Але весна, на жаль, не зменшує, а лише додає трагізму війні, яка ніяк не закінчиться: здається, трохи вщухла – і знову вибухнула, загострилася, як зараз. Війна на тлі весни сприймається з особливим болем, коли бачиш, як розквітають фруктові дерева, а поруч із ними стоять розтрощені вщент будинки, де колись жили дбайливі господарі; коли бачиш дерева, які більш ніколи не розквітнуть, а лише стоятимуть як чорні пам’ятники війні, яка їх спалила, поламала, вирвала із землі, знищила; коли бачиш землю, вкриту жахливими вирвами від вибухів, на яку не можна ступати через таблички, що майорять повсюди: «Обережно: міни!»; коли бачиш молодих хлопців, чоловіків, які вгризлися, зарилися у цю родючу землю неліченими окопами, бліндажами, вогневими точками, перетворивши її на бойові позиції.
Але тут служать не лише чоловіки: молоді українки служать теж...
Блокпости… Одразу за багатьма з них починається передова лінія оборони – той самий «передок», «нуль», який розділяє українських хлопців кількома десятків метрів від «сепарів». По обидві сторони – наїжачені стволи кулеметів, шлагбауми, колючий дріт, сувора перевірка режиму пересування.
Однак блокпости живуть напруженим і небезпечним життям незалежно від відстані до передових позицій. Дух близької війни, її гіркий присмак відчувається, як тільки починаєш проходити контроль на будь-якому блокпосту: а перший з них у напрямку Авдіївки розташований на в’їзді до невеликого охайного містечка Покровська. Він теж нагадує блокпост, де українська ідея, як це не дивно, відчувається значно більш, аніж у найближчих сусідів. Куди ні подивись – всюди українська символіка, державні прапори, написи українською мовою. Навіть вулиця Пушкіна, уздовж якої ми їдемо, вона саме «Пушкіна», а не «Пушкина».
Та й мирні жителі, які живуть неподалік війни, теж, слід визнати, дещо інші.
По дорозі до зони бойових дій з нашим бусом трапилася серйозна поломка. Де шукати допомогу посеред траси, коли на дворі лише перші промені світанку, а місто далеченько? Добре, що зупинився такий самий бус. Незнайомий водій, побачивши біду, охоче взявся допомогти. Коли ж усе вирішив, відмовився брати гроші, дізнавшись, що ми їдемо із волонтерською місією.
– Я теж допомагаю нашим хлопцям, – сказав він на прощання.
На станції техобслуговування зробили необхідний ремонт теж безкоштовно, побачивши в нас не ділків, а волонтерів.
Блокпости, що наближені до передових позиції, мало чим відрізняються від самого «передка»: ця сама небезпека потрапити під обстріли сепаратистів, стати мішенню для снайпера, ступити на замасковану міну, наразитися на пастку ворожих диверсантів-розвідників, які можуть причаїтися десь у хащах колишніх колгоспних садів, руїнах будинків.
Небезпека тут всюди, кожну мить. Як і смерть…
От ми мчимося на шаленій швидкості разом із офіцерами, які нас супроводжують, уздовж території Донецького аеропорту. Сам аеропорт, який став символом звитяги українських кіборгів, видно як на долоні. Зупинятися тут не можна: зона прострілюється снайперами. Раптом на дорозі бачимо дитячі санчата. Звідки вони взялися, коли на дворі близько 20 тепла і періщить дощ? Стоять собі на узбіччі, немов просяться, щоби їх прибрали. Офіцер обертається до іншого:
– Пригадуєш? Учора їх тут не було.
І негайно телефонує куди треба, щоби перевірили небезпечну знахідку.
На українських блокпостах служать особливі люди: мужні, витримані, професійні воїни. Багато з них прийшли сюди добровольцями. І привів їх сюди не «шароварно-вишиванковий» патріотизм, а глибоке усвідомлення своєї відповідальності за долю нашої держави, її майбутнє.
Навіть домашні тварини, які прижилися на цих обпалених війною блокпостах, теж інші – не такі, якими вони є у комфортних умовах. Вони теж несуть свою службу. Сторонньому тут зась: піднімуть гавкіт, кинуться захищати свої «позиції» та своїх хазяїв.
Волонтери з усієї України постійно приїжджають до наших воїнів, відвідують блокпости, передові позиції. Волонтерська допомога – це не лише продукти харчування, теплий одяг, відремонтована техніка. Це й добре слово підтримки, це й невибагливі дитячі малюнки, це й тепла молитва… На багатьох з тих, хто тут служить, вдома чекають свої родини, свої батьки, діти.
Побачивши, що в нашій машині сидять священики-волонтери – Михайло Негер та Михайло Винник із Городищини – молодий боєць, який чергує на блокпосту, підходить до віконця і, перевіривши документи, несподівано просить:
– Благословіть мене, будь ласка…
Він навіть не запитав, якого вони патріархату. Ця колотнеча за патріархати, ця шамотня, ці нескінченні церковні чвари точаться десь глибоко в тилу, але тут, де війна дихає тобі в обличчя, шукають живого Бога, Його захисту. Шукають живої молитви.
Священики Михайло Негер і Михайло Винник давно пройнялися турботою про українських воїнів. Перший батюшка, який служить настоятелем храму у селі Мліїв Городищенського району, хоча й не зарахований у священикі-капелани, але виїжджає на передові українські позиції від початку бойових дій. Своїм бусом він об’їздив усі фронтові дороги, неодноразово потрапляв під обстріли. Його тут добре знають і глибоко поважають за сміливість, патріотизм.
Отець Михайло Винник приїхав сюди уперше, але його волонтерська допомога українським захисникам є не менш вагомою. У городищенському селі В’язівок, де він багато років служить настоятелем, панотець тримає чимале господарство, яке працює на потреби української армії. Практично щомісяця звідси на передові відправляються посилки з консервами, тушонкою, салом, домашніми ковбасами, свіжими овочами. І усе це цілком безкоштовно, за покликом серця.
Сергій Максимович із Городища, який привіз нас сюди, є справжньою легендою волонтерського руху: він теж об’їхав усі гарячі точки зони АТО, займається ремонтом техніки для української армії, відправляє вантажі з харчовими продуктами.
От і цього разу гості з Черкащини привітали бійців із Великоднем та залишили їм цілий бус подарунків: запашні домашні паски, висококалорійні продукти харчування, предмети особистої гігієни, побутову хімію, новий одяг.
Вагомий особистий внесок до цієї благодійної справи зробив іще один українець, який давно вкоренився і служить у Баварії (Німеччина), але не пориває зв’язку з Україною та намагається допомогти своїм землякам – православний священик Артем Бондаренко. Він передав воїнам якісний німецький шоколад, чоловічу білизну, кишенькові молитвослови та українські прапори, які користуються тут особливим попитом.
Ця війна закінчиться – як закінчується усе, що має свій початок. Але шрами на цій землі іще довго не зможуть загоїться: ці жахливі вирви від вибухів, ці окопи й бліндажі, ці укріплення, де нині стоять українські блокпости з українськими хлопцями. З часом земля зітре зі свого лиця і ці сліди. Тільки пам’ять буде вічною: про цю війну, про її правду, про її вірних синів – справжніх патріотів і героїв.
Олександр Слєпцовський, журналіст
* Допис у «Фейсбуці».
реклама
Коментарі
Відчувши на собі "прєлєсті" дурнуватої імперії, прагне, щоб це не повторилося в Україні.
Стрічка RSS коментарів цього запису