Мені не потрібні квіти на 8 березня! Мені потрібен світ без насилля!

Саме сьогодні я хочу розповісти про свій досвід, коли я зіткнулась з насиллям. Ця історія лише одна із тисячі, що і сьогодні є реальністю.

Коли мені було 13 років, я зіткнулась з сексуальним насиллям в сім’ї.

Це був кінець 90-х, коли вважали, що насилля в сім’ї - це приватна справа, а не соціальна проблема, як зараз. Для мене це був перший досвід, коли вдома стає небезпечно і завжди страшно. Життя стало, як карусель, я не розуміла, чи це дійсно відбувається зі мною, та інколи паморочилась голова від недосипання. Але зранку я завжди ходила, попри все, до школи. Моє маленьке спасіння, що в мене було їх дві: загальна і музична. Коли я все розказала мамі, можливо, на підсвідомості захищаючи свою молодшу сестру, вона відвела мене у відділок.

Коли його забрала поліція, ми спакували валізи і переїхали з міста в село, де про це ніхто не знав. Після всіх пройдених мною інстанцій: поліції, психолога, судової медекспертизи, очних ставок, судового засідання, не обійшлось без журналістів (про яких я не знала), напевно, тоді рідко офіційно реєстрували такі гучні справи. Звісно, в медіа було змінене ім’я, але, на жаль, з дуже багатьма зайвими подробицями. По розповідях людей мені стало зрозуміло, як інформація потрапила в село, а тоді вже стало, як кажуть, як одне велике радіо. Після цього переді мною постав "всезнаючий" соціум. Це в основному була моя нова школа. Найабсурдніше і найболючіше для мене тоді було бачити, як це оточення реагує на тему насильства і на мене. Звичайно, були люди, які мене підтримали, за що їм дуже вдячна: це мої рідні і вірні друзі, це директорка і класна керівниця тодішньої нової для мене школи, особливо підтримка останніх двох була дуже вагома. Бо коли оголошують амністію, з'являється хвилювання, а коли тебе приїжджають «відвідати» біля школи, то стає страшно, і виявилось дуже доречно, що поблизу була така смілива і рішуча директорка.

Але мені також довелось дізнатись, що деякі люди демонстрували абсолютно несолідарну поведінку, власне, це й призвело до написання мною публічно, згадуючи сьогоднішній день, і також приєднатись до акції #янебоюсьсказати. Тоді мені довелось відчути тенденцію, що значна частина людей швидше мовчатиме про те, що сталося, ніж якось боротиметься з цим. Одна вчителька, цієї ж нової для мене сільської школи, дізнавши про це, заборонила своїм  дітям контактувати зі мною. Пару подруг, з якими я тільки починала дружбу, також довідавшись про це, раптово відвернулись від мене. Дуже цікава тенденція, правда? Згодом, після закінчення мого першого університету і з приходом в наше життя інтернет-мереж, я почала переписуватись із колишньою шкільною подругою, розповівши як доросла людина про свою історію і чому я власне так швидко покинула моє рідне місто. Її відповідь мене знову шокувала: "Ти ж тільки нікому про це не розказуй". На хвилиночку, вона працює педагогом, тобто з дітьми. Я дуже сподіваюсь, що зараз її хід думок змінився. Пишу це НЕ ДЛЯ ТОГО, щоб тут мене жаліли! А зрозуміли, хто ще сумнівається, що свідомий соціум - це НЕ МОВЧАННЯ, НЕ «моя хата скраю» чи «що скажуть люди», а це проблема соціуму і стосується всіх нас. Про насильство необхідно говорити, а якщо треба - і кричати.

Якщо порівнювати ті часи і наші, то багато чого змінилось в кращий бік: були прийняті певні статті ККУ, поліція стала екологічніше працювати з жертвами насилля, журналісти стали писати правильними термінами, без зайвих подробиць і пом'якшеної мови. Багато людей займається превенцією і сенсибілізують цю тему. Але все ще зостається не затверджена в шкільних програмах сексуальна освіта, не ратифікована Стамбульська конвенція. Хоча радує, завдяки активним людям і їхнім заходам, в суспільстві все більше зникає різних табуювань і вони зостаються в минулому столітті, десь там між "серпом і молотом", де і їм потрібно бути.

Я могла б написати ще багато історій з власного досвіду про маніпулятивну поведінку, токсичні владні структури, використання співзалежного стану, різні дискримінації, але це, мабуть, зайшло б лише для меншої половини людей у моїй прогресивно-емансипаційній бульбашці.

І наостанок хочу звернутися до офіційної статистики - третини всіх жінок - Вам дозволено, потрібно і можна закликати будь-яку допомогу у Вашій ситуації. Кожна людина може заявляти і говорити про себе світу так голосно, як вона захоче, без страху і сорому, бо ніхто не самотній.

Інна Флоріанчик, черкащанка, волонтер, соцпрацівник.

*Допис з «Фейсбуку»