Із більш як двох десятків одногрупників, які були в Олександра Скалиги, коли ще він навчався у КНУ ім. Т. Шевченко на факультеті радіофізики і електроніки, зараз в Україні лишилося декілька осіб. Всі інші працюють за кордоном. Та сам Олександр каже, що відчувати себе комфортно можна лише на Батьківщині і вперто з двома друзями намагаються розвивати ту справу, яка до душі. Разом з двома братами – Павлом та Юрієм Линниками – вони створили творчу групу «Лабораторія «ДМ», яка працює в Городищі Черкаської області. Фірма виробляє ексклюзивні дерев’яні вироби. Об’єднавшись, однодумці отримали можливість ділитись досвідом, разом працювати над творчими доробками.
Одне з завдань творчого об’єднання – зберегти традиції різьбярства Центральної України, навчати молодь.
– У Центральній та Східній Україні здавна було розвинуте різьбярство, але зразків народної скульптури 17-19 ст. збереглося дуже мало, тож ми вирішили у своїй роботі наслідувати саме такі традиції, – каже Олександр Скалига. – Бо зразків мало. Вивезли, мабуть, ще до совєтів наших різьбярів звідси. І тепер деякі схожі деталі можна найти в різьблених іконостасах церков десь на Колимі.
Усередині приміщення запилено, багато стружки, тепло. Всі відходи деревини збираються і йдуть на опалення приміщення, де має бути комфортна температура для роботи, адже хлопці працюють руками, а що ти вирізьбиш, якщо руки змерзли?
Зараз в майстерні стоїть великий, аж під стелю, іконостас. Майстри завершують роботу над ним, на яку пішло два роки. Така річ коштує до мільйона гривень. Може, якби більше не мали замовлень, то зробили б його за сім-вісім місяців.
Колись, кажуть, приїздив до них священик, то казав, що побідний іконостас вже після передачі замовнику може вартувати і мільйон доларів. Та команда майстрів звикла, що робота безпосередньо у виробника завжди коштує дешевше, ніж потім в перекупника.
Окрім іконостасу, гуртом майстри роблять також меблі, шкатулки, сходи, ліжка. В основному, усе ексклюзивне.
– Пригадується, приходив до нас замовник, просив зробити дерев’яну скульптуру з обличчям його жінки. Також чоловік замовляв ліжко, але акцентував увагу на тому, що це має бути ексклюзив і просив нас більше нікому за тією схемою ліжка не робити, – каже Юрій Линник. – Звісно, ми погоджуємося.
Зараз їх виробничий цех розташований у передмісті на ділянці, яку купив один з співзасновників фірми. Раніше, кажуть, доводилося працювати в орендованому цеху, але за це доводилося платити великі кошти. Нині ж працювати у власних приміщеннях комфортніше.
Майстри разом придбали машину, для якої Олександр на комп’ютері робить програму виробу у форматі 3D, а Павло вже доробляє. Це полегшує різьбярам роботу.
– Ще в 1998 році бачив програму для керування роботом на атомній станції. Потім думав про автоматизоване виробництво у нас і от знайшли машину, яка б нам допомагала. Врешті, маючи освіту, маючи вже досвід, вдалося об’єднати 3D дизайн, верстати, інші машини. І ми вже можемо автоматизувати навіть до 90% роботи. Спочатку малюємо на комп’ютері, потім передаємо на верстат, який застосовує різьбу по трьох координатах. Ми одні з перших в Україні стали так робити, – розповідає Олександр Скалига.
Коли придбали новий верстат, який коштував до десяти тисяч доларів, то працювати на ньому вчилися десь із рік. Багато деревини псувалося, не всі комп’ютерні програми з ним узгоджувалися. Вже згодом почали заробляти.
Петро Линник пригадує: першу роботу вони взагалі везли замовнику на велосипедах. Це були різьблені сходи. Зараз, звісно, ситуація вже краща.
