була. Набув досвіду в лікуванні гнійних ран, краще розумію тактику лікування пацієнтів, вражених уламками, осколками. Але, чесно кажучи, у міській лікарні лікар має набагато більше різноманітного досвіду, ніж на фронті.

Наприклад, вважається, що у війні люди часто втрачають кінцівки. А у мене в міській лікарні був місяць, коли я зробив шість ампутацій нижніх кінцівок (у більшості випадків – через ускладнення цукрового діабету). В армії такого ніколи не було. Сьогоднішня війна – це не те, що було в часи, приміром, Миколи Пирогова чи у світові війни.

Тому професійні військові лікарі до війни були значно менш досвідчені, ніж цивільні. Приміром, вони практично не працювали з грудною чи черевною порожнинами, не видаляли частини кишківника, не зашивали печінку. Тож перший час у військових госпіталях усе трималося на мобілізованих цивільних хірургах. До сьогодні основну масу поранених бере на себе Дніпровська міська лікарня імені Іллі Мечникова.

Але ситуація поволі змінюється. Військові лікарі набувають досвіду. Крім того, частина цивільних лікарів перейшли на контракт.

image004

«Війна ні на секунду не припинялася»

– До нещодавнього загострення існувала думка, що війна фактично закінчилася, перейшла у затяжну фазу...

– Війна весь час ішла повним ходом, ні на секунду не припинялася. Вона просто переформатувался – якщо раніше ішли в наступ танки і піхота, то зараз ворог перейшов до тактики нічних обстрілів. Таким чином він ніби сховав цю війну – щоб не бачили місії ОБСЄ, спостерігачі, журналісти. Вночі обстріляють мирних людей, а потім намагаються звернути це на українську армію, мовляв, «це укропи поробили». Останнім часом, до речі, здебільшого – безуспішно, бо тепер люди добре навчилися визначати, «що і звідки прилетіло».

Погана новина в тому, що останнім часом з’явилася нова, більш смертоносна зброя. Якщо раніше політ міни можна було почути і заховатися, то сучасні летять цілком безшумно, і про них дізнаєшся вже тоді, коли вони вдаряються об землю і вибухають...

Але є й добра новина: в цілому кількість поранених зменшилася – через кращу організацію бойових дій. Ті хлопці, які служили зі мною й брали участь у війні ще з 2014 року, кажуть, що раніше було більше вбитих і поранених, адже не будо жодної лінії розмежування, лінії оборони, спостережних пунктів. Кожен воював як хотів.

– Зараз із цим проблем немає?

– Нюанси зажди є. Був такий випадок. Одного разу ми забрали поранених, зупинилися в одному селищі й почали думати, як краще дістатися своєї частини. Бійці-добровольці, які захищали цей населений пункт, розповіли, що є дві дороги – одна безпечна, але довга і вся в ямах, а друга – коротка, якісна, але проходить повз сепарський блокпост. «Та не переживайте, він далеко», – додали хлопці.

Тож ми вирішили їхати короткою трасою. Ціла машина пацієнтів – є хворі, а є з осколочними пораненнями. Автомобіль – санітарний мікроавтобус-реанімобіль «Ford». Розмальований як медична автівка, військові номери заляпані грязюкою.

Їдемо собі – й раптом в якихось пару сотень метрів бачимо російський триколор над блокпостом. Кулемет наставлений прямо на нас. А ми їдемо в повній військовій екіпіровці. На колінах – автомат, який дулом стирчить у вікно. На нас – каски, бронежилети. Водій каже: «Що робити?» А я бачу, що зараз буде контакт із блокпостом, і з нас зроблять «вінегрет»... Не зупиняючись і не прискорюючись, знімаємо каски, поверх бронежилетів надіваємо цивільні куртки. І так, не включаючи сирену, тихо-спокійно проїжджаємо. Дивимося на сепарів, вони дивляться на нас (очевидно, не можуть зрозуміти, хто їде). Від’їхавши від блокпосту метрів сто, водій, не бажаючи далі спокушувати долю, вдарив по газах...

image005

Таких моментів було чимало, бо війна є війна, а «сіра зона» є «сіра зона». Дуже багато залежить від майстерності водія, адже траси бувають заміновані. Крім того, донедавна не було чіткої співпраці між родами військ – в одних на картах блокпост намальований, в інших – ні. Молоді водії-контрактники, буває, їдуть не по картах, які дає розвідка, а за GPS-навігаторами. З досвідченими такого не трапляється – перед виїздом такий водій обов’язково поспілкується з розвідниками.

Один раз їдемо проводити службове розслідування поранення. В машині, крім водія, полковник, підполковник, слідчий і я. Виїхали вночі, щоб години до 5-ої прибути на місце. Водій включає GPS-навігатор... Всі, крім нього, поснули. Раптом відкриваю очі – й крізь сон бачу, що верхівки дерев геть посічені пострілами. З’явилося відчуття, що ми їдемо не туди, і від цього відчуття я відразу прокинувся. Кажу про це полковнику, який сидить поруч і тримає в руках карту. Він подивився туди уважно – і зрозумів, що ми проскочили потрібний поворот. Всі попрокидалися, питаємо водія: «Куди їдеш?» А він каже, що, мовляв, туди, куди показує навігатор. Гальмуємо, розвертаємося і їдемо назад. За якийсь час зустрічаємо наших військових, і вони кажуть, що ми їхали прямо на сепарський блокпост... До нього було менше хвилини їзди.

