Колись давно про місця вічного спочинку у ті часи сущим було відомо усе: хто, коли та за яких обставин упокоївся, де його могила. І не мало значення, існує вона зараз чи вже зрівнялася із землею. А що ми, теперішні черкащани, знаємо про старі цвинтарі міста? Та власне – геть нічого.
Старожили ще пригадають кладовища на місці Першотравневого парку, в районі вулиць Паризької Комуни і Енгельса, поховання радянських солдат у сквері поруч із Палацом піонерів та німецьких у Комсомольському парку, але навряд чи більше.
Утім, всі ці некрополі датовані ХІХ-ХХ століттями. А раніше? Адже за різними версіями місту понад сім віків чи близько того, що означає… Плюс-мінус, звісно, але із врахуванням демографічних процесів, воєн, епідемій, – зрештою, кількості мешканців на той чи інший період, – виходить, що в територіальних межах Черкас до 400 тисяч померлих. Даруйте вже за натуралізм, тобто скелетів чи їх фрагментів. І це мінімум, позаяк жителі доісторичних часів, але теж люди, – вже тлін. Тож і тут, як будь-де на давно заселених територіях, місто мертвих значно чисельніше міста живих. Просто поверхи першого йдуть у глибину землі і віків…
У дореволюційні часи у 40-тисячних Черкасах налічувалося шість кладовищ, кожен куток мав своє. Відповідно й вулиці називалися: Пастерівська – Друга кладовищенська, Самійла Кішки (Рози Люксембург) – Третя кладовищенська, цвинтар на території Соборного парку в народі називався Соборним або Успенським, той, квартал якого нині мало не у середмісті і звично називається «пушкінським», мав назву Троїцький. Окрім них, своє кладовище мала єврейська громада: воно знаходилося, – та й зараз знаходиться вже у жахливому стані, – перед парком Сосновий Бір, донедавна Ювілейним.
Вантажівки із останками
Наявність неподалік одна від іншої двох Кладовищенських свідчить про певну специфіку району, з якого наприкінці 1950-х розпочалося будівництво «нових Черкас». Тоді знадобилося швидко зв’язати житлову частину міста з новобудовами «великої хімії» і робітничим «посьолком». Дійшли висновку, що могильний кордон тут вкрай недоречний – сум навіває, а може й ударні показники псує. Тому бути на його місці жилрайону: з кінотеатром, магазинами, будинками. Все як годиться.
В різні часи мені довелося чути жахливі оповідки містян відповідного віку про дні і місяці того «великого переселення» останків сотень земляків, похованих у кварталах, де давно ринок, колишній кінотеатр «Мир», сектор житлової забудови. Деяким навіть віри не ймеш, одначе… На перепоховання влада відвела теплих півроку 1958-го. А потім пішли бульдозери, слідом – артілі гробокопателів. Кузови вантажівок наповнювалися усім підряд, тотально. Трухляві дошки домовин і кістки на машинах мали такий самий буденний вигляд, як і будівельне сміття. А у неробочий час в траншеях промишляли виховані в дусі атеїзму мародери. Золоті коронки, нагороди, зрідка годинники у срібних корпусах – добро знаходилося. Один теперішній дідусь зізнався, що тоді старші «старателі» проганяли пацанів з місць свого чорного промислу, тож їм, шкетам, залишалися «невинні розваги». Наприклад – «візьмемо кілька черепів, просилимо наскрізь мотузки, і гайда у сквер чи на алею. Там повилазимо на дерева і чекаємо тіток, або ще краще дівчат. Підійде така поближче – а зверху голова прямо перед нею. Було, що й відливали кількох. До морозів одну купу вивезти не встигли, вона після дощів схопилася, і ми там гірку влаштували…»
Відсторонено та без емоцій залишається констатувати, що саме на тому кладовищі знайшли свій аж ніяк не вічний спокій й відомі у місті люди. Наприклад, 1935 року тут поховали засновника Машбуду Івана Карловича Гроссе.