Буває, до них у цех приходять учні, особливо в період, коли треба визначатись в житті, обрити професію. Не всім різьбярська справа до вподоби, бо це і тяжко, і небезпечно.
Цікаво, що в команді майстрів ролі поділені:
– Якщо дуже просто, я в команді програміст, бо це ближче мені по освіті. Юрій Васильович – столяр, а Павло Васильович різьбяр, до речі, він ще й має звання народного майстра України. Знайомі ми багато часу, а от об’єдналися у команду не так і давно. Кожному з нас цікаво робити щось нове і в задоволення. Є фірми, які роками роблять одні й ті ж двері, а ми стали пропонувати клієнтам ексклюзив, – зазначає Олександр Скалига.
Для нових ідей майстри надихаються у музеях.
– Зараз ходжу музеями і якщо інші відвідувачі дивляться на експонати, розглядають картини абощо, я ж цікавлюся меблями, а якщо музей в старій будівлі – то й дверима, рамами, зокрема, цікавить, яка там різьба, як деталі приєднані, чи це суцільна різьба, чи клеєна річ з частин, – каже Олександр Скалига.
Щоб фірма працювала, потрібні, звісно, клієнти. Зароблені гроші насамперед йдуть на матеріал, а це дерево, також фурнітура. До слова, деревина в роботі потрібна особлива, не суха і не вогка. А знайти її не так і легко. Бувають і випадки, коли закуплена, здавалося б, якісна деревина, під час різьби дає сюрпризи – «сучки та тріщини». Такі дерев’яні вироби є браком і вже не підуть на продаж.
До клієнта таким фірмам, яку створили городищенські майстри, нелегко пробитися через засилля великих потужних фірм.
– Спершу намагались поширювати інформацію про нас за допомогою рекомендацій клієнтів, робили листівки, замовили рекламу в інтернеті, щоб нас додали до каталогів. Їздили і на виставки. Але тут ситуація цікава, бо заплатити інколи декілька тисяч доларів за виставку для нас дорого. Та й інколи навіть не в грошах справа, адже мілких підприємців на великі виставки пускають через чорний вхід. Бо туди насамперед їдуть представники салонів, перекупники, і їм не цікаво, щоб приїхав виробник, – каже Олександр Скалига.
Згодом почали виникати казуси. Інколи виробники бачили в інтернеті фото своїх виробів за їх моделями, що презентували конкуренти. Тоді, за словами майстрів, доводиться дзвонити, з’ясовувати питання з укладачами каталогу, вилучати їх виріб, який привласнили собі конкуренти, розбиратися, а на це йде час. Довести ж, що це саме їх річ, можуть легко, адже мають пластилінові майстер-копії виробів, які потім роблять в дереві.
Різні історії бувають і з клієнтами. Був випадок, коли ми приїхали до замовника і сказали що у площу, яка у них є, не стануть ті меблі, які вони бажають виготовити. Опісля замовник почав писати різні негативні відгуки нам на сайт і це продовжувалося досить довго, – пригадують чоловіки.
Водночас, майстри пригадують і інші цікаві історії. Їм переказували, що після купівлі їхніх виробів покупець став розповідати, що придбав усе в італійських майстрів. З одного боку, каже Олександр Скалига, це лестить, коли так оцінюють городищенську команду майстрів, але з іншого боку сумно, бо така згадка про Італію є показником того, що люди цінують не своє, а лиш закордонне.
–– Але наша робота – це не лише заради заробітку, кожен образ і кожну деталь ми продумуємо. Хочеться лишити спадщину, мати напрацювання. Досить відома гуцульська різьба, там можна побачити зображених фантастичних звірів, птахів, а також різні квіти, геометричні фігури. Наша ж різьба в Центральній Україні часто зображала багато реальних речей. Це могла бути кукурудза, соняшник, інші рослини. Ми зауважуємо це і намагаємося дотримуватись традицій нашої місцевості у своїй роботі, – каже Олександр Скалига.
Назарій Вівчарик, фото автора
реклама
