Макеєв: Що буде «з курсом» після прийняття «рішення про скасування націоналізації Приватбанку»?

Як повідомила прес служба Окружного адміністративного суду Києва, 18.04.2019, суд, розглянувши у судовому засіданні справу за позовом Ігоря Коломойського до Національного банку України, Кабінету Міністрів України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, визнав протиправними рішення відповідачів, наслідком яких стала націоналізація ПАТ «КБ «Приватбанк», та визнав нечинним з моменту укладення договір купівлі-продажу державою акцій банку.

Звичайно, рішення суду, а за ним і діяльність всієї судової системи в Україні, беззастережно зазнали ніщівної критики. Так, рішення суду можна і потрібно оскаржувати. Проте, разом з тим, і що є набагато важливіше – потрібно зробити детальний «розбор польотів», і за тим – «роботу над помилками».

Надам непопулярну відповідь на провокаційне запитання: «Чи може рішення суду відповідати приписам законодавства?». На жаль – «ТАК». Це і можливо. І скоріш за все, рішення буде виважене.

І друге риторичне запитання: «Чи означає рішення суду безумовну денаціоналізацію Приватбанку?»

Відповідь проста: «Ні».

Тоді попрацюємо над деталями. На жаль – «деталей» судового розгляду у відкритому доступі поки що не має. Та навіть із скупого повідомлення прес- служби, можна зробити декілька важливих аргументованих припущень.

По- перше: Чи у належний спосіб і належними суб’єктами влади було прийнято «рішення про націоналізацію»?

Як виникає із повідомлення прес- служби суду, Відповідачами у справі були: Національний банк України, Кабінет Міністрів України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Особи поважні, та чи наділені вони належною правовою компетенцією для «Прийняття рішень про націоналізацію»?

Ні.

Віднесення банку до категорії неплатоспроможних (внаслідок чого в подальшому було ініційовано процедуру його націоналізації) – це радше політична, аніж правова «забава на хиткому льоді».

«Віднесення до категорії неплатоспроможних» - це гра цифр за правилами тих, хто при владі на певний момент. Але, якщо при проведенні судової експертизи щодо «вдало обіграних розрахунків», експерт буде іншої думки, аніж владні інституції, які приймали «доленосне рішення», то суди, зазвичай, дослухаються думки експерта.

Крім того, прецизійно прописаної процедури націоналізації банків – не існує. Є певні поняття «за духом законів», дотриматись яких в деталях - a priori не можливо.

Тому, за умов вдалого захисту (а хто б сумнівався, що у представників шановного І.В. Коломойського саме такий захистJ) побудувати правову позицію «нечинності націоналізації» на підставі порушення певних процедур – справа не така вже і складна ( хоч і багатотомна).

Виникає риторичне запитання: «То чи може бути націоналізація такого масштабу взагалі законною?».

Відповідь проста і коротка: Так. на 100%.

Але, як на мене, такі питання мають вирішуватись ОКРЕМИМ ЗАКОНОМ. І ось чому:

Суд, як виникає із скромного повідомлення прес- служби, разом з іншим, аргументував своє рішення тим, що було здійснено неправомірне втручання держави у права акціонерів банку.

Як на мене ж, таке втручання можливе, за умови наявності певних надзвичайних обставин, як і мають стати належною підставою для такого втручання.

За змістом статті 4 Міжнародного пакту та статті 15 Конвенції Договірна держава має право відступу від взятих на себе міжнародних зобов'язань ( зокрема, щодо непорушності приватного права власності) у тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов'язанням згідно з міжнародним правом.

Про «Гостроту становища», яке могло б відбутись у державі, якби не «націоналізація», сьогодні не говорить тільки лінивий. ( Тому залишимо цю царину ЇМ «на відкуп»).

Та право Держави на ТАКЕ ВТРУЧАННЯ мало б аргументуватись наступним:

Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня1973 року № 2148-VIII «Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» був ратифікований Міжнародний пакт.

Згідно із статтею 9 Конституції України та статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, є частиною національного законодавства України.

Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна ратифікувала Конвенцію та вказані протоколи до неї.

Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є ВРУ.

Таким чином, ВИКЛЮЧНО до повноважень ВРУ, яка є представницьким органом Українського народу та єдиним органом законодавчої влади в Україні, належить, зокрема, прийняття рішень про відступ від взятих Україною зобов'язань у випадках, передбачених у статті 4 Міжнародного пакту та статті 15 Конвенції.

У досліджуваному ж випадку «Ох! і Ах»» та «глибоке занепокоєння» висловили всі хто «вважав за доцільне» (починаючи від РНБО до Нацбанку), та право прийняття належного рішення «ПРО ВТРУЧАННЯ у право приватної власності – НАЦІОНАЛІЗАЦІЮ», при наявних масштабах події, як на мене, мала виключно Верховна Рада.

Зв наявних як зовнішніх так і внутрішніх загроз для економіки та безпеки держави – саме таке рішення, яке б було прийняте виключно Верховною Радою України, могло б і мало б бути належним правовим актом, який був би був у рази потужнішим та міцнішим як при судовому захисті, так і при реалізації у просторі та часі.

А так: «Маємо те що маємо». І суд, цілком ймовірно, мав належні підстави для прийняття рішення, яке, попри все , таки має бути оскаржене.

І це питання – як політичне, так і правове: маємо здійснювати належний саме правовий захист держави без такого «апетитного» цькування суду.

Суд ніколи не буде приймати рішення, які будуть подобатись ВСІМ. Але у даному випадку, як «беззубий захист», який опирається лишень на «адміністративний ресурс» так і цькування суду – однаково безперспективні та підривають як довіру до Держави як з боку її громадян, так і з позицій світової спільноти.

Потрібно подавати апеляцію та включати додаткові ІНШІ правові важелі. ( Це окрема правова тема).

Друге: Чи виникає навіть із оспорюваного рішення суду «обов’язок повернення Банку власникам»?

Відповідь, можливо, і неочікувана: НІ.

Це не кондикційний позов. У позові, який розглядався три роки, не йдеть про витребування Банку із незаконного володіння.

Проте, якби наявне резонансне рішення набуло б чинності, у колишніх акціонерів виникли б підстави для подальшої належної сатисфакції.

Разом з тим, як на мене: СПРАВА ПРОСТО ПРО ГРОШІ. І про НЕМАЛЕНЬКІL).

І, на моє оціночне судження, за недолугість обраної «процедури націоналізації», врешті- решт, цілком ймовірно, Державі, коштами платників податків, таки і прийдеться розраховуватись. При цьому, мова йтиме виключно про врегулювання «балансу правовідносин» між Державою та колишніми акціонерами Приватбанку.

Так що, наявне судове рішення, як на мене, жодним чином «на курс поточного дня» - не може впливати. При наймі - об’єктивних підстав для цього не має.

«Роботу над помилками» ж – варто ( і потрібно!) робити невідкладно.

Формула- закладена «вище по тексту».

НУ і, куди ж дітись, робіть «оргвисновки» - ТІ, ХТО прийде на Вербну Неділю до Влади

адвокат

Валерій Макеєв