Прощання з ним вилилося у наймасовішу жалобну процесію тих часів, коли подібні почесті «старорежимникам» владою, м’яко кажучи, не віталися. Там же знаходилося й кілька могил заможників-грабарів, що починали як прості землекопи, але згодом на будівельних підрядах спромоглися заробити великі капітали. Таким вже тоді встановлювалися гранітні та мармурові пам’ятники, добре помітні в оточенні простих дерев’яних хрестів. Зрештою, фінал у надгробків видався однаковим…
Кладовище за Бульварною
Можливо, саме так його називали у перші роки, ще на початку ХХ століття. Нині це згадане вже «пушкінське». Так сталося, що авторові воно… знайоме змалечку. Саме тут ми, казбетські малолітні безбожники, не обтяжені пересторогами, влаштовували якісь квести та випробовували себе переходами по темному від кута до кута. Тут уперше зустріли дивакуватого дядечка. Спершу його побоювалися, а потім з’ясувалося, що він просто часто приходить до могили дружини, померлої молодою. Доглядає і за цією, і за ближніми, бо вже на початку 1980-х туди мало хто навідувався. Якось той дядечко провів нас усіма закапелками, показав де і хто похований та попросив по можливості не влаштовувати на кладовищі ігри. Чомусь запам’яталося. А якоїсь весни ми його вже не побачили, і на Паску по могилі дружини зрозуміли, що й не побачимо. Прибрали, як могли…
Кажуть, що поховання поверх старих на «пушкінському» не дивина. Дореволюційні – нижче, повоєнні мало не просто присипані. Особливо багато таких датовані 1950-ми. Багато поховань колишніх фронтовиків, які по війні ненадовго затрималися на цьому світі. Серед таких могила Героя Радянського Союзу капітана Морозова.
Чимало й міщанських: голод та хвороби, спричинені війною та повоєнням, вкоротили віку й обивателям. Тут якось натрапив й на найстарішу з «простих» відомих мені могил, датовану 1904 роком. Але насамкінець – про іншу.
Цьогоріч у липні я спробував привернути увагу наших муніципалів, а заодно й представників новоствореної поліційної служби, до аварійного стану непримітного обеліску у глибині кладовища. Це пам’ятник трьом поліцейським, які загинули при виконанні службових обов’язків у один день, 18 травня 1914 року. Їх імена – Ємельян Байчиков, Никанор Тимошенко та Харитон Тацько. Як в принципі і очікувалося, міські чиновники від такої старорежимної древності відхрестилися. Мовляв – не наш клопіт, ми ніяким боком. Правоохоронці теж залишили факт поза увагою, пояснивши, що у них є «свій» пам’ятник для покладання квітів біля входу у Соборний парк.
Єдиним, хто предметно зацікавився інформацією, став колега Максим Степанов. За яких обставин одного чудового весняного дня у тихих провінційних Черкасах загинуло зразу троє з місцевої поліцейської команди? І його предметна цікавість стала максимально результативною. Щоправда, для цього довелося копати дуже глибоко (спокійно, це у переносному розумінні) та дуже звідсіля далеко. Утім, черкащани вже дізналися подробиці цієї пекельної історії від нього самого.
(Від редакції «Прочерку». Після публікації в нашому виданні поліція та комбінат комунальних підприємств привели могилу Байчикова, Тимошенка і Тацька 1914 році до належного стану.)
Першотравневий парк
Зі створенням у серпні 1992 року Черкаської єпархії УПЦ на той час вже давно здичавілий Першотравневий парк перетворився на арену жорсткого протистояння сил небесних і земних.
Рішення про передачу території парку у довгострокову оренду церкві було обумовлене не раптовим прозрінням чиновників, а банальною неспроможністю нової влади навести лад у найпроблемнішому міському кварталі, який зажив недоброї слави ще за часів постреволюційних суспільних викиднів і жив з нею ще й у 1980-ті.
Зрештою, як згодом приватно згадував один місцевий правоохоронець, «нам було все одно, що там буде: автовокзал, магазини чи церква. Тільки з очей геть. Аби «первомайка» не підвищувала показники у міліцейських звітах про пограбування, зґвалтування та навіть вбивства».
