Гира: Історичні Васютинці тепер – під хвилями водосховища

Наше село Васютинці було велике і дуже красиве. За переказом, назва села походить від прізвища полковника Васюти. Перед затопленням в ньому було понад 1000 дворів. Розміщене було біля самого підніжжя гори, з лівої сторони Дніпра – перерізане рукавами річки Коврайки та болотами, які і зігрівали, і годували.

Болота наповнювалися водою річки Коврайки, яка втікала в село на Юрченках, дощовими та Дніпровими водами під час весняних розливів. Вода в болотах ніколи не висихала. Площа села становила близько 25 кв. км – близько 10 км з північного заходу (від Іркліївського узвозу), на південний схід (до села Москаленки) і 3 км з півночі на південь. Село знаходилось в 22 км від Черкас, в 10 км від Ірклієва. На півдні Васютинці межували з селом Старе та в 3 км з селом Налісні.

Село Старе зі східної сторони примикало до Васютинець, а з південної – в придніпровський луг. Село Налісні було розташоване неподалік Дніпра, на березі якого була пристань з такою ж назвою. На південному заході знаходились села Мойсинці (батьківщина українського письменника Івана Ле), Пищики, Бузьки. На заході від Васютинець розміщувались Скородистик та Іркліїв.

28 грудня 1958 р. колгосп «Дружба» (Старе і Налісні) і колгосп «Сталінський шлях» (с.Васютинці) об’єдналися і створили колгосп «Дніпро». Пізніше три села здобули статус однієї назви села – с. Васютинці.

1958 рік. Мені було 14 років, закінчила 7 класів, тому все добре пригадую і пам’ятаю. У Васютинцях було дві школи: 7-річна (Казанська) і середня (в центрі села). До середньої школи ходили учні з других сіл (де були початкові або 7-річні школи), зокрема Першотравневе, Журбин Хутір, Старе, Налісні та інші.

Я виховувалась у великій сім’ї: тато був учителем біології і трудового навчання, мама працювала в шкільній їдальні, троє дітей – старший брат, я і в рік переселення народилась молодша сестра. Незадовго до переселення мої батьки звели новий будинок, а правила були такі: якщо старенькі хати (де проживали сім’ї) – оцінка держави була високою, кошти виплачували для змоги побудувати новий будинок (на степу, місце для створення нових сіл). Моєму татові довелось самотужки будуватись, адже оцінка була невелика, так як можна було розібрати і перенести частини будинку на нове місце. Село будувалось планово; всі вулиці рівні, але з озеленення були лише лісосмуги.

Коли тато отримав ділянку для забудови, то перше, що було побудовано – це врем’янка. В це приміщення перевезли батьки мене разом з п’ятимісячною сестричкою, а самі залишились «на низу» розбирати будинок для перенесення його на степ. Пригадую: світло було – гасова лампа, огорожі не було, сусідів не було, лише біля двору лісосмуга. Я – підліток з маленькою дитиною і корівкою (татові її дала його сестра з Першотравневого, щоб було чим годувати дитину). З ранку до вечора я випасала корівку в лісосмузі, тримаючи на руках дитину. Під час доїння (спершу в кружечку) швидко наповнювала пляшечку з соскою; вимощувала її біля дитини, а потім видоювала решту молока. Вночі постійно горів каганець, корівку прив’язувала серед двору, під відкритим небом. Під кінець літа батьки перевезли на місце забудови розібраний будинок, і робота закипіла. Всі роботи з будівництва батькам на власні руки не вдавалися. Потрібна була допомога односельців, які також будувалися. Тому існувало правило: ти мені, я тобі, так би мовити на відробіток. Якщо прийшли люди помазати хату чи погладити стіни, то тато з мамою йшли до них виконувати таку ж роботу.

Прийшло 1 вересня, потрібно продовжувати навчання в школі. А школа була недобудована. Отже перше півріччя 8 класу прийшлось ходити на низ в школу, яка там залишилась. Навчання було не з легких, долали велику відстань як до школи, так і після уроків до своєї нової домівки. В основному ходили пішки, старші, в кого були велосипеди, їздили ними, а як похолодало підвозили вантажною машиною, в кузові якої стояли лавочки.

З другого півріччя, тобто з Нового 1959 року, продовжили навчання в новій збудованій школі. А навесні закипіла робота на території шкільного подвір’я, яке було пустирем, захламленим залишками від будівництва (бита цегла, щебінь і різне сміття). Після уроків, в основному старшокласники, з лопатами, мішками, носилками все вигрібали, вимітали і очищали подвір’я. Коли воно стало чистим, постало питання його озеленення. Спочатку побудували невелику теплицю, де вирощували саджанці черенкуванням, створені квітники, клумби перед школою. Учні старанно виконували будь-яку роботу на уроках трудового навчання і в позаурочний час під керівництвом мого тата – Сиволапа Івана Пилиповича. Одночасно озеленення проводили не лише шкільного подвір’я, а нашого новозбудованого села: вулиці, особливо, центральну (пізніше були висаджені каштани). Був закладений сільський парк, де випускники школи мали можливість висадити пам’ятне деревце.

Звідки брали садівний матеріал? А це вже була турбота Івана Пилиповича. Він всіма силами старався, щоб були різноманітні, декоративні дерева і кущі. Неодноразово звертався до Мліївської науково-дослідної станції, виписував, через знайомих і рідних. Їздив сам в станції області, Київ, Умань. Випрошував черенки, особливо хвойні, укорінював в теплиці і створював разом зі своїми вихованцями чарівні куточки природи.

Коли було запрограмовано переселення, Іван Пилипович дав завдання учням зібрати насіння з дичок груш і яблунь (кислиці), на той час на низу їх було багато. За городом його садиби було пасовище, вигул для корів. Звернувшись до керівників колгоспу, виорали чималеньку ділянку, на якій висіяв насіння дичок. Виросли сіянці. Односельці, які облаштовували свої новозбудовані садиби і де кожен господар мав бажання посадити сад, за пропозицією Івана Пилиповича садили дички у своїх дворах для подальшого їх розвитку.

А потім до них потрібно щепити культурні сорти. Іван Пилипович заготовляв велику кількість черенків різних сортів. Майже в кожному дворі на прохання господарів він проводив щеплення. В нього було обмаль часу: добудовував своє обійстя, біля школи і в селі, і не міг відмовити жителям села, які приходили навіть в надвечір’я, йому присвічували свічкою, аби тільки він зміг задовольнити їх прохання. Ніколи ніякої плати він не брав, одне єдине йому приємно було – чути їхнє «спасибі». Своє рідне село, де народилися, ходили до школи, будучи підлітками – не забували. Часто відвідували ту місцевість, де стояли наші хати, школа, клуб і інші рідні місця. А коли була затоплена вся місцевість, залишилися лише спогади.

Спогади Раїси Іванівни Гири з Васютинець записала краєзнавець Раїса Борисівна Омелечко

* Допис із газети «Родина і світ»