Але це, як я і казав, нюанси. Нинішню ситуацію не порівняти з тою, що була два роки тому. Зараз ти, воюючи на передку, знаєш, що за тобою стоїть друга лінія. Стоять Збройні сили, морські піхотинці, прикордонники. Знаєш, що зліва, справа, позаду – свої. Раніше цього всього не було, тому було багато безглуздих жертв.

– Ви проходили службу під час запеклих боїв на Світлодарській дузі...

– Світлодарськ – красиве, зручне для життя місто із широкими проспектами. Красива природа. Річка Лугань, водосховище. В місті – велика теплова електростанція, яка живить найближчі населені пункти, в тому числі й Донецьк. З огляду на це сепаратисти не дуже обстрілювали Світлодарськ.

Місцеві жителі, 70 відсотків яких працюють на ТЕС, – це високоосвічені фахівці із високими зарплатами. Ніякий сепаратизм і війна їм не потрібні.

Відразу за Світлодарськом – геть усе розбомблене. Дорогами їхати там дуже важко. Мости зруйновано. Наразі їх ремонтують, а поки що подекуди діють понтонні переправи.

Світлодарськ стоїть на високому плато, з якого чудово проглядаються позиції сепаратистів. Неподалік – Горлівка, важливі транспортні розв’язки.

Тобто, позиції сепаратистів у цій частині фронту дуже незручні. Тому вони й намагалися їх поліпшити. Перед Новим роком розпочалися запеклі бої. Після масованого артобстрілу сепари пішли у наступ. Вочевидь, розраховували, що українські Збройні Сили після тривалого спокою розслабилися. Але наші дали ворогу рішучу відсіч. На Світлодарській дузі загинуло близько 200 сепаратистів й російських найманців. Характерно, що більшість із них – із депресивних національних республік, передусім, Східного Сибіру. У одному прифронтовому місті морг з підлоги до стелі був заставлений трунами з тілами загиблих бойовиків...

«Навчилися воювати, оборонятися»

– Що змінилося в армії за час Вашої служби?

– Армія набрала досвіду, навчилася воювати, оборонятися. Навіть за ті півтора року, що служив я, стан справ значно поліпшився.

Взяти хоча б забезпечення. Нас усіх вдягли, в нас було що поїсти. Мали повний боєкомплект. Проводяться навчання – по тактиці ведення бою, тактиці оборони, по тактичній медицині тощо. Техніка, яку використовують на передовій, повністю броньована – якщо раніше військові наряди возили на вантажівках і автобусах, то тепер – у повністю броньованих машинах. Тобто, захист від куль автоматів і кулеметів є. Це запобігає зайвим втратам.

image006

Начальство проводить постійні перевірки. Весь час присутнє на передовій, вивчає стан справ, спілкується з бійцями, питає, чого бракує, чим треба забезпечити. Піклуються про нормальні умови служби. Коли я тільки приїхав на фронт, то «до вітру» доводилося ходити у 20-градусний мороз на вулицю. А зараз поробили внутрішні туалети. Облаштували душові. Тобто, санітарні умови зараз досить непогані.

– А умови роботи лікаря?

– На передовій під час бою хлопці надавали долікарську медичну допомогу один одному або їм допомагали медики-волонтери. Потім на виклик прибували ми. Виймали осколки, зашивали рани. Це робилося в умовах медичних пунктів, у реанімобілях. Пацієнтів із тяжкими пораненнями відразу доправляли до медичних шпиталів. Крім поранених осколками (їх більшість) або кулями багато бійців страждають від вибухових хвиль – вони можуть кинути людину об стіну або в яму, зламати ребра, кінцівки... Завдання медика на передовій – зупинити кровотечу, відновити прохідність дихальних шляхів, а потім – у госпіталь. Налагоджено тісний взаємозв’язок із містом Дніпром.

Якщо у мене був поранений, і потрібно було за допомогою комп’ютерної чи магнітно-резонансної томографії знайти осколок чи кулю, яка потрапила глибоко в тканини і органи, я телефонував начальнику госпіталю – і негайно до моїх послуг були вертоліт або реанімобіль для доставки в госпіталь або міську лікарню Дніпра. Я навіть дивувався, як легко розв’язувалися будь-які проблеми, якщо необхідно було надати допомогу пораненому.

– Важливою складовою боєздатності є не лише здорове тіло, а й здоровий дух бійця...

– Бойовий дух у наших хлопців – на високому рівні! Бійці хоч і втомилися від війни, але налаштовані на перемогу. Незважаючи на холод, вітер, вічні відрядження, хронічну втому, вони стоятимуть стільки, скільки треба.

– Як впливає війна на психічний стан бійців?

