Село на Черкащині: жити чи вмирати?

Ще з дитинства мене тягнуло до магазину, що розташований у нашому селі. І справа навіть не в його зовнішньому вигляді. Навряд чи звичайна будівля з вивіскою «Продукти & каfе» може чимось захопити.

Продуктовий завжди буде одним з найприємніших спогадів мого дитинства в селі.

Село Головківка недарма вважається серцем Холодного Яру. У цих краях раніше була величезна кількість повстань. Навіть одна з версій появи села асоціюється з непокорою селян. За легендою, на місці нинішньої Головківки жив козак Головко, який відчайдушно боровся з турками-татарами. Пізніше навколо села оселились інші сім'ї. Так і почалась Головківка.

Але це село відоме не тільки своїми повстаннями, славиться воно й неабиякою красою. Головківка стоїть на горі, з височини якої ліси та долини утворюють чудові пейзажі з видом на село Медведівка, що неподалік.

Село Головківка: вид на сусідню Медведівку

І от сьогодні, перебуваючи серед цих пейзажів, я їду на велосипеді до старенького продуктового магазину в нашому селі. Але зовсім не по жуйки чи солодощі. На годиннику восьма ранку. У цей час селяни та дачники в селі Головківка зазвичай купують свіжий хліб, що привозять із Черкаського хлібозаводу.

Я під'їжджаю до центру села і одразу помічаю, що під вивіскою «Продукти & каfe» стоять кілька велосипедів, а біля них водій старанно витягає з «Газелі» один за одним підноси з хлібом.

«Довго мені доведеться стояти в черзі,» – прогнозую я і трохи розчарований заходжу до будівлі.

Тітка Алла, людина, котра в дитинстві продавала мені різні солодощі, кілька хвилин тому поїхала до Черкас на оптовий ринок, тож за прилавком сьогодні головна – Тетяна. Людей у магазині вдосталь. Але не так кількість, як поведінка людей дивує у цьому приміщенні. Здається, що всі сюди прийшли насамперед не купувати, а спілкуватися одне з одним. І, може, тільки я знаходжуся тут, щоб купити хліба.

Ось біля мене – троє бабусь, котрі розмовляють про серіали та господарство, трохи далі – двоє дорослих чоловіків розповідають один одному про власну сім'ю, ще кілька людей з одного боку, кілька з іншого... І всю цю картину доповнює бабуся, яка стоїть позаду і, легенько штовхаючи, тихо запитує: «Ви – крайній?»

Знаходжу єдине щось більш-менш схоже на чергу, біля якої і прилаштовуюсь. Але простоявши хвилин десять на одному і тому ж самому місці, нарешті розумію, що щось не так. І взагалі, за той недовгий проміжок часу, поки я стояв у своїй уявній «черзі», продавець без упину продавав продукти. Ось вже і бабусі, які обговорювали серіал, придбали необхідний товар, і двоє чоловіків, які згадували про власні сім'ї уже «на підході», а я навіть кроку вперед не зробив. Що це? Магія? Навіть здалося, що ми – невеличка черга, у якій я стояв – як той автомобіль, що поступається великому потягу людей, котрі безперервно підходять до продавця і кажуть: «Певно, ще до мого приходу встигли домовитись, хто за ким стоїть», – розмірковую я.

Поряд зі мною в черзі стоїть 84-річний письменник Олексій Лукич Соломіцький. Ми майже водночас виходимо із магазину, тож я не втримуюсь запитати в нього, чому ж нашу невеличку чергу так безцеремонно обходили люди і купували те, що їм треба.

– Деяким людям необхідно якомога швидше придбати хліб, щоб раніше піти додому та розпочати роботу, працювати на городі, – пояснює Олексій Лукич. – Усім треба встигнути багато зробити до обіду, оскільки вдень стає дуже спекотно. Я, наприклад, вийшов з дому о пів на восьму і теж був би не проти опинитися вдома раніше, але, як бачиш, не вийшло.

«Старість – не радість»

Ми з Олексієм Лукичем легко знайшли спільну мову. Я нагадав йому, як колись він навідувався до нас у школу із своїм твором, а письменник розповідав про нову книжку, яка зовсім нещодавно вийшла в світ.

– До речі, – сказав Олексій Лукич, – а ти звернув увагу на те, що в магазині люди були лише пенсійного віку? – Я кивнув, погоджуючись. – Село дуже швидко вмирає. Коли я придбав тут оселю в 1989 році, то майже кожен селянин мав у своєму дворі корову, а сьогодні, коли виглянеш з двору, то побачиш як ідуть лише дві корови на всю вулицю. Це дуже сумно! Страшно порахувати, але зліва та справа від моєї хати по чотири будинки є порожніми…

Дві корови на всю вулицю

Це і справді так. Спочатку не помічаєш, як село твого дитинства потроху вмирає: один будинок залишається без господаря, потім – другий... А тепер проїжджаєш порожніми місцями, де не так давно ще сиділи бабусі й слідкували за своїм господарством.

