Є люди, які органічно вписуються в свою професію, в ту справу, якою вони займаються, якій присвятили своє життя. Саме таким є отець Василь Шарко – настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці у селі Куцівка – малій батьківщині видатного українського письменника, поета, громадського діяча Тодося Осьмачки. Цього панотця чомусь уявляєш лише священиком, пастирем людським душ – і ніким іншим. Усе вказує на це: смиренний і трохи сумний погляд, гостинність, щирість, тиха манера розмовляти, ввічливість, відсутність будь-якого натяку спілкуватися «через губу», якщо ти якийсь «інший», не з «того патріархату». З такими особистостями, як отець Василь, одразу відчуваєш легкість, душевний комфорт, хоча життєва доля цих людей часто буває сповнена багатьма скорботами. Парафія, яку він очолює, донедавна належала до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), а зараз влилася до Помісної ПЦУ.
За 17 років свого служіння настоятелю вдалося зробити велику справу: відродити занедбаний, напівзруйнований храм, зведений тут ще на початку позаминулого століття графом Григорієм Орловим – видатним діячем доби російської імператриці Катерини ІІ, родоначальником славетного роду Бобринських. Іще один такий храм зведено коштом цього ж царського мецената у сусідньому селі Матусів, що на Шполянщині: обидва у класичному барочному стилі, з широкими банями, колонами й дзвіницею.
Радянська влада, яка на словах ніби дбала про збереження історичних пам’яток, насправді мало не знищила цю споруду. Старожили пригадують, що святі ікони, чавунні надгробки, дзвони були використані місцевим колгоспом як підручний матеріал, цокольна частина храму разом з підвалом перетворена на склад дусту та інших отрутохімікатів, сама ж церква доведена до такого жахливого стану, що на її мурах виросли дерева. Про це знущання тепер свідчить вцілілий кований хрест, який колись прикрашав храм. Що тільки не робили радянські безбожники, щоби знищити його: і гопцювали на ньому, і тягали, і «прасували» трактором, і стріляли кулями – нічого не вийшло, щоби зламати. Лише трохи зігнули. Коли церкву повернули вірянам, ті встановили його біля входу на церковне подвір’я і назвали Хрестом-мучеником. Біля його підніжжя є такі невибагливі рядочки:
«Мене тягли і не стягли,
Мене гнули і не зігнули,
А я стою і віру в Бога бережу.
А віра в Бога – то любов:
Любов до ворога, до брата.
Шануймо Бога – Він Один
За все в житті: нас жде розплата»
Хрест-мученик… Мудра назва. Гідна!
– Коли я отримав призначення бути тут настоятелем, мене спочатку охопив жах, – пригадує отець Василь. – Здавалося, що не вистачить ніяких сил, ніякого здоров’я, щоби впоратися з цією неймовірно важкою справою, відбудувати ці руїни. Близький родич запропонував повернутися додому на Львівщину, звідки я родом, там теж були вільні парафії. Я вже поїхав туди, щоби подивитися на нове місце служіння, як раптом саме там в мене зник голос. Не просто захрип, а не міг розмовляти! Повернувся знову в Куцівку, де на мене чекали рідні люди, яким не хотілося, щоби я їхав звідси, молилися за це. І трапилось диво: голос повернувся. Я зрозумів, що у цьому був особливий знак, щоб я не шукав кращої долі, а брався за справу.
І панотець із затятістю, з молитвою, з вірою в Бога взявся відроджувати те, що іншими було майже вщент знищене. Сьогодні про колишнє жахіття нагадують лише світлини, які висять у притворі храму. Дивлячись на них, можна уявити, яких зусиль довелося докласти настоятелю, парафіянам, всім селянам, щоби повернути храму колишню красу і благоліпність.
Господар веде на дзвіницю, звідти відкривається чудовий краєвид на Куцівку.
– Коли ми починаємо бити у дзвони, – каже панотець, – чутно аж у Матусові.
Найбільший дзвін важить десять пудів – 160 кг. Він, як і решта чотири, подарували благодійники.
За ревне служіння Бог послав отцю Василю чимало людей з добрим серцем і щедрою душею. Наразі в храмі тривають ремонтні роботи: цьогоріч настоятель планує перекрити дах церкви. Вже заготовлений весь необхідний матеріал.
– Ми щиро вдячні Валерію Григоровичу Кончіну, який ніколи не відмовляє на наші прохання, сам цікавиться станом справ, пропонує свою допомогу, – каже настоятель.
Підприємство «Альфа-Агро КВГ», яке нині господарює на землях Куцівки, вносить свою помітну лепту у розбудову села, підтримує історичний храм. Тому, крім головних ремонтних робіт, отець Василь знаходить можливість займатися благоустроєм церковного подвір’я: усе всередині та навколо блищить чистотою, встановлені гранітні дошки із зображенням євангельських подій.
Особливою «родзинкою» цього благоустрою є невеликий етнографічний музей, який розташувався у підвальній частині – тій самій, де колись зберігалися отрутохімікати. «Нюхатий» ніс одразу відчує рештки запаху тієї гидоти, хоча відтоді минуло багато років: достатньо зайти сюди зі свіжого повітря. Тепер чого тут тільки немає! Предмети українського побуту, селянські ікони, рушники, старі цеглини, іржаві стріляні гільзи, кераміка, царські монети – сотні речей, які можуть прикрасити будь-який музей. Усе це дбайливо зібрано панотцем і виставлене на вітринах під склом. Звідки в нього виникла ця, здавалося б, несумісна із пастирським служінням ідея? У відповідь отець Василь лише усміхається. Щоб цим займатися, треба, мабуть, бути не просто батюшкою, священиком, а ще й неабияким патріотом землі, на якій служиш, по-справжньому любити цей край, його історію.
Іще більше здивування викликає хід, чиї сходи ведуть кудись за аж підмур храму. Цей хід має таємничий вигляд, його призначення не одразу можна зрозуміти. Хоча не зрозумієш навіть тоді, коли вузький прохід приведе тебе до невеликого заглиблення, яке нагадує печеру, в яких колись жили ченці-самітники. Зараз тут немає нічого, крім лампочки, яка освітлює тісний земляний простір. Колись не буде й цієї лампочки: горітиме лише лампада. Сюди не доноситься жоден звук, царює абсолютна тиша. Здається, саме у такому місці й народжується та молитва, те слово до Бога, заради чого людина часто прагне цілковитої самоти. Панотець працює самотужки, тягаючи відра із землею на поверхню – і все з молитвою. Для чого він це робить? Для кого? Навіщо? Залишимо ці запитання. Вони просто зайві…
Куцівський храм Різдва Пресвятої Богородиці здаля нагадує свічку, яка височить над селом. Колись ця свічка загасла. Нині ж горить, палає, світиться разом з серцем свого незмінного і незламного настоятеля отця Василя, який запалив її для людських душ. І разом з тим незламним Хрестом-мучеником.
Олександр Слєпцовський, журналіст
* Допис для «Прочерку».
реклама
