Баранько: Рятуймо життя України, а зламані ребра полікуємо потім

Фото: фейсбук Юлії Баранько

Усі активно обговорюють обмеження прав українців відмовою у наданні їм консульських послуг за кордоном...

І тут прям можна без магічної кулі вгадувати: у 90% підгорає у тих, хто сам там або має таких родичів.

Так, я теж проти утисків прав людини. Але з важливою умовою: ця людина має чітко виконувати свої обов'язки. Бо виходить ох*рєнна позиція: у нас є права, класти ми хотіли на обов'язки, ця країна нам нічого не дала, щоб воювати за неї, але її паспорт все ж нехай буде про всяк випадок - раптом переможуть і ми всі плюшки також отримаємо, а як ні, то хто їм винен, що не звалили, як ми, ми їх туди не посилали... Хоча якщо програють, то ще краще - будемо не особи, які потребують прихистку чи заробітчани, а громадяни окупованої країни - стара Європа таких точно обігріє (тим більше уже асимільованих за кілька років).

Хтось пише, що усі ці українці образяться й не повернуться, а це нашкодить економіці - і це правда.

Хтось пише про те, що військові після війни поїдуть, як результат – демографічна криза й біда в економіці. І це теж правда.

Хтось каже, що військові гинуть, отримують поранення, виснажуються, а це послаблює фронт, тому треба заміну - і це теж правда.

Але мало хто говорить про таку серйозну проблему, як демотивація військових. Вони бачать забіги від ТЦК, вой ТрО "Варшава", танці з бубнами волонтерів і оце все "треба було читати Конституцію", "самі винні". І не бачать своїх родин, відпочинку, перспектив повернення до нормального життя... Банально не бачать поваги й підтримки цивільних.

Рік на патріотизмі, другий на адреналіні, а на третій (умовно, може, на п'ятий) почнуть вивозити свої родини за кордон і потихеньку відступати. До Києва, до Львова? Пофіг. Бо своїх уже убезпечили, а гинути за тих, хто на військових роками забивав, - так собі перспектива. До того ж, згідно з Конституцією, кожен має право на життя. Тому з метою забезпечення цього права можна звалити з позицій. Ну логічно ж? Ну бо у всіх же рівні права. І от коли це станеться й окупанти знову зайдуть у нині тилові міста - от тут уже будуть і крах економіці, й демографічна криза й... біда буде, одним словом - і це найболючіша правда.

Фото: фейсбук Юлії Баранько

Люди, нам треба чітко вирішити - нам шашечки чи їхати. Нам право не захищати країну чи кордони хоча б 2022 (ну бо зараз кордони 1991 з таким налаштуванням цивільних, такою корупцією і дипломатією навряд реальні). Воювати за країну, виборювати незалежність й стояти разом. Чи валити з країни, де утискаються права. Тоді останньому вже й світло вимикати не доведеться, бо й так роздовбують енергетику, а без захисту максимум день вистоїть.

Я хочу жити в Україні. І моя родина паше заради цього. А що хочуть і роблять ті, хто активно, вперше з моменту прийняття, почали цитувати Конституцію (винятково розділи про права)?

Є правило, що при порятунку життя, зокрема реанімуючи людину, зламане ребро катастрофою не вважається... Раніше його знали лікарі екстренки. Нині, на жаль, знає кожен військовий і кожен цивільний, який усвідомлює, що в країні війна, а не тимчасові незручності...

Давайте рятувати життя України, а зламані ребра полікуємо потім.

Юлія Баранько, pr-фахівчиня, волонтерка

*Допис із фейсбуку