реклама
День медика

Канівці часто бачать їх удвох: гарну молоду карооку жінку і синьоокого інтелігентного чоловіка. Вони спілкуються із знайомими і незнайомими людьми, відвідують різноманітні заходи, що відбуваються у місті. Від інших мешканців Канева їх відрізняє хіба що те, що обоє - в інвалідних візках. Це - Наталя Капустян і її чоловік Микола Баландін. Часто до них приєднується ще й Настя Капустинська. Дівчинці дев’ять років, і вона так само в інвалідному візку. У кожного з них своя історія життя, але доля їх об’єднала, і тепер вони відчувають себе однією родиною.


У Наталі Капустян було кілька життєвих етапів. Перший - чудове дитинство і юність у щасливій родині, спортивні досягнення і надія підкорити найвищі спортивні вершини. Але у травні 1990 року потрапила в автомобільну аварію і зазнала тяжких ушкоджень хребта. Коли її однокласники готувалися до випускного балу, Наталя практично нерухомо лежала в лікарняній палаті і думала про те, що життя закінчилося. Це був етап сповнений безнадії. Лікарі прогнозували невтішне - жити лежачи. Але Всевишній змилостивився і послав до неї доброго ангела. Ним виявився тодішній директор Канівської гідроелектростанції Іван Синенко. Він знайшов українських медичних світил, які допомогли дівчині не лише вийти з важкого психологічного стану, але й помітно поліпшити фізичний стан. Тоді Синенко ще не знав, що згодом сам приходитиме до Наталі за допомогою. Зазвичай брав букет ромашок, цукерки і ... свої печалі: то на роботі негаразди, то злі язики пліткують. Починав жалітися, а потім зупинявся, обнімав дівчину і казав: "Боже, яке це все пусте. Дивлюся на тебе і все стає на свої місця. Ти найкраща."

На життєвому шляху Наталі зустрічалося багато прекрасних людей. Канівська вишивальниця Валентина Жук навчила дівчину вишивати, стала другом і порадницею. Вишивання не лише розраджувало, але й давало заробіток - вишиванки Наталі купували.

Спортивні нахили стали поштовхом до активного заняття спортом. Стрільба з пневматичного пістолета принесла Наталі Капустян звання чемпіона України. Вона була за крок, аби увійти до параолімпійської збірної.

А дев’ять років тому Наталя, як голова Канівської громадської організації осіб з інвалідністю "Відродження", для людей з обмеженими можливостями вперше організувала фестиваль. Спочатку він мав назву Фестиваль творчості осіб з інвалідністю "Ми діти твої, Тарасе". Згодом хтось із чиновників зауважив: як це так, щоб інваліди були дітьми Тараса? І чотири роки тому фестиваль перейменували, давши назву "Дніпровські хвилі".

- Спочатку мені було прикро, що фестиваль перейменували, та ще з таким трактуванням, - каже Наталя Капустян. - Але суть від цього не змінилася. З кожним роком ми залучаємо до заходу все більше людей. Цього року канівський фестиваль набув статусу всеукраїнського. До нас приїхали представники міста Червонограда Львівської області, із Хмельницького, Вінниці, Чернігова, Рівного, Пирятина Полтавської області, Балти Одеської області. Всього прибуло до нас більше 150 гостей.

- Яке враження справив на них Канів?

- Усі в захопленні і від міста, і від фестивалю. Про це вони й досі розповідають мені по телефону. Дякують за організацію. А я у свою чергу хочу подякувати людям, без яких ми нічого не могли б зробити. Зокрема, це Аграрна партія. Нещодавно нам з чоловіком довелося побувати на концерті, який проходив у канівському міському будинку культури. Організував його голова обласної організації Аграрної партії. Ми захоплювалися виступами чудових артистів – Заслуженої артистки України Ніни Мирводи, переможниці міжнародного пісенного конкурсу "Слов’янський базар" Ані Твердоступ, відомого композитора і виконавця Ніколо Петраша. Цього дня ми ближче познайомилися і з Віктором Полозовим. Він справив враження людини скромної і ділової. Виділені ним кошти для проведення фестивалю "Дніпровські хвилі" ми використали на оплату проживання всіх наших учасників. Мені сподобалося, що Віктор Полозов навіть не захотів, щоб ми під час фестивалю рекламували його. Відчувається, що благодійність іде від щирого серця.

Звісно, Наталя, як організатор, доклала немало зусиль, аби на високому рівні провести багатолюдний мистецький захід. Але вона не перестає з вдячністю розповідати про людей, які увесь час були поряд з нею . Найперше, це чоловік Микола. "Лише він може витримати мою імпульсивність", - посміхається Наталя.

- Найбільше щастя - бачити очі людей, яким ти робиш добро, - каже Микола.

І у цьому - весь смисл їхнього з Наталею життя. Цю ж думку поділяє і їхній друг Сергій Голдиш, учасник АТО на Донбасі. Хлопець втратив на війні око, увесь посічений осколками.

- Наталя і Микола - це вже моя родина, вони допомогли мені повернутися до життя, - розповідає хлопець. - Майже насильно вони відправили мене на Закарпаття в реабілітаційний центр. Там я зустрів нових друзів - Ваню, Юру, Саню, Лєну. Якось ми піднімалися на гору Великий Верх, на висоту 1600 метрів. Поряд зі мною - Лєна без руки і Саня на протезах. І я рядом, з руками, ногами. Думаю собі: ти ідіот, їм у сто разів важче, а ти ниєш. Або подивитися на Наталю і Миколу. Це справді приклад для тих, хто ображений на життя через дрібниці.

Сергій активно долучився до проведення фестивалю. Зранку до ночі його автомобіль обслуговував гостей.

Наталя щиро дякує волонтерам - студентам канівського коледжу культури і мистецтв та вищого професійного училища. Студенти проводили майстер-класи з виготовлення оберегів. Й сама Наталя долучилася до творчого процесу - власноруч протягом місяця вирізала близько семисот ангелів, які розмалювали канівські діти і учасники фестивалю. Ангели відправлятьсяу зону АТО для солдатів.

До фестивалю долучилися і канівські козаки. Отаман Василь Спіжовий подбав про те, щоб кожен покатався на коні. Тут здійснилася мрія багатьох.

- Найважливіший результат фестивалю - ми вивели людей з квартир, дали змогу поспілкуватися, перебороти страх і вийти на сцену, - ділиться Наталя Капустян. - Ми знаємо, як це важко зробити вперше. Але хто переборов себе, свої комплекси, свої страхи,  той вже почувається вільніше і впевненіше.

Колись травень відібрав у юної дівчини надії на майбутнє. Але через роки травень вже для дорослої і змужнілої жінки став символом торжества життя. Бо саме цього місяця Наталя започаткувала фестиваль для таких, як сама, залучила сотні людей з інвалідністю і тепер щороку саме цього місяця дарує їм велику віру у себе, у свої можливості, у людей.

Лариса Зелененко

 

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль


реклама Хінкалі
реклама
Моніторинг цін
Театр
Loading...