Чи не кожному старшому містянину відомо, що до революції тут був цвинтар. Коли ще на початку 1950-х закладали Першотравневий парк, цивілізована практика перепоховання у цьому місці була заборонена. Роботи на кладовищі велися за щільним міліцейським кордоном. Містом поповзли чутки про «специфічність» поховань. Мовляв, там чимало «чумних» могил, тож міліція стереже, щоб ніхто не заразився. Звісно, дурня повна. В тому сенсі, що такий бар’єр цій хворобі не страшний. Але у найвіддаленішому кутку цвинтаря, звідки дорога вела на Хмільник та далі на Вергуни, колись справді хоронили таких померлих. Трохи медицини: чумні могильники й справді краще не ворушити, адже коли зітліває труп, ґрунтові бактерії вбирають усі мікроорганізми.
Таким чином, мікроби продовжують жити вже в бактеріях, які постійно присутні в ґрунті, допоки там є хоч трохи вологи.
Хто і коли заборонив перепоховання та навіщо у народ запустили чутки про «суцільну смертельну небезпеку», стало зрозумілим після оприлюднення даних державної комісії з реабілітації жертв політичних репресій.
Згідно з ними, упродовж лише 1937-1938 років у Черкасах було страчено понад 30 священнослужителів та ще кількадесят мирян, які прийняли смерть разом зі своїми настоятелями. Майже всі мученики були поспіхом поховані саме на території, яка згодом стала парком. Вочевидь, такі «знахідки» не зробили б честі будівничим світлого майбутнього, та унеможливити їх вдалося. Спроба приховати під атракціонами й клумбами правду про переддень парку призвела до того, що у 1993 році у до всього цікавих учнів сусідньої школи занепокоєні педагоги почали виявляти дивні предмети: натільні хрестики, пожовклі сторінки з біблійними текстами і найстрашніше – людські останки.
Далі були подання про припинення будівельних робіт (на той час вже зводився Свято-Михайлівський собор), гучні газетні скандали, постійні перевірки технічної документації та навіть спроби повернути парк у міську власність.
Як засоби досягнення мети практикувалося викрадення або нищення будматеріалів чи інструменту, кілька разів був зламаний хрест, з якого завше розпочинають будівництво православної церкви. Освячення собору сталося відбулося лише у серпні 2002 року, хоча священнослужителі планували це зробити ще у 1995 році.
Та повернімося на століття назад. Початок буремного ХХ-го. Тоді майже на тому самому місці, де нині здіймається в небо золотими куполами величний Свято-Михайлівський кафедральний собор, стояла одна з дванадцяти черкаських церков. Називалася Свято-Успенська. Поруч з нею був великий цвинтар, через що, власне, й церква мала статус цвинтарної.
Саме ж кладовище, як зазначалося раніше, за звичною тоді практикою було закріплене за головним собором Черкас, Свято-Миколаївським, що знаходився на місці теперішньої облдержадміністрації.
Відомо, що неподалік Успенської церкви ховали заможних городян. І саме їхні склепи постраждали найперше. «У смутні часи революції і післяреволюційного царства безпритульників вони мешкали в цих склепах цілими колоніями, розграбовували їх, продаючи цінні речі на барахолці. Люди боялися ходити поодинці на цвинтар, навіть міліція побоювалася босяків», – писав вже по кількох десятиліттях від тих подій їх очевидець, черкаський краєзнавець Степан Нехорошев.
Він також розповів історію кількох поховань, про які до війни знав чи не кожен городянин. Так, недалеко від церкви була могила мучениці Акилини – дочки руськополянського єврея Ізі Лазерського Сури. Вона покохала православного хлопця і прийняла християнську віру (тому два імені), а згодом понівечене тіло красуні знайшли у Дніпрі. Слід вивів на батька, і той нічого приховувати не став. Ще одна людська трагедія, а відтак – і могила на солдатській, або Зацаринській частині кладовища, спонукала до зведення там церкви-меморіалу святого Георгія Побідоносця у пам’ять загиблих воїнів.
Степан Нехорошев свідчить, що до початку будівництва були причетними дві австрійки – мати та наречена солдата з ворожого табору, померлого у черкаському госпіталі для полонених. Перед смертю він буцімто передав сестрам милосердя, черкащанкам Капітоліні Гукович і Марії Масловській, срібний портсигар з портретом матері та вкладеним пасмом волосся коханої.
Через швейцарський Червоний хрест портсигар з листом опинився у Відні, а вже за місяць у супроводі члена Державної думи Гаркавенка жінки приїхали у Черкаси. А далі трапилося неминуче як на 1930-ті.