– Я б не сказав, що погано впливає сама по собі війна. Якщо на службі порядок, атмосфера в колективі нормальна – всі хлопці поводяться адекватно. Схильних до суїциду, до капітуляції я не зустрічав. Усі розуміють, що йде війна, треба відслужити належний термін, і відслужити так, щоб не було соромно.

– Що сьогодні заважає бійцям?

– Як це часто буває, нормальній діяльності професіонала заважає зайвий формалізм. На відміну від попередніх років, командири вимагають від бійців носіння шевронів, погонів, стандартної військової форми, яка менш зручна, ніж той одяг, до якого хлопці звикли. Їм зручніше вдягти «горку» чи «британку» (спеціальний костюм для роботи в польових умовах гірських районів, – ред.), ніж вбиратися в ту форму, яку шиють у нас.

Але зараз – високі зарплати і премії. Тож хлопці підкоряються, побоюючись, що за нестатутну форму чи берці частину премії можуть зняти.

image007

– Що змінилося в армії після переходу від мобілізації до контрактної армії?

– Зараз випадкових людей в армії немає. Сьогодні, коли ти на передовій, то знаєш, що за тобою – надійні хлопці, що ніхто не втече, що тебе не «кинуть», що будуть стояти до кінця.

Коли звільнили у запас мобілізованих, то в армії багато хто перехрестився. Я сам – із мобілізованих, але мушу визнати, що значна частина з цього контингенту – не найкращої якості. Коли планували останню хвилю мобілізації, була небезпека танкового прориву ворога під Дебальцевим, тому в армію призивали без серйозного відбору. Зрозуміло, що дуже багато з мобілізованих не хотіли служити. Як результат – на бойові завдання виїжджали одні й ті ж, адже командири вважали, що того, хто не хоче, силувати і важко, і небезпечно.

Крім того, серед мобілізованих було багато так званих «аватарів», тобто пияків. Я спочатку намагався надавати їм медичну допомогу, виводити із запоїв. Але згодом зрозумів, що, оскільки це захворювання – хронічне, то чим швидше «аватар» прийде в норму, тим швидше захоче випити ще. Тож якщо він лежить п’яний – ліпше не чіпати, головне перевірити, чи не отруївся денатуратом, і не давати в руки зброю. А проводити виховну роботу з «аватарами» – це вже обов’язки офіцерів по роботі з персоналом.

Коли прийшли контрактники, випадки вживання алкоголю стали поодинокими.

– А як ситуація з того боку лінії фронту?

– У сепаратистів регулярної армії немає, там воюють найманці. Хлопці, які відбивали окопи та бліндажі ворога, кажуть, що знаходили там пляшки від алкоголю, «бульбулятори», таблетки психотропних речовин й шприци. Сепаратистам-найманцям ставлять завдання вистріляти певну кількість бойового комплекту (незалежно від того, куди міни чи снаряди влучать) і виділяють засоби стимулювання: наркотики, алкоголь і гроші. Ось так вони і «воюють».

– Чи доводилося Вам перетинатися на фронті з іншими черкащанами?

– Земляки часто тримаються разом. Із Черкащини були мої водій і парамедик. Дружили із земляками-зв’язківцями. Але там, де служив я, черкащан було не так багато.

Із моїх товаришів по службі відсотків 20 були із Західної України. А більшість наших бійців були харків’яни та місцеві хлопці-контрактники. Вони – чи не найбільш віддані воїни. «Сепари забрали наші будинки, живемо у найманих квартирах, – розповідали вони. – Будемо воювати аж поки не заберемо назад своє!» Такі хлопці завжди йдуть на першу лінію. Не кажуть, що, мовляв, «охоронятимемо військове містечко». Просять: «Пишіть мене в наряд на передок! Не хочу охороняти містечко в тилу, їду боронити країну!»

image008

– Який головний урок Ви винесли із півторарічної служби на сході?

– Головний урок – не забувати, що на нашій землі йде війна. Хлопцям дуже важко – йдуть обстріли, гинуть люди. Чи не щодня хтось залишається без батька, без сестри, без сина... Тут, у мирному житті, ми легко відволікаємося від думок про це. Хочеться сказати людям: пам’ятайте, що йде війна! І якщо ми хочемо, щоб наша країна перемогла – кожен для цього повинен щось робити!

Фото і відео надав Олексій Бойко

реклама

Коментарі  

 
0 #4 Антоніна 19.03.2017 17:02
Ось такі вони,справжні патріоти України! Успіхів і досягнеь на професійній ниві, здоров'я і сімейного затишку Вам, Олексію Вікторовичу!!!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+1 #3 ДЖОКЕР 15.03.2017 22:01
Украине нужна профессиональна я армия********** *********
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+2 #2 коля 13.03.2017 22:46
почему во владных кабинетах сидят радуцкие с инвалидностью, а не такие мужики? прочерк давайте почаще такие материалы.
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 
 
+1 #1 Урюк 13.03.2017 09:41
Знав як лікаря, тепер взнав як чоловіка. Моя повага!!!
Цитувати | Поскаржитись на коментар
 

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

Loading...
реклама Хінкалі
реклама
Моніторинг цін
Театр
Loading...