Мені треба було повернутися до центру села та придбати ще деякі речі, тож я побажав Олексію Лукичу здоров'я та знову поїхав до магазину. Але цього разу я завітав не до продуктового, а до продовольчого магазину, що розташований неподалік. Тут є всі необхідні для життя дрібниці: починаючи від канцтоварів і закінчуючи одягом. Переді мною в черзі стоїть чоловік. Він весело посміхається:

– Дай мені щось крепке і пахуче, – говорить, вказуючи на одеколони. Продавець з легкістю розуміє його і ставить на стіл всі пляшечки із «міцним» запахом. - Бррр, хорошо! Давай оцю, – вигукує чоловік після того, як понюхав шосту пляшку з одеколоном.

– Це у вас завжди так? – запитую я, після того, як чоловік пішов.

– Ні, тільки з односельчанами так спілкуємося, – відповідає продавчиня Ніна Савівна. – Ми майже всі одне одного знаємо. А оскільки більша половина наших жителів – пенсіонери, які завжди хочуть виговоритися, то повірте: іноді доводиться слухати дідуся чи бабусю дуже довго.

Село Головківка: жити чи вмирати?

Через кілька годин я знову їду до продуктового магазину. До будівлі з вивіскою «Продукти & каfе» вже повернулася з Черкас тітка Алла.

Продавець магазину «Продукти&каfе» Алла

Востаннє ми бачилися давно. Говоримо про життя. Іноді нашу розмову переривали покупці. Зазвичай, люди купляли потрібне і миттєво йшли, але бували й такі, котрі прагнули трохи погомоніти з тіткою Аллою. Так, до магазину зайшли дві жіночки, які, здається, дуже хотіли посперечатися одна з одною:

– Дай мені, кумо Аллочко, ще капусти, – просить одна жінка.

– Та нащо тобі та капуста? У мене візьмеш! – відказує їй інша.

– А квас у тебе є? – знову запитує жінка в продавця, не втрачаючи надії щось придбати.

– Квас? – дивується інша пані. – Та до мене заходь, я вчора такого квасу наварила... – і поки ті жіночки сперечаються одна з одною, а Алла чекає, доки хтось із них щось нарешті придбає, я згадую, як намагався в дитинстві отримати від бабусі чи дідуся трохи кишенькових грошей. Згадую, як на випрошені кошти біг до магазину разом із друзями й купував кілька жуйок у тітки Алли.

...Звичайно, я не був єдиним прихильником солодкого в Головківці. І всі дачники та жителі села, віком до десяти років, також постійно продумували різні комбінації, щоб отримати гривню-дві.

Пам'ятаю, як одного разу ми – залежні від жуйок та цукерок – вирішили об'єднатися. У нас був геніальний план: провести концерт і трохи заробити на ньому. Коштувало це дійство для глядача всього 6 копійок. На нашому концерті був аншлаг: усі стільчики, табуретки та лави, які ми понаставляли до початку вистав, були зайняті. Здавалося, прийшли майже всі селяни та дачники з нашої вулиці. Ми танцювали, розігрували різні сценки, розповідали якісь незрозумілі анекдоти, а на отримані кошти побігли до магазину за солодкою водою та цукерками...

Коли дві жіночки залишили магазин, ми з Аллою знову продовжили розмову.

– У селі за останні десять років багато чого змінилося, – говорить продавець і разом з тим головний бухгалтер закладу. – Мені здається, що й люди теж уже не ті: стали злішими, багато жаліються на життя. Уся наша надія – молодь – їде до міста заробляти гроші. У Головківці залишаються лише пенсіонери, яких у нас вже більше половини від загальної кількості населення.

Раніше до тітки Алли в магазин прибігало багато малечі, яка кожного дня безперестанку галасувала на вулицях села. Сьогодні ж вулиці в Головківці рідко радують дитячим сміхом.

Чи повернуться ті часи, коли діти влаштовували концерти, збираючи майже все село, тільки для того, щоб заробити трохи грошей? Чи почне знову молодіти, оживати хоч одне із тисячі сіл, таких, як Головківка? На ці запитання тільки час дасть відповідь.

А поки що вулиці села мого дитинства найбільше заповнені людьми о восьмій ранку, у час, коли пенсіонери йдуть за продуктами.