Ось рядки із заяви приходської ради на той час вже просто Георгіївської привокзальної кладовищенської церкви Черкаського районного відділу культів від 27 червня 1933 року: «З того часу, як загороджено вхід до Георгієвської церкви, та частина кладовища, де церква знаходиться, стала злодійським притоном. Волоцюги перетворили її у нічліжку, позривали замки, випили вино, вкрали свічки, побили вікна. А 25 червня священик побачив там повний погром: на підлозі валялися понищені церковні речі, книги, рами з ікон...»
Ще рік церква стояла пусткою, а у 1934-му розібрали навіть стіни і дах: усе згодилося у господарстві «войовничих атеїстів» і просто безбожників. Свято-Успенська церква пережила молодшу, Георгієвську, лише на два роки.
На кілька повоєнних років старе кладовище стало прихистком для чисельної, утім непомітної для влади соціальної верстви – калік, юродивих та божевільних. З часом цих нещасних «оприділили», і для більшості з них це стало останнім випробуванням долі, а тоді вони жили з подаянь, нерідко ночуючи просто неба між могилами. Коли ж цвинтар зрівняли з землею, дехто з мічених війною перебрався на так зване «пушкінське кладовище».
Казбетські старожили й сьогодні пам’ятають контужену фронтовичку Олену (кажуть – підполковника медичної служби), яка, фактично, жила там багато років і яку одного разу, «мертву» після поминок, завезли у міський морг. Там, оговтавшись, вона розсадила мерців на лавах і сама сіла поміж них, а коли туди завітали медики, зареготала...
Пригадується розповідь однієї із колишніх працівниць місцевого Зеленгоспу, якій «пощастило» працювати на закладинах Першотравневого парку. Зацитую за чернеткою, якій вже теж років та років. «Щороку навесні кістки знаходили. Копаєш лунку, розбиваєш клумбу – раз-другий нічого, а на третій є. Інколи дівчата плакали. Ми й не здогадувалися, що усе воно чомусь так близько від поверхні. Потім вирішили алей більше не прокладати. Так їх дві й залишилося, а не п’ять, як променів у зірки».
«Першотравневий» вмирав довго і болісно. Заростали алеї, і в їх гущавині варвари трощили скульптури. Безслідно зникало все, що мало бодай якусь матеріальну цінність: спочатку «приватним чином» цупили цеглу, бордюри та лавочки, а після 1991 року «солідні дяді» тягли звідси машинами: хто електромотор з дитячої залізниці, хто – ті ж вцілілі скульптури собі на дачу, хто – гранітні брили з огорожі...
*Передрук із Zmi.ck.ua: частина 1, частина 2
рекламаЦікаві новини звідусіль
Коментарі
Насчёт кладбищ - проходил мимо Пушкинского кладбища в июле и что-то потянуло заглянуть на него. Посмотрел могилы с краю, ближе к ограде. В глубину там просто так не попадёшь, как минимум надо мачете, чтобы пробраться через дебри.
Смотрю на памятники, на даты жизни людей и думаю - это же жили люди, взрослели, влюблялись, старели, умирали. За каждым человеком своя история. По-сути, всё так же, как было и нас, только на 50-100 лет раньше. Сделал пару фоток, жаль, что их тут нельзя запостить.
Ну, давайте:
-На 1917 рік у Черкасах було 4 кладовища.
-вул.Пастерівська у ті часи називалася Старо-Пречистенською,
-вул.Рози (тепер Гуржіївська) наз.Кладбищенською,
-вул.П.Комуни (тепер Кривалівська) наз. 2-а Кладбищенська,
-вул. В"ячкслава Чорновола тоді звалася 3-ю Кладбищенською Останні три так чи інакше виходили на кладовище розташоване в межах теперішніх Кривалівської, В.Чорновола, пров. Матросова, Надпільної і клином вдавалося в квартал, де знаходився к/т "Мир". Але на місці кінотеатру поховань не було!
-Вул. Самійла Кішки звідси дуже далеко, аж з початку Бидгощської.
-Олена - була капітаном медслужби.
-І не ховали чумних на Первомайці, а на спеціально виділеній ділянці, де згодом виникло так зване Ватутінське кладовище,
і т.д.
Якы там неточності? РОзкажіть, будь ласка, точніше
Стрічка RSS коментарів цього запису